№10, травень 2012

Правова політика та її вплив на розвиток благодійної діяльності в Україні

Демократичний розвиток України на сучасному етапі засвідчує тенденцію до розширення участі громадських структур в управлінні різними сферами суспільного життя, а також їхній вирішальний вплив на процеси державотворення. Гармонізація відносин держави і громадянського суспільства постає як життєво важлива потреба.

Істотною ознакою взаємодії держави і громадянського суспільства вважається цілеспрямоване послідовне поширення демократії з державно-владного на суспільно-особистісний рівень. Відомий західний політолог Р. Дарендорф слушно зазначає, що шлях до свободи веде в бік, протилежний адміністративному централізмові, туди, де можливе створення більш відкритих форм держави  й суспільства  [4, с. 69].

Загальною ознакою для більшості країн у третьому тисячолітті став пошук шляхів соціально-економічної, політичної, правової та духовної трансформації. Одним із пріоритетів їхніх інтересів є розвиток громадянського суспільства та участь громадських організацій у розв'язанні назрілих проблем у соціально-культурній сфері. Аналіз сучасних систем управління процесами фінансового забезпечення галузей соціально-культурної сфери свідчить, що воно будується на поєднанні різних теорій, концепцій і, відповідно, різних варіантів взаємодії громадських і державних елементів. Набуває поширення змішана модель управління цими процесами, що поєднує начала прямого державного управління, місцевого самоврядування та громадських ініціатив.

Об'єктивна необхідність залучення благодійних коштів для задоволення потреб суспільства зумовлена постійною суперечністю між величиною цих потреб і можливостями держави з їх задоволення. Формування додаткових фінансових ресурсів за рахунок добровільної мобілізації коштів населення, підприємств, організацій не відзначається негативними наслідками, насамперед тому, що вони є добровільним методом мобілізації.

Як слушно зауважує вчений і політик С. Гусаров, важливим завданням політики є підтримання певного порядку в суспільстві, соціальної справедливості, максимального забезпечення інтересів окремих індивідів і соціальних груп, а також загальносуспільного інтересу, забезпечення цілісності суспільства  [3, с. 15].

 Незважаючи на те, що проблема правової держави та її пріоритетів була в центрі уваги багатьох учених, зокрема таких, як Я. Герасіна, С. Гусаров, М. Панов, А. Селіванов, В. Тацій, Ю. Шемшученко та деяких інших, вона й досі актуальна, адже створення науково обґрунтованої моделі ефективного здійснення державної правової політики, спрямованої на захист людини, її життя і здоров'я, честі та гідності, недоторканності й безпеки, які визнаються в нашій державі найвищою соціальною цінністю, завжди є пріоритетом.

Метою цієї статті є висвітлення сьогочасних проблем правової політики та її впливу на розвиток благодійності в Україні як альтернативного джерела фінансового забезпечення соціально-культурної сфери.

Термін «правова політика» досі не знайшов відображення в законодавстві, що дає можливість науковцям пропонувати власні визначення. Одні розглядають правову політику як особливу форму вираження державної політики, засіб юридичної легітимності, закріплення та здійснення політичного курсу країни, волі її офіційних лідерів, владних структур. Така політика тактично спрямована на вдосконалення всього комплексу правових засобів, на реалізацію поставлених суспільством, державою завдань за допомогою юридичних ресурсів, а стратегічно — на використання цих ресурсів для забезпечення найоптимальнішого розвитку всіх сфер соціального життя [2, с. 201]. Інші вчені пропонують розглядати правову політику у вузькому й широкому розумінні. Зокрема, В. Селіванов відзначав, що правова політика в широкому розумінні — це та само державна політика організації й управління сукупністю сфер суспільних відносин задля досягнення на основі права легітимними засобами загального блага, задоволення публічних інтересів (з урахуванням приватних інтересів), вирішення певних конкретних завдань, зумовлених реальними актуальними загальносуспільними, публічними (властивими і державі, і народу) потребами та інтересами. Проте правова основа державної політики і правове «оформлення» окремих заходів її реалізації не спростовують її багатоаспектного характеру і правової сфери суспільної життєдіяльності як окремої самостійної сфери політичного впливу та державного управління. Йдеться про правову політику як відносно самостійний різновид державної політики в безпосередній сфері правової дійсності суспільства, тобто у сфері юридичних відносин, побудови і функціонування правової системи. Тут термін «правова політика» означає певний окремий напрям державної діяльності, спрямованої на управління процесом правового розвитку країни, підтримання й подальше упорядкування правового буття, тобто йдеться про політику у вузькому (спеціальному) розумінні слова [12, с. 9].

