передплата Українською | In English

№13, липень 2012

Без хліба духовного хліб насущний може стати поперек горлаБез хліба духовного хліб насущний може стати поперек горла

Поділитися:

Виступ академіка Бориса ОЛІЙНИКА з нагоди вручення йому Золотої медалі імені Вернадського на Загальних зборах НАН України

Спокійно усвідомлюючи, що є не менш гідні цієї високої відзнаки, я водночас глибоко вдячний вельмиповажним ученим і особисто Борисові Євгеновичу Патону, котрі удостоїли мене такої честі. То паче, що медаль ця освячена іменем ученого світового чину Володимира Вернадського, який уславив і нашу Україну. За важливістю та розмахом наукових відкрить і ясновидних передбачень, за універсалізмом знань він, поза сумнівом, зрівні французьким енциклопедистам.

Оскільки розумом провидця засягав у ноосферу, то, природно, не обминув і планету словесності. Він знав і шанував українську літературу. І нам, нині сущим, час уже подолати в собі своєрідний мазохізм, коли самі себе упосліджуємо: мовляв, і те в нас погане, й інше не дістає європейського рівня. Та кожна цивілізована нація вважала б за честь мати таких піднебесних духівників, як Шевченко, Гоголь, Короленко, як Стефаник чи Франко, Коцюбинський чи Тичина, як Гончар чи Григір Тютюнник, котрий увійшов у світовий ряд новелістів! Наші шістдесятники, гальванізувавши літературний процес у часи відлиги, і сьогодні гучать у світовому багатоманітті голосами неповторного, українського тембру. Спом’янемо хоча б імена Василя Симоненка, Миколи Вінграновського, Євгена Гуцала, Володимира Дрозда, Петра Скунця, Ігоря Римарука (царство їм небесне), згадаймо нині сущих Ліну Костенко, Романа Іваничука, Івана Драча, Віталія Коротича, Леоніда Горлача, Леоніда Талалая, Володимира Базилівського, молодших Михайла Шевченка, Дмитра Іванова, Миколу Луківа, Ганну Тарасюк, Петра Мідянку, котрий тільки-но одержав Шевченківську премію, і ще молодших – Павла Вольвача, Ігоря Павлюка, Сергія Жадана; і ряд цей, слава Богу, не остаточний. То чи гоже так уже колінкувати перед чужими, часто досить посередніми, але вправно розкрученими, зневажливо, через губу принижуючи своїх: «та що воно може?». Тим часом це своє давно вже визнане світом. Воднораз остерігаюсь впасти в іншу крайність за формулою: «хоч воно й ніщо, але ж своє». Подібна загумінкова філософія загрожує призвести до духовного змаління.

Слава Богу, у нас завжди були безкомпромісні оцінювачі літпроцесу, починаючи від незабутніх академіка Олександра Білецького, Леоніда Коваленка, Віктора Іванисенка до нині сущих Івана Дзюби, Миколи Жулинського, Петра Толочка, Віталія Дончика, Василя Яременка, Тараса Салиги, Григорія Сивоконя, Миколи Ільницького, Наталії Костенко і ще, з сумом зазначимо, небагатьох, які своєю принциповістю в оцінках живого літературного процесу не дали нам зміліти до болота посередності.

На жаль, з тих чи тих обставин їм уже нелегко встежити за всіма звивинами і перепадами, скажімо, ріки поезії. Зміна ж їхня чи то десь засиділась, чи забарилась. Це тривожний знак. І першими його проявами є гра деяких молодих у своєрідні закриті ордени, штучно відсторонивши себе од попередників, які, мовляв, заполітизовані та заангажовані. Обертаючись у своєму circulus vitiosus, поволі впадають у снобізм, прибирають позу втомлених сибаритів від невігластва примітивних читачів, зверхньо атестують «не своїх» як назадників, виводячи себе поза і понад будні. І поступово позбавляються кореневої системи, переходячи в сухостій, а то й приймають обряд «Ubi bene, ibi patria», себто «де добро, там і вітчизна».

Ніхто не проти новаторства, інакше настане відомий нам застій. Але експерименти продуктивні до тієї межі, після переступу котрої, скажімо, поезія втрачає свої родові ознаки. І тоді грамотний штукар може приховати за верлібром відсутність природного почуття ритму і рими, а за нанизаними випадковими словами без розділових знаків заретушувати просто незнання, де і коли їх ставити. Стосовно ж таємничого герметизму, коли автор ошукує читача тільки йому одному зрозумілим задумом, то найменшою б шкодою обійшлося, аби смакова нерозбірливість, калібровані матюки й інша нецензурщина, оголене відтворення статевих взаємин, аж до підглядання у відхожі місця – то вже не епатаж, а прикриття прив’ялим фіговим листком відсутності вродженого таланту, себто – бездарності.

Час уже, нарешті, безсторонньо проаналізувати нагромаджене за останню чверть століття в поезії, аби подібне не стало нормою. Причому якнайскоріше, бо ми відстаємо від органічних змін у літературі, продиктованих часом. Адже, за класиком, «нове життя нового прагне слова».

