№15, серпень 2012

Партійно-політична система України перед викликами сучасності

Партійно-політична система, яка зазнала еволюційних змін протягом 20 років незалежності України, – це традиційно-політична структура, що є результатом стійких зв’язків і взаємовідносин політичних партій та їхніх модифікаційних утворень, організацій, громадсько-політичних об’єднань і рухів як між собою, так і з державою та іншими інститутами влади. Необхідно також відрізняти термінологічне поняття «партійна система» чи «партійно-політична система» від терміна «багатопартійність», під яким потрібно розуміти лише функціонування певної кількості партій, а не їхню взаємодію.

Уперше партійно-політичні системи виникли на теренах України в Східній Галичині та Наддніпрянщині на межі ХІХ і ХХ століть. На цьому потрібно особливо акцентувати, позаяк у новітніх політологічних виданнях формування багатопартійності в Україні безпідставно віднесено до початку ХІХ століття [11, с. 218].

До їхнього складу належали як українські, так й інонаціональні угруповання: партії, товариства, об’єднання. Так, партійно-політична система, яка сформувалася в австрійській Україні наприкінці ХІХ – початку ХХ століття, налічувала 10 національних партій та організацій. До складу партійно-політичної системи російської України входило понад 20 українських партій і організацій. У ролі інонаціональних партійно-політичних утворень виступали відповідно російські (30) та польські (4) політичні партії й об’єднання. Ця специфіка структури партійно-політичних систем України віддзеркалювала дуалізм національного партійного життя наддніпрянських і галицьких українців [5, c. 385].

Історичний досвід свідчить, що перші вітчизняні політичні партії, які виникли на межі ХІХ–ХХ століть, відіграли вирішальну роль у національному самоутвердженні українців, стали могутнім ферментом політичної структуризації громадянства. Логічним завершенням процесів політичної емансипації українців у Росії та Австро-Угорщині, виходу національних рухів на політичну арену було формування партійно-політичних систем на Наддніпрянщині та в Галичині. Їх виникнення й становлення стало важливою ознакою модернізації громадянського життя в цих краях, його еволюції в напрямі європейських демократичних тенденцій.

Вироблення програм політичних реформ, постійне їх удосконалення та корегування, наявність організаційної мережі, соціальної бази проведення громадської діяльності, визначення стратегії і тактики визвольного руху, перманентна внутрішньополітична боротьба й політичне співробітництво українських партій є сутнісними характеристиками національних угруповань як суб’єктів партійно-політичних систем у Східній Галичині та на Наддніпрянщині наприкінці ХІХ – початку ХХ століття [5, с. 384].

Розвинена партійна система є однією з характерних рис плюралістичної демократії. Саме партії, які намагаються реалізувати власні програмні положення, є базовим структурним елементом партійно-політичної системи модерного суспільства. Не арифметична кількість партій, а їхня боротьба та взаємодія є лакмусовим папірцем наявності чи відсутності життєздатності партійної системи. Наприклад, зарубіжний політолог
Д. Рей, відкидаючи помилкові трактування певними дослідниками партійної системи як простої суми партій, основною її ознакою визначає суперництво між «партіями в рамках конкретного політичного режиму, який надає політичним партіям унікального значення». Згідно з науковим підходом відомого західного дослідника Дж. Сарторі, «партійна система – це система взаємних впливів, які виникають у результаті суперництва між партіями» [10, с. 89].

Сучасне концептуальне розуміння поняття «партія» бере початок з праць відомого англійського теоретика консерватизму Е. Берка. Згідно із запропонованим ним визначенням «партія – це стійке об’єднання людей, яке намагається спільними зусиллями на основі власних загальних принципів служити загальнонаціональним інтересам». «Політичні партії, – зазначав він, – є необхідним елементом вільної держави» [2, с. 11].

