Природний феномен державної влади

Протягом багатовікової історії людства державна влада залишається доволі складним соціальним явищем. Вона має привабливу силу і є важливим феноменом соціального буття. Питання феномену державної влади будуть завжди актуальними, оскільки вони нерозривно пов'язанні з усією історією людства. Влада існувала завжди: спочатку як соціальна — в сім'ї, де її голова мав над дітьми і домашніми необмежену владу, потім у роду, племені, союзі племен і нарешті з виникненням держави сформувалась як влада державна й політична. Отже, будь-яка влада нерозривно пов'язана з соціумом, природою людини, її потребами.

Етимологія поняття «влада» багатозначна і має широкий спектр тлумачень. Так, згідно з «Етимологічним словником української мови» слово «влада» та похідні від нього «володар», «владний» тощо є запозиченим із польської мови — wladza або чеської vlada — влада, керівництво, уряд [1, с. 409]. Суть його полягає в можливості керувати, розпоряджатися ким або чим-небудь. В інших мовах влада ототожнюється, як правило, з силою, можливістю, впливом, володінням, розпорядженням, підкоренням тощо і має свої традиції слововживання термінів, що належать до феномену влади. Зокрема, з грец. мови влада — kratos, нім. — macht, фр. — pouvoir, іт. — domino. У латинській мові для визначення поняття «влада» вживали такі слова, як «potestas», «auctoritas», «imperium». Слова «potestas», «auctoritas» мали вужчий зміст і означали особливі здібності людини до здійснення керівництва, управління іншими людьми. До речі, authority в перекладі з англійської — означає «влада», «вплив», «значення». Тому слово «авторитет» ототожнюється нами саме з таким становищем людини в суспільстві. Інше англійське слово — «power» означає також «силу» і «владу», що, по суті, є відображенням природи влади, яка в разі відсутності сили переходить до того, хто її має. У боротьбі за владу перемагають зазвичай найрішучіші, найсильніші, отже, влада без сили неможлива.

Особливістю еволюції влади є її походження — джерело влади. У міфах давніх народів панує думка про божественне походження державної влади. В основі релігійно-міфологічних поглядів древніх єгиптян і греків божественне джерело державної влади правителя полягає в тому, що він є носієм волі Бога на землі, залишаючись первісним правителем і законодавцем, вирішуючи земні справи. За китайським  міфом, державну владу уособлює китайський імператор — син неба і батько свого народу.

Християнська релігія, як і книга книг Біблія, також проповідує божественне походження будь-якої влади й покірність їй. «1. Усяка душа да буде покірна вищій владі, бо немає влади не від Бога, існуючі ж влади від Бога встановлені. 2. Тому той, хто противиться владі, противиться Божому установленню…», — сказано в розділі 13 «Послання до Римлян святого апостола Павла». Цей постулат безпосередньо знайшов відображення в теократичних, монархічних формах правління, де державна влада походить від Бога.

Набуття державної влади від Бога спричинило в світських державах перерозподіл сфер впливу між владою світською та духовною, підкорення останньої (хоча церква й відділена від держави) служінню державі, оскільки правитель є носієм, провідником влади Бога на землі. Догми віри в Бога вважають будь-яку природну владу — позитивну чи негативну — волею Бога на землі, Божим промислом, а держава і церква стали, таким чином, земними проекціями цієї влади. Божественний характер державної влади, правила поведінки, закони, які мають відповідати божественному порядку справедливості, знайшли своє втілення в доктрині природного права (jus naturalis). У республіканській формі правління державна влада від народу, котрий виступає посередником між державною владою і Богом. Глас народу — глас Божий (Vox populi — vox dei). Зокрема, в ч. 1 ст. 5 Конституції України зазначено, що єдиним джерелом влади є народ [2].

