передплата Українською | In English

№11, червень 2012

Василь НАЗАРЕНКО:  «Інвалідів примушують ходити з простягнутою рукою»Василь НАЗАРЕНКО: «Інвалідів примушують ходити з простягнутою рукою»

Поділитися:

Минуло вже два роки відтоді, як Верховна Рада ратифікувала Конвенцію ООН «Про права інвалідів». Чи відчули наші інваліди реальні кроки влади для поліпшення їхнього життя? Про це наша розмова зі співголовою громадської ради при Державній службі з питань інвалідів та ветеранів України, головою ВГО «Союз організацій інвалідів України» Василем НАЗАРЕНКОМ.

Не хлібом єдиним

– Василю Васильовичу, ви є ініціатором законопроекту про творчу реабілітацію інвалідів. Чим викликана поява такого незвичайного документа?

– Ідеться про творчу реабілітацію людей, які відчувають свою потребу в суспільстві. Скажімо, незважаючи на відсутність рук, обдаровані люди малюють картини… ногами. Звісно, таким талантам потрібна державна підтримка: створення відповідних центрів і забезпечення їх фінансуванням. Дехто з високопосадовців мені каже: мовляв, зобов’яжемо місцеву владу вирішувати ці питання. Але ж одна справа – зобов’язати через відповідний закон і зовсім інша – просто пообіцяти, що виконуватимуться певні зобов’язання. Тобто інвалідів примушують ходити з простягнутою рукою. До речі, витрати на їхню творчу реабілітацію значно менші, аніж на фізкультурно-спортивну (коли треба збудувати спортмайданчики, придбати тренажери тощо). Саме тому ми й пропонуємо ухвалити відповідний закон.

– Про які категорії інвалідів ідеться?

– Соціально-культурна та творча реабілітація адресована широкому загалу інвалідів. Але насамперед ідеться про інвалідів І та ІІ груп, які за станом здоров’я не можуть займатися спортом чи здобути професію (через непридатність до системної праці). Їхнє життя проходить у чотирьох стінах. Проте багато таких людей мають великий талант, а отже, й безперечне право на самореалізацію як творчі особистості. Недаремно ж кажуть: не хлібом єдиним. Творча реабілітація для інвалідів є єдиним способом знайти друзів та однодумців, розвинути своє внутрішнє «я», реалізувати свої мрії. Особливо талановиті зможуть заявити про себе на всю Україну, на весь світ за прикладом поетеси Лесі Українки та художниці Марії Примаченко. На жаль, поки що в Україні, всупереч Декларації ООН про права інвалідів і Всесвітній програмі дій щодо інвалідів, і досі немає жодного виду реабілітації, орієнтованого на розвинення духовної складової людини, підвищення рівня її загальної культури, залучення до активної інтелектуальної діяльності.

– Ви пропонуєте цікаву ідею, але де гарантія, що цей проект не «забракують», як це сталося з аналогічним документом, за ухвалення котрого ви, до речі, також виступали?

– Сподіваюся, цього разу Верховна Рада нас підтримає. Принаймні треба бути оптимістами. Те, що дано для наших випробовувань, необхідно долати. Інвалід повинен усвідомлювати, що він спроможний змінити себе, ставлення інших людей до себе й жити повноцінним життям. Водночас ми сподіваємося на розуміння та підтримку з боку держави. Цього року Україна має звітувати в ООН, і уряд готує державну доповідь про виконання завдань, пов’язаних із ратифікацією Конвенції «Про права інвалідів».

– Чи відчувають інваліди поліпшення свого життя?

– Можливо, й відчувають, але не настільки, як хотілося б. На папері – одне, а в реальному житті – геть інше. Візьмімо, для прикладу, таке питання, як доступність до органів влади. Сьогодні є чимало людей, які пересуваються на інвалідних візках чи на милицях. Для них були ухвалені гарні законодавчі акти, рішення Президента й урядові постанови, що спрямовані на захист інвалідів. А насправді?

 

Ціна спецвагонів

– Ось ми готуємося до Євро-2012. Займаємося будівництвом, яке має відповідати вимогам доступності щодо будинків, споруд, центрів… Чи повинні ці новобудови мати універсальний дизайн, з урахуванням проблем інвалідів, людей похилого віку, вагітних жінок?