Слід зазначити, що в ХІХ–ХХ століттях викристалізувалися три основні підходи до сутнісного розуміння й аналізу політичних партій як суспільного феномену. Це, зокрема, доктринальний підхід, який базується на ліберальних світоглядних засадах, відповідній політичній традиції, згідно з якою партії являють собою групи людей, ідеологічно пов’язані між собою (Б. Констан). Натомість марксистська концепція (К. Маркс і Ф. Енгельс, В. Ленін) була втіленням класового підходу й пов’язувала виникнення та функціонування партій з класовим представництвом; нарешті представники інституціонального підходу розглядають партію як політичний інститут, що діє в царині політичної системи (Дж. Брайс, М. Вебер, Р. Міхельс, М. Острогорський, М. Дюверже). Ці вчені розробили основи наукового розуміння політичних партій, базовий понятійно-категоріальний апарат майбутньої партології [6].

Фундаментальною працею «Політичні партії» (1951 р.) Моріс Дюверже не тільки продовжив, а й систематизував і вивів загальні формули з досліджень із політичної соціології, підготовлених його попередниками, видатними мислителями та інтелектуалами кінця ХІХ – початку ХХ століть.
М. Дюверже вперше в історії світової політичної думки порушив питання про безпосередній зв'язок між партійною та парламентською, партійною та електоральною системами, зміг подолати ідеологізований підхід до вивчення партій та партійних систем, зосередивши увагу на аналізі зв’язків, відносин, які формувались як усередині партії, так і в процесі її взаємодії з соціальним середовищем. Підкреслимо, що М. Дюверже розглядає партії як головні дійові особи політичного конфлікту в демократичному суспільстві. Вони посідають ключове місце в боротьбі за владу, організовують її, надають їй цілеспрямованого характеру та залучають до неї величезні маси населення. М. Дюверже звертає увагу й на те, що конфліктність у партійних системах має різні форми: від жорсткого протистояння до політичних компромісів, формування блоків, союзів. На його думку, характерною рисою партійної боротьби в рамках багатопартійності є суперництво ідей, доктрин [9, с. 113].

На думку М. Дюверже, багатопартійна система визначається не так кількістю партій, як можливістю кожної з них за позитивних підсумків загального голосування брати участь у формуванні органів державної влади. Відсутність партій-лідерів призводить до того, що після втручання в боротьбу за місця в парламенті декількох партій жодна із них не має істотної переваги. Тому для багатопартійної системи характерною є політика союзів, альянсів, блоків, які забезпечують тимчасову угоду про співпрацю між партіями, що необхідна для формування уряду, створення коаліції в парламенті [9, с. 117].

Визначення партійної системи, запропоноване
М. Дюверже, вважається класичним у політичній теорії. Він усебічно обґрунтував висновок про те, що партійна система – це форми та умови співіснування партій у певній державі. Отже, партійна система – це система відносин між політичними партіями. Проте, на його думку, партійна система в змістовному вимірі не є тотожною сумі партій, що конкурують на політичній арені. Саме зв’язки між політичними партіями визначають характер партійної системи як окремого політичного явища. Тому партійна система – це, з одного боку, статична конфігурація національних політичних партій на виборчому чи парламентському рівні, а з другого – динамічний характер взаємних зв’язків між партіями, визначених насамперед їхньою боротьбою за голоси виборців та публічне становище в контексті потенційної можливості здійснювати державну політику.

Партійна система є детермінантою функціонування всієї політичної системи і передусім її інституціональної підсистеми, яка, в свою чергу, потребує таких політичних інститутів, як сама партійна система, форма політичного правління, функціональні суб’єкти державно-політичної влади (законодавчої, виконавчої, судової), виборча система тощо.

Акцентуючи увагу на актуальності дослідження проблем формування та еволюції політичних партій і партійної системи в Україні, слід вказати насамперед на важливість глибинного, філософського осмислення сутності діяльності численних партійних угруповань. За даними Міністерства юстиції України, станом на 1 січня 2011 року в країні налічувалося 185 партій, тоді як 2001 року їх було лише 109, а 2008 року – 125 [4, с. 397].

Підкреслимо, що наявність в Україні значної кількості партій не є індикатором виникнення в ній розвиненої демократії, реального політичного плюралізму. Проте, діючи в одному правовому полі й керуючись єдиним законодавством, політичні партії можуть представляти спектр політичних інтересів суспільства [1, с. 10].