Я, зрозуміло, беру крайні вияви негативу. Слава Богу, кращі взірці молодої поезії потверджують здоров’я кореневої системи. І засвідчують той незаперечний факт, що поезія – від часів Київської Русі і донині – завжди йшла попереду всіх жанрів. Позаяк цьому сприяє вже сама українська мова, наспівна, розлога, за мінімуму шиплячих, сповнена голосних, які дають можливість дихати вільно, котра просто-таки кличе до співу на повні груди. Звідси ж і унікальна пісенна культура, визнана усім світом, на рахманному чорноземі якої колоситься українська поезія.

Тепер стосовно теоретичної установки: оскільки, мовляв, поезія – це бельканто, відтак їй негоже з піднебесся опускатися на землю, аби не осквернити білосніжні крила Пегаса пилом буденщини і суспільно-політичних змагань. В ідеалі, певне, так би й могло бути, виходячи з неземного, «од Бога», її родоводу. Але тільки в тому разі, коли б ми жили в стерильно дистильованій атмосфері. Однак скільки себе пам’ятає людство, істинні поети були завжди в перших чотах суспільних борінь, як сказав Генріх Гейне: «На мій гріб ви повинні покласти меч, оскільки я завжди був відважним солдатом у війні за визволення людства». Це – природа поезії, якій народ вручив право говорити від свого імені. А Тарас Шевченко взагалі вчинив неперевершений історичний подвиг, по суті, врятувавши націю в найтяжчі часи заборони рідного слова. Справдешні поети усіх часів і народів тому й стали постійними величинами, оскільки навіть співці найніжнішого кохання, у годину загрози Вітчизні, зводились воїнами духа. Сухозлітки за першого ж подиху вітру розліталися, наче їх і не було, а тих, що «од Бога», кожне наступне покоління і через віки сприймає як своїх сучасників. Тому так своєчасно гучать слова незабутнього Андрія Малишка:

Її не купиш квітом провесен,
Ані горлянкою, ні чином.
Поезія – це діло совісне.
Не грайся нею безпричинно!
 

Не мені доводити, що без хліба духовного хліб насущний може стати поперек горла. Справдешня ж поезія завжди була покликом у духовне піднебесся. Не забуваймо хоч інколи зводити очеса д’горі.

Але й пильніше придивляймось під ноги, бо, на преглибокий сум, останнє десятиліття позначене падінням суспільної моралі, безкарним розгулом мажорів, продажністю представників силових структур, нахабним до цинізму рейдерством і моторошними вбивствами. Це породжує в суспільстві відчуття безвиході, що межує з непередбаченими струсами.

Отже, якщо розглядати ситуацію не фрагментарно, а в сукупності, то наближаємось до висліду, що однією з першорядних причин нинішнього стану є критичне послаблення в суспільстві морально-етичних застережників.

Серед інших причин цього не останньою є і значне пониження громадянського голосу поезії, яка зі своїх першопочатків кликала сіяти розумне, добре і вічне. Тим часом самопроголошені, пробачте, естети, навпаки, зовуть її «не заземлюватись». Історія мала б застерегти подібних гуру стосовно того, що першими жертвами теорії відсторонення поезії від суспільних змагань стають саме автори її, позаяк кримінал трактує чистоплюйство як слабкість м’язів. І взагалі, всі наші поети, возведені в класиків, були не лише вишуканими ліриками, а й повноростими громадянами.

Але всі видатні пройшли коронацію, тільки витримавши іспит часом. Відтак, я б у підручниках не подавав нині сущих повнометражними портретами, а розглядав у загальному огляді. А вже час розставить їх за рангами. І хай Господь це рангування відкладе якомога надалі.

Питома поезія приховує якусь особливу таїну, котру не зміг достеменно розгадати навіть геніальний Іван Якович Франко, досліджуючи «секрети поетичної творчості». Чи не найближче підійшов до істини Роджер Бекон ще в 13-му столітті, досліджуючи увігнуті дзеркала, які конденсують одночасно минуле, нинішнє і грядуще. Це нагадує мить озаріння, коли у творчої особистості відкривається «третє око». Відтак, прислухаймось до мудреця, який зауважив: «Не кваптесь осуджувати солдата, який іде не в ногу з усією колоною, бо, можливо, він уже чує оркестри грядущого». Дай нам, Боже, бути гідними великих предтеч, які оберегли нам рідну мову і почуття національної гідності.

Ще раз схиляюсь доземно в подячності за високу відзнаку.

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №15/2016 №15
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

У Мінекономіки назвали вартість гектара при відкритті ринку землі Сьогодні, 13 листопада

Угорщина прийняла великий штраф за невідповідне використання коштів ЄС Вчора, 12 листопада

Рада проголосувала за останній законопроєкт для "промислового безвізу" з ЄС Вчора, 12 листопада

В ЄС вбачають "обнадійливі сигнали" у розведенні військ на Донбасі Вчора, 12 листопада

Правління НБУ приїхало в антикорсуд: готове поручитися за затриманих експрацівників Вчора, 12 листопада

Зеленський підписав зміни до Митного кодексу стосовно інтелектуальної власності Вчора, 12 листопада

Голова НБУ перервав закордонне відрядження через затримання посадовців банку Вчора, 12 листопада

Криклій розповів про плани щодо реконструкції аеропортів Вчора, 12 листопада

Проєвропейський уряд Молдови відправили у відставку Вчора, 12 листопада

Петро Петриченко: Україна опиналася перед загрозою соціального вибуху Вчора, 12 листопада