Ставлення народу до правлячої влади в усі часи було неоднозначним. Так, лорд Джон Актон, британський історик і політичний мислитель (Lord Acton, повне ім'я автора — John Emerich Edward Dalberg-Acton) у праці «Історія свободи та інші нариси» (1887 р., оригінал назви — «The history of freedom and other essays»), в перекладі Юрія Колкера, зазначав, що будь-яка влада розбещує, абсолютна влада розбещує абсолютно [3]. Ці слова залишаються актуальними і в наш час. Попри те, що абсолютних монархій майже не залишилось (окрім таких, як Бруней, Катар, Оман, та абсолютних теократичних монархій, як Ватикан, Саудівська Аравія), диктатури й авторитарні режими збереглися у великій кількості. Спалах революцій, які прокотилися світом останнім часом, є тому яскравим підтвердженням.

Представнику анархічних поглядів М. Бакуніну належать слова: державна влада є насиллям над людиною, завжди аморальною, несправедливою, державна мораль цілком суперечить загальнолюдській тощо. У праці «Державність і анархія» він зокрема писав: «Всяка держава, навіть найбільш республіканська і найбільш демократична, навіть уявно народна держава, задумана п. Марксом, за суттю своєю є не що інше, як управління масами згори донизу, шляхом інтелігентної і тому най-          привілейованішої меншості, котра краще розуміє справжні інтереси народу, ніж сам народ. Отже, задоволення народної пристрасті і народних вимог для класів заможних і керуючих аж ніяк неможливо; тому залишається один засіб — державне насилля, одне слово, Держава, бо Держава якраз  і означає насильство» [4, с. 314]. В іншому місці цієї ж праці він казав: «Влада діє так само розбещено на тих, хто наділений нею, як і на тих, хто змушений їй підкорятися» [4, с. 437].

Ці погляди переплітаються з роздумами іншого дослідника державної влади Нікколо Макіавеллі. У розділі VIII «Про тих, хто здобуває владу злодіяннями»  твору «Государ» він висловлює думку про те,  що лише за допомогою злочину можна створити, укріпити та зберегти державну владу. За  Макіавеллі, з моменту, коли злочин починає слугувати знаряддям для держави, він стає чеснотою [5, с. 26]. Цей принцип відомого дослідника, як свідчить історія, став керівництвом до дії в політичній боротьбі за здобуття державної влади та її утримання.

Водночас визнається необхідність державної влади як важливого чинника соціальної стабільності суспільства, панацеї від анархії та хаосу. Добре з цього приводу в творі «Здоровий глузд» (оригінал назви: «Common sense» 1775 р.) сказав політичний філософ Томас Пейн: «Суспільство створюється нашими потребами, а уряд нашими пороками, перше сприяє нашому щастю позитивно, об'єднуючи наші благі наміри, а друге — негативно, приборкуючи наші пороки; одне породжує зближення, інше ворожнечу. Перше — це захисник, друге — каратель» [6, с. 21]. І, доходить висновку Т. Пейн, людина змушена обирати з двох лих найменше. Англійський історик Арнольд Джозеф Тойнбі також казав: «Уряди ніколи нічого не вчаться — вчиться лише народ». А «кожен народ має ту владу, на яку заслуговує», зазначав граф Жозе де Местр 1811 року про уряд Російської імперії.

Безперечно, державна влада є за своєю суттю людським феноменом, тобто незвичайним, складним явищем, що походить з природи самої людини, котра теж має слабкості, недоліки й не може вважатись ідеальною. Згаданий феномен постійно вивчається, пізнається на основі людського досвіду, але залишається до кінця не пізнаваним, оскільки людство ще не створило ані ідеальної державної влади, ані ідеальної держави. Питання феномену державної влади не нові, їх досліджували  вчені В. Авер'янов, Є. Додін, Р. Калюжний, О. Крупчан,   В. Ладиченко, В. Погорілко, А. Селіванов, Ю. Фрицький та інші. Зокрема, в докторській дисертації В. Ладиченко науково обґрунтовує розуміння гуманістичних підвалин організації державної влади як духовного феномену,  позаяк вони є важливим регулятором гармонійного функціонування відносин «державна влада — людина», чинником інтеграції суспільства. Гуманістичні цінності набувають для людини й суспільства дуже важливого значення, належать до найвищих цілей життя, організують останні в ієрархію, вершиною якої є феномени, відображені у категоріях прав людини: свободи, рівності, справедливості [7, с. 39]. Теоретичні засади державної влади науково обґрунтовані в докторській дисертації Ю. Фрицького [8]. Отже, термін «природний феномен влади» і зокрема державної має цілковите право на існування.