У щорічному Посланні Президента України В. Януковича до Верховної Ради України в 2011 році, зокрема, наголошується, що основним викликом для країни в суспільно-політичній сфері є необхідність синхронного продовження курсу реформ і розширення їхньої соціальної бази, збереження позитивних тенденцій підвищення дієздатності органів влади та зміцнення демократичних інститутів. Дієва відповідь на цей виклик неможлива без підвищення рівня довіри в суспільстві, зокрема, довіри до органів та інститутів влади [4, с. 28].

Згідно з численними соціологічними опитуваннями, партії на одному з останніх місць серед інститутів, яким виборці висловили довіру.

Систематичний соціологічний моніторинг «Українське суспільство», здійснений Інститутом соціології НАН України протягом 2004–2010 років, засвідчив украй низькі якісні показники суспільної активності населення. Так, 83 відсотки громадян України не є учасниками жодної громадської, політичної організації чи руху [4, с. 29]. За соціологічними даними 2002 року в Україні негативно ставилися до політичних партій – 61,7 відсотка населення, позитивно – лише 7,3 відсотка. Для порівняння: у 1994 році зазначені показники становили відповідно – 67,1 та 2,8 відсотка [7, с. 317].

Проте всупереч песимістичному прогнозу політичні партії не тільки пристосувалися до нових історичних обставин, зокрема, до умов постіндустріального, постмодерного світу, а й не втратили своєї провідної ролі в політичних процесах. На думку авторитетних представників вітчизняної політичної думки, як ринкова модель економіки, так і партійна модель демократії, що ґрунтується на плюралізмі політичних сил та конкурентній боротьбі за державну владу, належать до фундаментальних цінностей сучасного цивілізованого світу [8, с. 1–2].

За роки незалежності українське суспільство пройшло складний шлях від абсолютної монополії однієї партії, яка намагалася керувати розвитком процесів у всіх сферах суспільного життя, до реальної політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності, утвердження основних засад багатопартійної системи.

На відміну від розвинених країн, українські політичні партії ще не стали впливовими політичними утвореннями, які спиралися б на реальні інтереси та потреби найширших верств населення. Натомість, як засвідчує політична практика, більшість із партійних угруповань об’єдналися навколо харизматичних особистостей з метою реалізації вузькопартійних інтересів. Слід вказати також, що сучасна політична система побудована на домінуванні кланів-партій чи так званих політичних холдингів, котрі через систему влади розробляють і реалізують механізм узгодження міжкланових домовленостей. Доводиться констатувати і такий факт – практично жодною з українських партій не висунуто конструктивної, всебічно обґрунтованої загальносуспільної ідеї, яка могла б об’єднати націю та визначити чіткі пріоритети державотворчого процесу.

Зауважмо також, що становлення багатопартійності в Україні ускладнюється проблемами і внутрішньопартійного, і позапартійного характеру. По-перше, це організаційний дисбаланс внутрішньої структури, гіпертрофовані амбіції й егоцентризм лідерів, внутрішньопартійні чвари, ідеологічна аморфність, невиразність політичних програм тощо.

По-друге: низький рівень політичної культури суспільства загалом, нерозвиненість ринкових відносин і соціально-економічна криза; слабкість демократичних традицій і відсутність демократичної свідомості у значної частини громадян країни [1, с. 10].

Використовуючи запропонований Дж. Сарторі варіативний характер класифікації багатопартійної системи – поміркованого й поляризованого плюралізму, зазначимо, що в нашій країні багатопартійність за всіма ознаками розвивається саме в рамках системи поляризованого плюралізму. На наше переконання, в умовах чітко окресленої поляризації політичних сил в Україні не активно пропагований ліберальний центризм, а саме соціал-демократичні цінності мають стати політичним буфером, політико-ідеологічним фундаментом для подальшої консолідації суспільства. Вважаємо, що з точки зору перспектив суспільного розвитку Україна має гостру потребу в конструктивній соціал-демократичній альтернативі, яка є важливим елементом формування стабільної партійно-політичної системи. Це завдання є тим паче актуальним з огляду на те, що суспільні потреби в Україні, як і в інших державах перехідного типу, значно поступаються потребам індивідуумів, тобто розподіл ресурсів громадянського суспільства, яке лише формується, відбувається з глибоко ліберальним ухилом. Водночас соціал-демократичний компонент практично ігнорується. Наприклад, за індексом людського розвитку ООН – 90 відсотків національних ресурсів в Україні належать приватному сектору й лише 10 відсотків – державі [12, с. 13]. Обмежена ресурсна база громадянського суспільства, що перебуває на стадії формування, гальмує процес помітного впливу політичних партій на політичну систему суспільства, спричиняє гіпертрофовану багатопартійність, наявну нині в Україні. Значна частина партій функціонує як своєрідні бізнес-проекти, створені з залученням бюрократичного апарату для розв’язання корпоративних проблем, лобіювання групових інтересів, а не розробки та впровадження стратегічних концепцій розвитку держави й суспільства [3, с. 15].