Узагальнюючи різні галузі людської діяльності, вона синтезує їх у юридичних нормах та інститутах, здійснюючи на ці сфери необхідний стабілізуючий вплив. Отже, правова політика тісно пов'язана з усіма іншими різновидами політики й тяжіє до всеосяжного охоплення всього різноманіття громадських стосунків [11, с. 341].

Досить слушно відзначають М. Панов і Л. Герасіна, що нині стан правової політики України загалом можна охарактеризувати такими ознаками, як динамізм і фундаментальність, нестабільність, нерівномірність темпів і рівнів перетворення різних сфер суспільних відносин, неефективність регулятивних механізмів, різноманітність і потенційна багатоваріантність розвитку [10, с. 37].

Перед нашою молодою країною постало завдання побудови незалежної правової держави, що, на думку В. Тація, передбачає розробку й реалізацію державної правової політики в чотирьох основних напрямах: 1) законотворчість; 2) політика у сфері правозастосовної діяльності й нагляду за виконанням законів та інших нормативних актів; 3) політика у сфері правового виховання; 4) політика у сфері кадрового забезпечення правових реформ, і насамперед правоохоронних органів, юстиції, усіх структур судової влади [14, с. 8—9]. Як зазначають
А. Селіванов та О. Рябченко, найбільш конкурентоспроможним залишається парламентський нормативізм (законодавча сфера). Пояснюється це тим, що в кожному суспільстві домінує нормативний підхід законодавчого органу, оскільки природне право і соціологічна основа праворозуміння мають, імовірніше, рамковий характер, аніж безпосередній вплив на правову політику [13, с. 5]. Тому, як кажуть учені, законопроектна політика є пріоритетним напрямом правової політики держави і для владних структур, і для правової науки. В цьому аспекті слід зазначити, що законодавча політика повинна передбачати політичне визначення та реалізацію державним апаратом завдань управління законодавчим процесом за напрямами, що відповідають змісту основних підсистем комплексної системи управління законодавчим процесом. Основні напрями законодавчої політики мають передбачати: формулювання програмних цілей управління законодавчим процесом; формування належного суб'єкта й організацію раціональної функціональної вітчизняної законотворчості; визначення та реалізацію вимог до організаційно-технічного й організаційно-методичного забезпечення законодавчого процесу; створення достатніх нормативно-правових передумов утвердження належного правопорядку в суспільстві на основі принципу законності у вигляді системи необхідних законодавчих актів.

На переконання А. Крижановського, для того, щоб правова політика була ефективною, вона має спиратися на міцну легітимну авторитетну владу. Саме громадянське суспільство прагне того, щоб влада і право завжди йшли поряд, тісно взаємодіючи в досягненні суспільної мети. Очевидно, що влада, не обмежена правом, може бути небезпечною; а право, не забезпечене ефективною, розумною владою, є безсилим. Найнебажанішим для правової політики є безвладдя, а також відсутність опори на громадянське суспільство. Водночас і право, і вся правова система потребують захисту, нерідко й від самої влади. З одного боку, правові цінності не можуть залишатися поза правоохоронною діяльністю структур влади, з другого — правозахисна діяльність інститутів громадянського суспільства спрямована на те, щоб найважливішим пріоритетом самої влади було забезпечення прав, свобод і безпеки громадян [6, с. 356—357].

Отже, важливою проблемою правової політики в Україні, як на нашу думку, є визначення основних критеріїв і механізмів забезпечення ефективності державного управління. За сучасних умов, як відзначає Р. Філоненко, ефективність державного управління слід розглядати як цінність морального порядку з такими чинниками, як раціональність, продуктивність, демократизм, справедливість, професіоналізм та ін. [15, с. 12].

Ще однією проблемою правової політики, яка має особливе значення для українського суспільства, є низький рівень взаємодії держави і громадськості. Гармонійна взаємодія інститутів громадянського суспільства з державою дасть змогу поступово обмежити державне втручання в економічне й соціокультурне життя громадян. Держава повинна посісти належне їй місце в забезпеченні функцій для розвитку суспільства під його постійним і всебічним контролем.