Природним феноменом влади є воля людини, а державної влади — політична воля правителя, яка безперечно впливає на всі сфери суспільного життя, історію розвитку держав. Передусім це — вольове ставлення людини до себе (влада над собою — суб'єктивний критерій). «Imperare sibi maximum imperium est» (влада над собою — найвища влада), — казали в Давньому Римі. Об'єктивний критерій влади складається з вольових стосунків між різними індивідами, групами, класами в суспільстві, між громадянином і державою, між державами тощо. Сутністю влади, таким чином, є вольові відносини (керування, панування, володіння, підкорення, розпоряджання тощо). Вона дає можливість суб'єкту, котрий має повноту влади, діяти на власний розсуд, підкоряти своїм ідеям, діям інших, надає йому монопольне право, верховенство у прийнятті рішень тощо. Кожна держава об'єктивно потребує державної влади, щоб протистояти хаосу, уникати анархії, перешкоджати руйнівним процесам, небезпечним для суспільства. За допомогою авторитету державної влади, правових норм, управління та контролю, а також примусу держава забезпечує свою волю, впливаючи на діяльність і поведінку людей. Дуже важливими в даному контексті постають питання передання державної влади, наділення суб'єкта владою, надання йому особливих повноважень. Оскільки природний феномен влади пов'язаний із природними нахилами, бажаннями, пристрастями людини, які залежать від виховання, характеру, особистих якостей, потребі у владі, прагненні до влади тощо, питання  правильного вибору носія державної влади завжди є важливим і актуальним. У розділі X «Про могутність, цінність, гідність, честь і достойність» книги «Левіафан», говорячи про могутність, Томас Гоббс зазначав: «…to prudent men we commit the government of ourselves more willingly than to others», що в перекладі означає: «Розсудливим людям ми більш охоче, ніж іншим, довіряємо здійснювати управління собою» [9, с. 125].

Отже, влада є частиною людської природи, а боротьба політичних партій за державну владу є головною рушійною силою соціально-політичних процесів у державі. Державна влада, яку також називають публічною, — це спосіб керівництва, управління суспільством за допомогою спеціального апарату примусу. Державна влада є суверенною владою, тобто має верховенство, наділена самостійністю й незалежністю стосовно будь-якої іншої влади в державі, здійснюється на постійній основі спеціальним апаратом влади (державним апаратом), здійснює політику оподатковування, застосовування примусу в межах юрисдикції держави, ухвалює загальнообов'язкові нормативно-правові акти тощо. Державну владу й державу не можна ототожнювати, бо державна влада — це спосіб керівництва, управління суспільством, а держава — спосіб (форма) організації суспільства. Державна влада має свою правову природу і свій початок. Вона може передаватися в спадок у монархічних формах правління, делегуватися в республіканських формах правління — традиційний легітимний спосіб здобуття державної влади, а також привласнюватись (узурпація влади, від лат. usurpo — «захоплюю») шляхом насильного її захоплення — нелегітимний протизаконний спосіб. Ніхто не може узурпувати державну владу. Це положення відображено в  ч. 3 ст. 5 Конституції України. 

Важливим елементом природного феномену державної влади є принцип її поділу на законодавчу, виконавчу й судову гілки. Цей принцип передбачає організацію й функціонування державної влади за допомогою різних державних органів, котрі виконують функції законодавчої, виконавчої та судової влади.