Сьогодні в Україні немає ознак наявності розвиненої та потужної партійної системи. Погоджуємося з точкою зору експертів, які вважають, що, маючи зовнішні формальні атрибути, більшість партій характеризувалися незначною чисельністю, відсутністю сталого електорату та стабільних зв’язків із ним, невиразністю організаційної побудови. Майже всі політичні партії не мають програмно-ідеологічних настанов, які насправді відтворювали б інтереси основних соціальних груп. Діяльність багатьох партій значною мірою підпорядкована політичному обслуговуванню потреб партійних лідерів і функціонерів, фінансово-промислових груп, а також певних прошарків адміністративно-господарського апарату.

Перед партійно-політичною системою України постали такі виклики: монополізація партійної системи двома різнополюсними політичними мегасилами, що створює загрозу узурпації державної влади, «партизація» системи державного управління, зменшення суспільного впливу на формування державної влади. Серед загальних рис партійної системи України, що істотно не змінилися й значною мірою репрезентують стан її розвитку, варто зазначити несформованість політичного класу; відсутність партійно-політичної традиції як політичного феномену; нереалізованість партій як ідеологічних інститутів; невиконання українськими політичним партіями традиційних для партійних систем демократичних країн функцій (виховання нової еліти, забезпечення соціальної комунікації тощо) [13, с. 26– 27].

Виокремлюючи позитивні та негативні тенденції розвитку новітньої партійно-політичної системи України, з’ясовуючи рівень її здатності адекватно реагувати й гідно відповідати викликам сучасного суперечливого світу, варто враховувати й такі її прикметні риси: посилення взаємодії партій із опорними соціальними групами, формування стратегії вибору власного електорату; наявність «розриву» між партійним керівництвом і масами, слабкі менеджерські засади внутрішньопартійного управління; існування суперечностей між стратегічними цілями й тактичними засобами; дефіцит у партійних ланках фахових управлінських кадрів; недостатня фракційна діяльність окремих політичних партій в органах представницької влади країни; збереження політичного популізму в електоральних кампаніях, відсутність конкретних ефективних механізмів реалізації власних програмних засад [7, с. 251].

Указуючи на такі основні недоліки партійної системи України, як «лідерський» характер партій, ідеологічна несталість, відсутність регулярної інституційної активності, зосередження насамперед на періодичному виконанні електоральних завдань різного рівня, слід наголосити, що суспільні очікування демонструють гостру потребу в оновленні спектру політичних сил, появі нових політичних проектів.

Одним із кризових явищ політичної модернізації України стала побудова партійної системи за західним зразком без критичного розуміння його сутності. Наприклад, складно заперечувати позитивний характер такої ознаки електорального процесу у країнах західної демократії, за дотримання якої партії практично не мають шансів залишитися при владі в разі невиконання пунктів власної програми [14, с. 28].

До ознак кризи партійної системи України можна віднести й те, що конфлікти між політичними акторами мають не програмно-ідеологічний, а особистісний характер і пов’язані переважно з рівнем оцінки компетенцій та здібностей щодо виконання державницьких завдань у разі здобуття влади.

У цьому контексті варто наголосити, що для забезпечення політичної стабільності й консолідації українського суспільства вітчизняній партійній системі потрібні сильні політичні партії, які спроможні створити противагу так званим групам тиску, забезпечити політичну автономію партії від різних груп бізнес-еліти.