Потребують удосконалення діючі механізми реалізації державної правової політики, що пов'язано насамперед із необхідністю підвищення ефективності діяльності державних органів з питань нагляду за виконанням законів та інших нормативних правових актів. Зусилля законодавців у формуванні належної правової політики повинні знаходити підтримку з боку органів виконавчої влади, нормативно-правові акти яких мають сприяти підвищенню ефективності національного законодавства. Адже, як відомо, саме на виконавчу владу покладається обов'язок відпрацювання шляхів і способів реалізації законів, здійснення поточного управління. Незадовільне виконання законів значною мірою девальвує законодавчу діяльність, гальмує втілення в життя державної правової політики. Давно назріла потреба концентрації зусиль усіх гілок влади для підвищення рівня правосвідомості, правової культури особи, зокрема посадових осіб державних органів, подолання правового нігілізму [8].

Поряд з цим в Україні домінує тип правосвідомості, спрямований на формально-правове забезпечення законності, використання недосконалості законодавства у власних корисливих цілях. Це створює одну з принципових суперечностей правового розвитку — між законністю і правозаконністю.

Правозаконність, на відміну від законності, орієнтує не лише на виконання законів та дотримання принципу рівності всіх перед законом, а й на висунення певних вимог до самого характеру законів, що приймаються та діють у суспільстві. Цей принцип передбачає саму можливість використання законодавчих актів в інтересах певних угруповань.

Усвідомлюючи, що одним із важливих засобів реалізації правової політики є якісне за змістом, внутрішньо й зовнішньо узгоджене, стабільне законодавство України, варто підтримати пропозицію С. Гусарова про подальший розвиток правової політики: розроблення загальнонаціональної Концепції правової політики України, а на її основі — спеціальних цільових програм, головним завданням яких має бути реалізація загальнонаціональних інтересів у кожній сфері правової політики. Їхнім результатом має стати політична, економічна та соціальна стабільність в Україні, що є важливою умовою її перетворення на рівноправного партнера європейських держав і, врешті, реалізації ст. 1 Конституції, якою декларується, що «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава»  [3, с. 14].

Одним із важливих питань у зазначеному контексті, безперечно, є ефективність правового регулювання та якість закону. Для забезпечення якості закону заслуговують на увагу певні вимоги, які пропонують учені
Н. Оніщенко та С. Береза:

— по-перше, зміст нормативно-правового акта має відповідати основним напрямам розвитку суспільства;

— по-друге, закон повинен відповідати реальним умовам життя й мати належне забезпечення ресурсами;

— по-третє, необхідно дотримуватися нормативно-правового акта, тобто він має відповідати Конституції Україні та іншим актам;

— по-четверте, закони повинні бути правовими, тобто відповідати принципам демократії і соціальної справедливості, а також нормам моралі та загальної культури;

— по-п'яте, слід забезпечити відповідність закону розвиткові правової системи в цілому, її взаємозумовленість з економічною, політичною та соціальною сферами [9, с. 31].

Але недостатньо мати ефективну правову політику, якісні нормативно-правові акти. Потрібні відповідні засоби для їх реалізації, а також правова воля ці засоби ефективно використовувати, дотримуючись норм чинного законодавства.

Щоб зрозуміти вплив правової політики на розвиток благодійної діяльності в Україні, треба пояснити механізм правового впливу на суспільні відносини  загалом.

Як зазначає М. Луць, механізм правового впливу є частиною системи соціального управління, яка складається з керуючої (управляючої) та керованої (такої, що піддається управлінню) підсистем, основним елементом яких є люди, а управління зводиться до впливу одних з них на свідомість та поведінку інших. У системі управління суспільством механізм правового впливу є одним із важливих нормативно-правових чинників, що забезпечують ефективність практичної діяльності людей [7, с. 10].

До механізму правового впливу входить і механізм правового регулювання, адже поняття правового впливу охоплює і регулювання за допомогою юридичної норми та інших юридичних засобів, й інші правові форми впливу на поведінку людини.

В юридичній літературі правовий вплив визначають як результативну нормативно-організаційну дію стосовно суспільних відносин, спеціальну систему власне правових засобів (норм права, правовідносин, актів реалізації та застосування) та інших правових явищ (правосвідомості, правової культури, принципів права, правотворчого процесу) [5, с. 286]. Тут слід зазначити, що правовий вплив спрямований на це забезпечення особистісно чи соціально значущих результатів взаємодії учасників суспільних відносин за допомогою правових засобів.