Сучасна теорія та практика поділу державної влади має багатовікову історію, яка спирається на соціальний досвід людства. Перші ідеї щодо форм державного правління, обмеження, поділу державної влади висловлювали філософи Давньої Греції: Гесіод (VIII—VII ст. до н. е.), Солон (VII—VI ст. до н. е.), Геракліт (VI—V ст. до н. е.), Сократ (V—IV ст. до н. е.), Платон (V—IV ст. до н. е.), Арістотель (IV ст. до н. е.), Полібій (III—II ст. до н. е.), давньоримський філософ Марк Туллій Цицерон  (II—I ст. до н. е.) та інші.

Самостійна й цілісна доктрина поділу державної влади, що стала класичною, сформувалась у період буржуазних революцій XVII—XVIII ст. епохи Просвітництва у двох різновидах, які розрізняють за критерієм подільності або неподільності народного суверенітету. Ідеологами першої стали філософи Джон Локк (1632—1704) і Шарль Луї де Секонда, барон Ля Бред і Шарль Луї де Монтеск'є (1689—1755). Другої — Жан-Жак Руссо      (1712—1778).

Наукові погляди Локка передбачали обмеження державної монархічної (королівської) влади стосовно її підданих. Свою багаторічну працю «Два трактати про державне правління» («Two Treatises of Civil Government», 1689 р., рік видання — 1690-й), її ще називають біблією лібералізму, Локк присвятив складному феномену державної монархічної влади. Зокрема, в розділі ІІ «Про батьківську і монархічну владу» першої книжки він акцентує увагу на тому, що людина від народження не є вільною і підкоряється владі своїх батьків, яка поступово трансформується у підкорення владі монарха-правителя, котрого піддані вважають батьком своєї нації [10, с. 11]. Це положення Локка є основою, відправною точкою абсолютної монархії, влада якої вважається найвищою в державі. «Сaput inter nubila», що в перекладі з латинської мови означає: «Досягнувши головою хмар». Оскільки державна влада монарха встановлена законом Бога,  жоден закон не може обмежити її. Отже, державна влада монарха-правителя перебуває над законом.

Виходячи з концепції Локка, влада монарха надалі обмежується колегіальним органом — парламентом (досл. від фр. parla — «говорильня»,  «говорити»), унеможливлюючи таким чином зосередження державної влади в однієї особи. У книзі II, розділі XII «Про законодавчу, виконавчу та федеративну владу в державі» Джон Локк вперше пропонує поділ влади на законодавчу та виконавчу, а для управління зовнішньою безпекою й інтересами суспільства пропонує створити федеральну владу. «…таку владу, якщо хтось бажає, можна назвати федеративною. Головне, щоб було зрозумілим, про що йдеться, а сама назва мене мало цікавить» [10, с. 208]. А судову владу він ще не виокремлює, вона є лише складовою виконавчої. Вищою в державі, на його думку, має бути законодавча влада, яка є носієм суверенітету народу. Законодавча й виконавча влади мають бути розділені й бути противагою одна одній для стримування від узурпації кожної з них, а вся повнота влади має належати народові країни, виходячи із законів природи.

У розділі XII книги II Локк зазначає: «Існує ще одна влада в кожній державі, яку можна назвати природною, бо вона відповідає тій владі, яку за природою має кожна людина до того, як вона вступила в суспільство. Отже, з огляду на це вся спільнота являє собою одне ціле, що перебуває у стані природи по відношенню до всіх»              [10, с. 207—208].

Також здобутком Джон Локка, автора соціально-політичної концепції лібералізму й поняття «громадянське суспільство», є поділ понять «суспільство», «особистість», «держава». Особистість, на його думку, володіє такими природними правами, як право на життя, власність, свободу та рівність.  Державна влада покликана захищати природні права (jus naturalis) людини. Локк ставить особистість вище суспільства та держави. Держава повинна служити суспільству, а суспільство й держава — особистості. Держава не повинна бути могутнішою за особистість, тому що особистості створюють суспільство, а суспільство — державу. Отже, головною ідеєю створення держави у Локка є суспільний договір.

