Там, де нас нема (Запізнілі нотатки)

Баталії навколо створення та виконання офіційного гімну Євро-2012 завершилися його світовою презентацією в ефірі незадовго до відкриття чемпіонату.

Хоч які там перегони за пріоритетне право на виконання головної пісні турніру й влаштовували українські поп-діви, а інтрига нейтралізувалася сама собою. Адже давно було відомо, що пальма першості – в руках темношкірої німецько-американської виконавиці Oceana Mahlmann.

О, де ви були, вельмишановні наші Гайтана, Джамала і Руслана зі своїми гімнотворчими амбіціями, коли Oceana народжувала кліп на пісню Endless summer («Безкінечне літо»)? І чому, все-таки виконавши свої обіцянки щодо написання суперхіта для Євро, ви не переконали планетарну громадськість у найкращості саме ваших творінь? Джамала, яку перманентно відсувають на другий план і яка через це давно вже стала співачкою для вузького кола обраних, укотре залишилася в тіні. Гайтана, що загрожувала написанням як мінімум дюжини пісень для футбольного чемпіонату, цей стахановський план виконала не до кінця, перекинувшись раптом на підготовку до «Євробачення». Звісно, перша та друга події – гарні промовіхи для будь-якого артиста, проте не кожне тендітне тільце витримає цю подвійну ношу піару. І, нарешті, Руслана: її кричалка «Давай грай!» – твір довершений з усіх поглядів – залишив би зарубіжних конкурентів далеко позаду, якби кліп на нього мав можливість чесно позмагатися.

Приміром, з тим-таки відеороликом Endless Summer від пані Oceana. Хоча навряд чи хтось переплюнув би енергійну німкеню-американку у відтворенні певних ознак часу, в якому нині живе Європа. Кліп нафарширований автентикою океанського курорту. Коктейлі в барі під стріхою з листя рослин-екзотів. На пісочку під пальмами танцює гурт на кшталт тих, що комплектуються з місцевих аборигенів для глибшого занурення туристів у незнайомий етнос.

Мелодійний ряд простенький, як у вправах першокласника музшколи. Монтаж відеоверсії такий примітивний, ніби його «рубали» на старій фальцювальній машині. Швидко змінюють одна одну нехитрі картинки танців та футбольних пасів у виконанні Тимощука і Левандовськи. Режисер приковує увагу глядача до Палацу культури та науки – знаменитої сталінської висотки у Варшаві. Майже така сама шана – польському стадіону «Народовий», під стінами якого тривають знайомі нам гопанки. І прибалтійський Гданськ потрапляє до відеоряду, й архетипи якихось інших ненаших міст. Навіть Париж з Ейфелевою вежею сюди просочується. А де ж, власне, Україна? А, ось, нарешті: з’являється і миттю щезає столична велетенська жінка-монумент, що зі схилів Дніпра вітає гостей привітним змахом меча. Можливо, є в кліпі й інші свідчення української реальності. Та їм або присвячено долі секунди, або, напевно, їх уміщено у 25-й кадр.

Звісно, встановлювати справедливість постфактум – марна справа. Однак щось у душі, подібне до надокучливого щурика, шкребе, спонукає непокоїтися: в цивілізованій Європі є місце для всіх, навіть для тропічних танцюристів. А для нас?..

Ольга КЛЕЙМЕНОВА.