№1, січень 2006

Василь Стус – "горло обурення і протесту"

Василь Стус народився 6 січня 1938 року в селі Рахнівка Вінницької області, але дитинство та юність його пройшли на Донбасі.

Освіту здобув на філологічному факультеті Донецького педінституту й в аспірантурі Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка АН УРСР у Києві.
Учителював, працював журналістом.

У 1972 році був арештований за обвинуваченням у проведенні антирадянської агітації та пропаганди у своїх віршах і літературознавчих статтях. Вирок: п'ять років таборів суворого режиму й три роки заслання. Адвокатом на цьому процесі виступив Віктор Медведчук. Але після першого ж судового слухання Василь Стус відмовився від його "компетентних" послуг.

Удруге його заарештовували 14 травня 1980 року, напередодні Олімпійських ігор. Між звільненням і другим арештом минуло лише 8 місяців.

Генріх Бьолль, лауреат Нобелівської премії 1972 року і президент Міжнародного ПЕН-клубу (1971–1976), висунув доробок митця на здобуття Нобелівської премії 1985 року. Він був певен, що 24 жовтня цю премію Стусові присудять. Нобелівський лауреат – політв'язень радянського режиму… Це міжнародний скандал, адже в СРСР буяла горбачовська перебудова.

Однак у ніч з 3 на 4 вересня 1985 року в карцері табору особливо суворого режиму ВС-389/36 у с. Кучино Чусовського району Пермської області поет загинув. Нобелівську премію присуджують тільки живим.

Василь Стус був талановитим поетом, перекладачем і літературознавцем. Здавалося б, живи безжурно, друкуй щороку збірочку з лояльним до влади "паровозиком" на першій сторінці, пиши дисертацію про інтернаціональні мотиви у творчості якогось класика, набирайся натхнення в спілчанському пансіонаті, "задобри сокиру" й "рубай собі крила", адже на крилах можна "розжитися" – так робить кожен "тямущий" чоловік. Але поет не був з роду міфічного Кирила, якого змалював Іван Драч. "У мені наче граната захована. І я нічого не можу вдіяти: вона вибухає", – казав він друзям ще на початку 70-х.

Неприкаяність його духу видно й у рядках "З таборового зошита". Згадуючи серпень 1979-го, він писав: "У Києві я довідався, що людей, близьких до Гельсінської групи, репресують найбрутальнішим чином. Так, принаймні, судили Овсієнка, Горбаля, Литвина, так перегодом розправилися з Чорноволом і Розумним. Такого (вид. – В.С.) Києва я не хотів. Бачачи, що Група фактично лишилася напризволяще, я вступив до неї, бо просто не міг інакше. Коли життя забране – крихт я не потребую... Психологічно я розумів, що тюремна брама вже відкрилася для мене, що днями вона зачиниться за мною – і зачиниться надовго. Але що я мав робити? За кордон українців не випускають, та й не дуже кортіло – за той кордон: бо хто ж тут, на Великій Україні, стане горлом обурення і протесту? Це вже доля, а долі не обирають. Отож її приймають – яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас... Але голови гнути я не збирався, бодай що б там не було. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину".

Філософи-антропологи ставлять радикальне запитання: якщо людське життя – найвища цінність, то чи можна знехтувати власним життям, навіть заради найвищої цінності? Василь Стус знехтував. Знехтували члени Української Гельсінської групи: Олекса Тихий, Юрій Литвин, Валерій Марченко, що загинули в тому самому таборі. Певно, не пошкодували б і Микола Руденко, Іван Кандиба, Віталій Калиниченко, Михайло Горинь, Іван Сокульський, Петро Рубан, Микола Горбаль – інші ув'язнені в Кучино активісти групи.

Обираючи між правдою і кривдою, що постали як життя і смерть, непоблажливість до життя виявив Джордано Бруно – хрестоматійний приклад. А Галілео Галілей ошукав недолугих інквізиторів. Історики науки схильні виправдовувати видатного італійця. Але митці виявляють суворість. Бертольд Брехт в одному з оповідань змальовує останні дні вченого: Галілео Галілей кається у своїй малодухості – виявлена ним мужність і неминуча смерть спонукали б людей правдиво дивитися на життя й не дозволили б гендлювати знанням.

Можливо, німецький письменник занадто категоричний. Емпіричне знання не можна ні заборонити, ні запровадити жодним циркуляром – це шило в мішку. Але геть інша справа – питання духу. Я глибоко переконаний: дух мислителя і є той дух, який він утверджує. Бог живий доти, доки є хоч одна людина, яка вірить, що Він живий; Бог помирає, коли помирає віра в Нього. Так, мабуть, думав і юдейський столяр, ще до того як його прозвали Христом. Задля духу жив і поет, народжений на Різдво.

Дух Василя Стуса й інших учасників Української Гельсінської групи – це дух України, завдяки якому вона жила й живе. Їхнє життя – це апологія України.

Автор: Всеволод РОЗГОН

Архів журналу Віче

Віче №7/2016 №7
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Зеленський: участь США в зустрічі "коаліції рішучих" – це сигнал від Трампа Сьогодні, 11 липня

Зеленський: є ідея, щоб послом у США був Умєров – і це вплине на уряд Сьогодні, 11 липня

Зеленський про нові санкції США та ЄС проти Росії: думаю, ми дуже близькі Сьогодні, 11 липня

Мерц: Німеччина готова придбати у США Patriot для України Вчора, 10 липня

"Це тероризм": Зеленський розповів про атаку РФ на Київ і закликав посилити ППО Вчора, 10 липня

Глава Єврокомісії оголосила про створення фонду відновлення України Вчора, 10 липня

Мерц закликав Україну не звертати зі шляху реформ, йдучи до ЄС Вчора, 10 липня

Дональд Туск: відновлення України неможливе без її перемоги у війні Вчора, 10 липня

Президентка Єврокомісії на URC оголосила про 4 млрд євро допомоги бюджету України Вчора, 10 липня

Україна отримала 1 млрд євро від ЄС за рахунок доходів з росактивів Вчора, 10 липня