Політичні погляди Локка згодом розвинув Монтеск'є, розробивши нову концепцію поділу влад, а також систему стримувань і противаг державної влади. Зокрема, він уперше називає теорію розподілу влад найвищим законом державного устрою, що забезпечує політичну свободу громадянам держави, виокремлює три гілки державної влади: законодавчу, виконавчу,  судову. Про це йдеться в розділі VI книги XI «Про державний устрій Англії» основної праці французького правника «Про дух законів» (оригінальна назва: «De l'esprit des lois», з англ. «Spirit of the laws» 1748 р.),  над якою він працював з 1728 по 1748 рік, почавши писати під час подорожі до Англії, правову систему якої вважав найкращою, а державу — наймогутнішою в Європі, разом із Францією та Іспанією.

У своїх наукових поглядах на державу Монтеск'є дійшов висновку: свобода в державі можлива за будь-якої форми правління, якщо в ній панує право, а державна влада поділяється на законодавчу, виконавчу, судову. Важливе місце посідав інститут суддів, котрі мали бути незалежні від інших влад і посад і мали здійснювати лише судочинство. Судова влада є рівноправною й уособлює представників від народу, але водночас він називає її наполовину владою, оскільки судова влада в певному розумінні, на його думку, не є владою. Багато уваги Монтеск'є надавав  ідеї рівноваги влад за допомогою системи «стримувань і противаг». Зокрема, право монарха як носія верховної влади на вето (від лат. veto — забороняю) — заборонити або припинити введення в дію законопроекту, прийнятого парламентом, право монарха на законодавчу ініціативу, на розпуск парламенту. Законодавчій владі надавалося право контролювати виконання ухвалених нею законів. На відміну від Локка Монтеск'є пропонував цілковиту рівновагу влад і відокремлення їх у незалежні влади: «Якщо влада законодавча і виконавча буде сполучена в одній особі або установі, то свободи не буде, оскільки виникає небезпека, що цей монарх або сенат почне створювати тиранічні закони для того, щоб так само застосовувати їх» (розділ VI, книги XI «Про державний устрій Англії») [11, с. 290].

Головна ідея концепції поділу влад в державі за Монтеск'є — убезпечення громадян від свавілля державної влади та зловживання нею, забезпечення прав і свобод громадянам держави і тим, хто перебуває в межах її юрисдикції.

На відміну від Монтеск'є Жан-Жак Руссо вважав, що законодавча, виконавча та судова влада є проявом влади народу. Політичні ідеї Руссо викладено у праці «Про суспільний договір, або принципи політичного права» (1762 р.). Основні принципи його концепції державної влади — демократизм, гуманізм, антимонархізм, колективізм.

Руссо в своїх поглядах виходив з природного стану людства, де всі були рівні, де панували свобода, рівність, суспільна власність. З появою приватної власності все кардинально починає змінюватися. Влада стає не тягарем, обов'язком і відповідальністю перед суспільством, а засобом для ще більшого збагачення, і змінити становище вже неможливо. Поступово процеси державотворення спричинили утворення державної влади, держави та законів, які були обов'язковими для всіх  підданих правителя у державі.

На відміну від зазначеного розвитку Руссо в розділі VI книги I «Про суспільний договір» пропонує модель державної влади на основі суспільного договору, що знайшло відображення в такій формі правління, як республіка (від лат. res — справа, public — громадський,  respublica — громадська справа). Він, зокрема, писав: «Кожен з нас передає в загальне надбання і ставить під вище керівництво загальної волі свою особистість і всі свої сили, і в результаті для нас усіх разом кожен член перетворюється на невіддільну частину цілого» [12, с. 208]. В іншому місці цього розділу зазначено: «Суспільний договір встановлює між громадянином такого роду рівність, за якої всі вони приймають на себе зобов'язання на одних і тих само умовах і всі повинні користуватись однаковими правами» [12, с. 208].