Отже, для трансформації та оптимізації партійно-політичної системи України, забезпечення відповідності кращим європейським політичним традиціям, ефективності реагування на виклики сучасності важливим, на наш погляд, є методологічне осмислення головних партологічних доктрин, узагальнення й використання в діяльності національних партій вітчизняного та зарубіжного досвіду формування й функціонування партійних угруповань, розробка ними інноваційних політичних програм і проектів, які сприяли б глибокій системній модернізації країни та суспільства. Першочерговим викликом для новітньої вітчизняної партійно-політичної системи є подолання партіями п’ятивідсоткового бар’єра та адаптація до змішаної системи виборів відповідно до ухваленого Верховною Радою виборчого закону України.


Джерела

1. Барановський Ф. Партійна система України: необхідність оптимальності // Віче. – 2004. – № 7. – С. 10–12.

2. Гонюкова Л. В., Максимець Б. М. Суспільно-політичні об’єднання: теорія і практика: Навч.-метод. посіб. для вищ. навч. закл. – К.: Генеза, 2009. – 240 с.

3. Максимець Б. М. Політичні партії як чинники формування та реалізації стратегії державної політики: Автореф. дис. … канд. наук з держ. управл. – Х., 2006. – 20 с.

4. Модернізація України – наш стратегічний вибір: Щорічне Послання Президента України до Верховної Ради України. – К.: НІСД, 2011. – 432 с.

5. Павко А. І. Повчальний досвід вітчизняної історії: Політичні партії і організації у громадському житті України модерної доби. – К.: Плеяди, 2002. – 552 с.

6. Павко А. Моріс Дюверже – засновник сучасної партології. – Віче. – 2010. – № 13. – С. 28–31.

7. Проблеми модернізації політичних систем сучасності: Монографія / М. І. Панов (кер. авт. кол.); За заг. ред. Л. М. Герасіної, О. Г. Данильяна. – Х.: Право, 2008. – 320 с.

8. Примуш М. В. Політичні партії: механізми інституціоналізації і структурної трансформації: Автореф. дис. … д-ра політ. наук. – Львів, 2003. – 35 с.

9. Пушкарёва Г. В. Партии и партийные системы: концепция М. Дюверже // Социально-политический журнал. – 1993. – № 9–10. – С. 111–119.

10. Рагозин Н. П. Развитие партийной системы Украины // Политические исследования. – 2004. – № 1. – С. 89–100.

11. Романюк А., Шведа Ю. Партії та електоральна політика. – Львів: Астролябія, 2005. – 366 с.

12. Стаценко О. С. Партії і партійні системи у сучасному демократичному процесі: Автореф. дис. … канд. політ. наук. – Сімферополь, 2004. – 17 с.

13. Україна в 2005–2009 рр.: стратегічні оцінки суспільно-політичного та соціально-економічного розвитку: Монографія / За заг. ред. Ю. Г. Рубана. – К.: НІСД, 2009. – 655 с.

14. Україна в 2010 році: Щорічні оцінки суспільно-політичного та соціально-економічного розвитку: Монографія / За заг. ред. А. В. Єрмолаєва. – К.: НІСД, 2010. – 528 с.

Автор: Анатолій ПАВКО

Архів журналу Віче

Віче №3/2016 №3
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Вибір ідеальних чоловічих шкарпеток. Поради Сьогодні, 28 березня

Вибір майстер-класів у Києві Сьогодні, 28 березня

Чехія виділить кошти на свою ініціативу щодо закупівлі боєприпасів для України Сьогодні, 28 березня

ЄС розблокував пільги для України, Косово йде в Раду Європи, "коаліція бронетехніки": новини дня Сьогодні, 28 березня

ЗМІ: Заява Макрона про відправку військ в Україну розлютила американських посадовців Вчора, 27 березня

Словенія приєднається до ініціативи Чехії із закупівлі снарядів для України Вчора, 27 березня

Естонія готова підтримати прем’єра Нідерландів на посаду генсека НАТО Вчора, 27 березня

Реєстр збитків від агресії РФ визначив дату початку роботи та пріоритетних постраждалих  Вчора, 27 березня

У Польщі заявили, що близькі до угоди з Україною щодо агропродукції Вчора, 27 березня

Глава МЗС Швеції: НАТО має створити більше стратегічних труднощів для Росії Вчора, 27 березня