Василь Стус – "горло обурення і протесту"

Василь Стус народився 6 січня 1938 року в селі Рахнівка Вінницької області, але дитинство та юність його пройшли на Донбасі.

Освіту здобув на філологічному факультеті Донецького педінституту й в аспірантурі Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка АН УРСР у Києві.
Учителював, працював журналістом.

У 1972 році був арештований за обвинуваченням у проведенні антирадянської агітації та пропаганди у своїх віршах і літературознавчих статтях. Вирок: п'ять років таборів суворого режиму й три роки заслання. Адвокатом на цьому процесі виступив Віктор Медведчук. Але після першого ж судового слухання Василь Стус відмовився від його "компетентних" послуг.

Удруге його заарештовували 14 травня 1980 року, напередодні Олімпійських ігор. Між звільненням і другим арештом минуло лише 8 місяців.

Генріх Бьолль, лауреат Нобелівської премії 1972 року і президент Міжнародного ПЕН-клубу (1971–1976), висунув доробок митця на здобуття Нобелівської премії 1985 року. Він був певен, що 24 жовтня цю премію Стусові присудять. Нобелівський лауреат – політв'язень радянського режиму… Це міжнародний скандал, адже в СРСР буяла горбачовська перебудова.

Однак у ніч з 3 на 4 вересня 1985 року в карцері табору особливо суворого режиму ВС-389/36 у с. Кучино Чусовського району Пермської області поет загинув. Нобелівську премію присуджують тільки живим.

Василь Стус був талановитим поетом, перекладачем і літературознавцем. Здавалося б, живи безжурно, друкуй щороку збірочку з лояльним до влади "паровозиком" на першій сторінці, пиши дисертацію про інтернаціональні мотиви у творчості якогось класика, набирайся натхнення в спілчанському пансіонаті, "задобри сокиру" й "рубай собі крила", адже на крилах можна "розжитися" – так робить кожен "тямущий" чоловік. Але поет не був з роду міфічного Кирила, якого змалював Іван Драч. "У мені наче граната захована. І я нічого не можу вдіяти: вона вибухає", – казав він друзям ще на початку 70-х.

Неприкаяність його духу видно й у рядках "З таборового зошита". Згадуючи серпень 1979-го, він писав: "У Києві я довідався, що людей, близьких до Гельсінської групи, репресують найбрутальнішим чином. Так, принаймні, судили Овсієнка, Горбаля, Литвина, так перегодом розправилися з Чорноволом і Розумним. Такого (вид. – В.С.) Києва я не хотів. Бачачи, що Група фактично лишилася напризволяще, я вступив до неї, бо просто не міг інакше. Коли життя забране – крихт я не потребую... Психологічно я розумів, що тюремна брама вже відкрилася для мене, що днями вона зачиниться за мною – і зачиниться надовго. Але що я мав робити? За кордон українців не випускають, та й не дуже кортіло – за той кордон: бо хто ж тут, на Великій Україні, стане горлом обурення і протесту? Це вже доля, а долі не обирають. Отож її приймають – яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас... Але голови гнути я не збирався, бодай що б там не було. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину".

Філософи-антропологи ставлять радикальне запитання: якщо людське життя – найвища цінність, то чи можна знехтувати власним життям, навіть заради найвищої цінності? Василь Стус знехтував. Знехтували члени Української Гельсінської групи: Олекса Тихий, Юрій Литвин, Валерій Марченко, що загинули в тому самому таборі. Певно, не пошкодували б і Микола Руденко, Іван Кандиба, Віталій Калиниченко, Михайло Горинь, Іван Сокульський, Петро Рубан, Микола Горбаль – інші ув'язнені в Кучино активісти групи.

Обираючи між правдою і кривдою, що постали як життя і смерть, непоблажливість до життя виявив Джордано Бруно – хрестоматійний приклад. А Галілео Галілей ошукав недолугих інквізиторів. Історики науки схильні виправдовувати видатного італійця. Але митці виявляють суворість. Бертольд Брехт в одному з оповідань змальовує останні дні вченого: Галілео Галілей кається у своїй малодухості – виявлена ним мужність і неминуча смерть спонукали б людей правдиво дивитися на життя й не дозволили б гендлювати знанням.

Можливо, німецький письменник занадто категоричний. Емпіричне знання не можна ні заборонити, ні запровадити жодним циркуляром – це шило в мішку. Але геть інша справа – питання духу. Я глибоко переконаний: дух мислителя і є той дух, який він утверджує. Бог живий доти, доки є хоч одна людина, яка вірить, що Він живий; Бог помирає, коли помирає віра в Нього. Так, мабуть, думав і юдейський столяр, ще до того як його прозвали Христом. Задля духу жив і поет, народжений на Різдво.

Дух Василя Стуса й інших учасників Української Гельсінської групи – це дух України, завдяки якому вона жила й живе. Їхнє життя – це апологія України.

Автор: Всеволод РОЗГОН