Отже, Руссо висував демократичну ідею прямого народовладдя в демократичній республіці, де чітко поділяються гілки державної влади, а найвищою соціальною цінністю є свободи і права людини, рівність і демократія, дотримання суспільного договору.

Саме ідеї філософів епохи Просвітництва дали по-    штовх до Великої французької революції 1789-го, прийняття Конституції Франції 1791 року, за якою державна влада монарха-правителя вже не перебуває над законом, закон стає вищим за владу короля: «La Loi, Le Roi». «Джерело всього суверенітету бере свій початок у нації; жодна група, жодна особа не може здійснювати владу, яка прямо не випливає з нього», — проголошує ст. 3 Декларації прав людини і громадянина (фр. Declaration des Droits de l'Homme et du Citoyen). Цей історичний документ, ухвалений постановою французьких Національних зборів 26 серпня 1789-го, визначна пам'ятка Великої французької революції.

Ідеї Просвітництва також сприяли формуванню держави нового типу, яку втілив у практичне життя Джордж Вашингтон, створивши Конституцію США, запровадивши вперше в світі пост Президента США. Наукові напрацювання вчення Локка і  Монтеск'є було взято за основу під час формування сучасної демократичної, правової, соціальної держави, основна ідея якої — пріоритет людини над державою. Це й відображено в ст. 3 Конституції України.

Уперше принцип поділу державної влади законодавчо закріплено в Конституції США (1787 р.). Проте він уже містився в історичному документі гетьмана П. Орлика «Договори і постановлення Прав і вольностей військових між Ясновельможним його милості паном Пилипом Орликом, новообраним Війська Запорізького гетьманом, і між генеральними особами, полковниками, і тим же Військом Запорізьким, з повною з обох сторін згодою утвердженні і при вільному голосуванні формальною присягою від того ж Ясновельможного гетьмана підтверджені року від Різдва Христового 1710, Квітня 5». Мовою оригіналу документ має назву: «Договоры и Постановлеn Правъ и волностей войсковыхъ межи Ясне велможнымъ его милостю паномъ Филиппомъ Орликомъ новоизбраннымъ Войска Zапорожского гетманомъ, и межи енеральними особами, полковниками и тымъ же Войскомъ Zапорожскимъ сполною з обоихъ сторонъ обрадою утвержеnnые и при волной елекцiї формалною присягою от того жъ Ясне велможного гетмана потверженnые року от Рождества Христова awi, м[eся]ца априля дня e..». В більшості випадків вживається коротша назва, від перекладу латинською мовою назви оригіналу документа: «Pacta et Constitutiones legum libertatumque exercitus zaporoviensis» («Пакти і Конституція законів і вольностей Війська Запорізького»). У вітчизняній літературі цей акт названо «Конституція Пилипа Орлика». Звісно, Бендерська конституція випереджала свій час, тому дослідники небезпідставно акцентують увагу на тому, що навіть «французькі просвітителі ще не наважувалися на розробку тих громадянських ідей, які було закладено в ній. Уперше в Європі було вироблено реальну модель вільної незалежної держави, заснованої на природному праві народу на свободу й самовизначення, модель, що базувалася на незнаних досі демократичних засадах суспільного життя» [13, с. 112]. Отже, норми згаданого правового акта містили елементи теорії природного права й положення теорії поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову.

Цей принцип поділу державної влади поступово було закріплено також у більшості конституцій країн світу. Зокрема, в Польщі — Конституцією від 3 травня 1791 року, у Франції — Конституцією від 3 вересня 1791 року, що свідчило про його правову природу та стало підґрунтям для формування демократичного політичного режиму. Однак треба зазначити, що, попри гарний початок, Україна через історичні обставини в подальшому втратила сталий характер державно-правових традицій поділу державної влади. Проте згаданий принцип відіграє для України особливу роль у розбудові демократичної і правової держави, є способом пізнання державно-правової дійсності й основним конституційним принципом, відображеним у ст. 6 Конституції України.