– Безперечно. Принагідно зазначу, що деякі нові торгові центри відповідають певним вимогам: там немає порогів і сходинок, туди можна заїхати на інвалідному візку просто з вулиці, ліфтом піднятися на будь-який поверх чи зайти до будь-якого магазину. Проте таких умов немає в багатьох, особливо старих, будівлях, де розміщені органи соціального захисту, суди, органи прокуратури. Мені, скажімо, доводилося бути в прокурорських будівлях. Там, скажу відверто, кінь не валявся! Приміщення чудові, але тільки для здорових людей. Треба віддати належне: в них є кнопки, є чергові, котрі викликають відповідного фахівця. Тож фахівці виходять до інваліда й вирішують ті чи інші питання… в коридорі, на східцях. Вибачте, але ж це принижує гідність інваліда: на відміну від інших людей він не може потрапити до залу очікувань і кабінету фахівця. Хіба це не образливо? Те саме стосується й вимог щодо відповідного облаштування вулиць. Загальновідомо, що інваліди – це не мобільні категорії населення. Чому, наприклад, поруч зі сходинками не створюють інші умови для пересування, не запускають ескалатор чи ліфт? Ще одне «але»: є нормативно-правові акти, які передбачають забезпечення паркування автомобілів інвалідів. У Києві є безліч паркувань: вони згідно з урядовим рішенням обладнані місцями для інвалідів. Там стоять відповідні знаки й розмітки. А далі що? Приїхав інвалід до супермаркету, а як з паркуванням? Ніяк! Усі місця вже зайняті. Як у такому разі діяти людині, котра пересувається на протезах чи візку?

– Але в урядовій постанові чітко зазначено: інвалід має право на паркування на відстані не більш ніж 50 метрів від входу до супермаркету чи іншої будівлі…

– На жаль, у житті інакше: паркуванням інвалідів ніхто не переймається, адміністрація закладу жодної відповідальності за це не несе. У свою чергу, Державтоінспекція стверджує, що вона контролює лише вуличний рух. Ці питання я не раз порушував і на Раді інвалідів при Кабінеті Міністрів, і на різних колегіях, і на зустрічах із громадськістю, представниками правозахисних організацій, Мінавтотрансу… Мені тоді обіцяли навести лад. Але, як то кажуть, віз і нині там.

– Як інваліди реагують на порушення «їхніх» нормативно-правових актів?

– Багато хто з них про такі акти не знають і навіть не цікавляться. Інваліди сприймають життя таким, як воно є. Має людина можливість вийти з хати на протезах, то вона цією можливістю користується, а якщо ні – сидить удома. Також треба вирішувати питання про доступність до медицини, освіти тощо. Зверніть увагу ще на один важливий момент: ніхто не піклується про молодих жінок-інвалідів, які пересуваються на візках, але при цьому хочуть народжувати дітей. Жоден пологовий будинок для цього не пристосований. Жоден! Проте ніхто про це навіть і не думає. А чому б не зробити універсальний варіант, зручний і для інвалідів, і для інших людей? Наведу такий приклад: для потяга створили спецвагон, який утричі дорожчий, аніж звичайний. У тому спецвагоні є лише одне місце: підйомником інваліда піднімають і садять у великому купе. Я запитую: для чого такі спецвагони з підйомниками? Чи не простіше розширити вагонний коридор, щоб туди на візку заїхали 5–10 інвалідів, а не лише один? І ще декілька слів про готелі: двері на вході розширили, а в туалеті залишили вузенький прохід (як у «хрущовських» квартирах). Хіба так важко розширити проходи бодай на десять сантиметрів? Уявіть собі картину: у сучасних готелях інваліда носять на руках, бо проїхати на візку він просто не в змозі. Ось і виходить, що для міжнародного загалу ми ухвалюємо гарні закони, а про їхнє забезпечення не дбаємо. Хоча, звісно, є й позитив. Наприклад, цього року уряд узяв курс на стовідсоткове забезпечення інвалідів протезно-ортопедичними виробами.