Дослідження природного феномену державної влади переконує: правління державою є досить складною та відповідальною справою. До неї слід залучати найкращих представників народу, і вони повинні відповідати перед ним за свою діяльність протягом терміну правління, на який обрані. Відповідальність публічної влади перед народом, котрий обрав її, — важливий принцип демократичної, правової, соціальної держави, що передбачає обов'язок обранців народу відповідати за наслідки своїх дій, управління державою в цілому протягом каденції. Ігнорування цього принципу керівниками держави призводить здебільшого до декларування передбаченого в ст. 3 Конституції України важливого принципу демократії — відповідальності держави перед людиною за свою діяльність.                              

Проблеми відповідальності публічної (державної) влади стосуються не лише України. Відповідальність державної влади в повному обсязі не реалізована в жодній країні світу, тому остаточне розв'язання цієї проблеми справа майбутнього. Поступовий розвиток суспільства сприяє підвищенню відповідальності державної влади завдяки багатьом чинникам впливу. Передовсім це підвищення інтелектуального рівня громадян, їхньої правової свідомості, інформаційного розвитку суспільства, контролю за діяльністю влади з боку опозиційних політичних сил тощо. За таких умов державна влада змушена діяти прозоро, відкрито, на законних підставах, здійснювати самоконтроль і контролювати дії підвладних їй органів. Отже, відповідальність публічної (державної) влади стає вимогою часу.                                                                     

Тож найважливішою проблемою побудови сучасної цивілізованої держави є саме питання державної влади, від якості дій та відповідальності котрої залежить майбутнє будь-якої держави, оскільки державна влада є ядром будь-якого організованого суспільства, а суть держави відображає саме публічна влада в політичних проявах. Від вирішення питань взаємодії, узгодженості, злагоди між гілками державної влади, між державною владою й суспільством залежатиме гармонійний розвиток держави.

Джерела

1. Етимологічний словник української мови: В 7 т. / Редкол. О. С. Мельничук (головний ред.) та ін. — Т. 1: А — Г / Укл.: Р. В. Болдирєв та ін. // АН УРСР. Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні, 1982. —  632 с.

2. Конституція України 1996 р.: Офіційне видання Верховної Ради України. — К., 1996. — 120 с.

3. Лорд Актон. Свобода и нравственность / Колкер Ю. Лорд Актон: Очерки становлення свободы / Пер. с англ. Юрия Колкера. Lord Acton. The history of freedom and other essays // [Електронний ресурс]. — http://yuri kolker.narod.ru/articles/Acton_YK.htm

4. Бакунин М. А. Философия. Социология. Политика. — М., 1989. — 624 с.

5. Макиавелли Н. Государь. — М., 1990. — 79 с.

6. Пейн Томас. Избранные сочинения. — М., 1959. — 424 с.

7. Ладиченко В. В. Гуманістичні основи організації державної влади: Автореф. дис... д-ра юрид. наук. — К., 2008. — 41 с.

8. Фрицький Ю. О. Теоретичні засади державної влади: Автореф. дис... д-ра юрид. наук. — К., 2009. — 38 с.

9. Гоббс Томас. Левіафан, або Суть, будова і повноваження держави церковної та цивільної / Переклад з англ. — К.: Дух і Літера, 2000. — 606 с.

10. Локк Джон. Два трактати про врядування. — К., 2001. — 265 с.

11. Монтескье Ш. Избранные сочинения. — М., 1955. — 800 с.

12. Руссо Ж.— Ж. Об общественном договоре. Трактаты. — М., 1998. — 416 с.

13. Боярська З. І. Історія держави і права України: Навч.-метод. посібник для самост. вивч. дисц. — К.: КНЕУ, 2001. — 280 с.

Автор: Ігор МАЛЮТІН