Потрібен план дій

– Вам відомо про те, що робиться на протезному заводі? Скільки років люди простоюють у чергах, щоб дочекатися виконання замовлень? Один з інвалідів мені зізнався, що чекав свого протезу не один рік…

– Коли я розмовляю з тими, кого ці проблеми хвилюють, мене відразу розуміють. У здорових людей інший підхід: мовляв, пішов на базар і придбав те, що треба. А я, наприклад, без інвалідних черевиків узагалі не можу обійтися. Що ж робити в умовах, коли протезний завод працює лише тричі на тиждень? Фахівці звідти звільняються, бо позбавлені фінансування. Також хотілося б звернути увагу на медикаменти: ціни – не для інвалідів. Як виживати хворому на цукровий діабет, котрий не може придбати інсулін? Звичайно, треба віддати належне Кабінету Міністрів. Прем`єр-міністр Микола Азаров уже заявив, що вартість медикаментів дещо завищена. Якщо є ті, хто наживаються на «накрутках», то держава повинна з ними розібратися.

– Як відомо, Конвенція ООН створила правові передумови для запровадження необхідних положень у чинне законодавство та підзаконну нормативно-правову базу України. Яку роль у цьому процесі відведено громадській раді, створеній при Державній службі з питань інвалідів та ветеранів України?

– З одного боку, наша роль дуже велика, з другого – можливості дуже обмежені. Право на законодавчу ініціативу мають парламентарії та урядовці. І, звісно, прислухатися до нас вони можуть не завжди. Але це не означає, що ми повинні сидіти склавши руки. Ми подаємо свій голос і радіємо, коли люди нам дякують. Ми діємо в тандемі з державою. Громадська рада підтримує Державну службу з питань інвалідів та ветеранів України. У нас є взаєморозуміння та взаємоповага. І я радий, що в нас така плідна співпраця.

– Своєрідним дороговказом для центральних органів влади та місцевого самоврядування міг би бути Національний план дій з реалізації Конвенції ООН про права інвалідів та розвитку системи реабілітації інвалідів. Згідно з рішенням Президента України його потрібно було ухвалити ще до листопада 2011 року. Але не ухвалили. У чому ж проблема?

– Ще в березні 2010 року під час нашої зустрічі Президент покритикував урядовців: мовляв, Конвенцію ООН ратифікували, а Національний план дій так і не склали. Нині вже є проект цього плану. Допоки його не ухвалять, усе робитиметься несистемно. Яскравий приклад: інваліди потребують адаптації, отримують відповідні дипломи, а влаштуватися на роботу не можуть. Чому? Бо немає відповідної системи, яка передбачала б держзамовлення та працевлаштування таких фахівців.

– Цікава виходить ситуація: з одного боку, законодавство декларує право інвалідів на працю, з другого – не забезпечує механізми виконання цих декларацій. Які заходи повинна здійснити влада, щоб поліпшити стан справ у сфері зайнятості?

– Як відомо, сьогодні в роботодавця немає мотивації щодо працевлаштування інвалідів. Держава ставить перед ним вимогу: мовляв, якщо в тебе інваліди не працюють, то тобі загрожує такий-то штраф. Що в такому разі робить роботодавець? Він іде шляхом найменшого спротиву: бере в інваліда трудову книжку, зараховує його на роботу й звітує перед податківцями. Тобто йдеться про вихід із ситуації, в якій опинився роботодавець, а не про його мотивацію. А чому б не поставити питання про пільгове оподаткування підприємств, на яких працюють інваліди? На мій погляд, ці та інші проблеми розв’язуватимуться лише тоді, коли держава повернеться до нас обличчям, а не спиною.

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №15/2016 №15
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Маркарова: за 2 роки іноземці запустили в Україні низку підприємств Сьогодні, 17 лютого

Трамп: ЄС повинен забрати 800 бойовиків ІДІЛ, захоплених у Сирії Сьогодні, 17 лютого

У Мінфіні розповіли, коли економіка України наздожене Польщу Сьогодні, 17 лютого

Торгівля України та ЄС за три роки зросла на 60% - Порошенко Сьогодні, 17 лютого

Найімовірніший наступник Юнкера хоче створити систему ПРО в ЄС за участі України Вчора, 16 лютого

Данія ініціює у ЄС переговори про додатковий пакет "азовських санкцій" Вчора, 16 лютого

"Українці, ми з вами": віце-президент США розповів про плани підтримки України Вчора, 16 лютого

Клімкін розкрив деталі рішень ЄС щодо відповіді на азовську агресію Вчора, 16 лютого

Клімкін: зовнішня політика України не зміниться за будь-якого президента Вчора, 16 лютого

США збільшили допомогу Україні майже до 700 мільйонів доларів Вчора, 16 лютого