У літературі виокремлюють різноманітні форми та засоби такого впливу. А сукупність таких засобів і процедур становить механізм правового впливу, що є системою загальних та спеціальних правових засобів, за допомогою яких правові вимоги переводяться в соціальну поведінку суб'єктів, здійснюється нормативно-правова організація суспільних відносин.

Правові засоби, як зазначає С. Алексєєв, — це об'єктивовані субстанціональні правові явища, що мають фіксовані властивості й дають змогу реалізувати потенціал права, його силу  [1, с. 349]. Тобто це ті явища правової діяльності, що розглядаються як елементи правової системи з точки зору їх функцій та ролі як засобів правового впливу на суспільні відносини, поведінку суб'єктів. Вираження через правові засоби соціальної сили права — це вираження його цінності. Тому правові засоби є не тільки соціальною необхідністю та об'єктивною закономірністю, а й оптимальним способом організації суспільних відносин, який відповідає умовам, рівневі розвитку суспільства й відображає процес визнання чи невизнання цінності права як регулятора суспільних відносин.

Правовими засобами, які утворюють механізм правового впливу, є насамперед ті з них, що входять до складу механізму правового регулювання, тобто:
1) принципи права, юридичні норми, нормативно-правові відносини; 2) правові відносини; 3) акти реалізації прав та обов'язків; 4) акти застосування права, індивідуальні приписи; 5) акти офіційного тлумачення. Їх можна назвати спеціальними правовими засобами. Крім того, до механізму правового впливу належать і такі правові засоби, як: правосвідомість, правова культура, правові принципи, правопорядок. Ці засоби не входять до механізму правового регулювання; вони є загальними правовими засобами, що входять до механізму правового впливу поряд із механізмом правового регулювання (тобто спеціальними правовими засобами).

Механізм правового регулювання виражає дійову сторону процесу переведення нормативності права в упорядкованість суспільних відносин, а тому основною функцією спеціальних правових засобів є забезпечення суспільних відносин. При цьому зазвичай використовуються такі способи впливу на суспільні відносини, як дозвіл, зобов'язання, заборона.

Загальні правові засоби здійснюють психологічний, моральний, виховний, інформаційний, науково-ідеологічний вплив, і це є їхньою основною функцією. Спеціальні правові засоби можуть також здійснювати такий вплив, але це не буде їхньою основною функцією.

Водночас правовий вплив на суспільні відносини не безмежний. Адже правова система є підсистемою соціальної системи, і її основне завдання — врегулювання суспільних відносин за допомогою правових засобів для досягнення правопорядку. Ці засоби повинні забезпечувати функціонування як правової системи, так і економічної, політичної та інших підсистем.


Джерела

1. Алексеев С. С. Право: азбука—теория—философия: Опыт комплексного исследования. — М.: Статут, 1999. — С. 349—350.

2. Венгеров А. Б. Теория государства и права. — М., 2004. — 528 с.

3. Гусаров С. Конституція і проблеми правової політики // Віче. — 2011. — № 21. — С. 12—15.

4. Дарендорф Р. Дорога к свободе: демократизация и ее проблемы в Восточной Европе //Вопросы философии. — 1999. — № 9. — С. 69—75.

5. Комаров С. А. Общая теория государства и права: Курс лекций. — М., 1995.

6. Крижановський А. Ф. Правопорядок суверенної України: становлення та тенденції розвитку (загальнотеоретичне дослідження): Дис. ... д-ра юрид. наук: 12.00.01 — теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень. — Одеса, 2009. — 469 с.

7. Луць Л. А. Типологізація сучасних правових систем світу: Відкрита лекція. — Київ, Сімферополь: Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України; Видавництво «Логос», 2007. — Сер. науково-методичних видань «Академія порівняльного правознавства». — Вип. 3. — 23 с.

8. Надюха М. П. Правова політика України: новітні виміри // Вісник Академії управління МВС. — 2010. — № 4 (16) // [Електронний ресурс]. — http:// www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/ VAUMVS/2010_4/nedyha.pdf/.

9. Оніщенко Н. Правова культура особи в контексті конституційного розвитку (реальний стан та програмні цілі) / Н. Оніщенко, С. Береза // Віче. — 2011. — № 19. — С. 30—32.

10. Панов М. Правова політика як універсальний феномен соціального буття / М. Панов, Я. Герасіна // Право України. — 2001. — № 8. — С. 36—40.

11. Політологія: Підручник / [Розенфельд Ю. М., Герасіна Л. М., Осипова Н. П., Панов М. І., Сахань О. М., Ставицька О. В.]. — X.: Право, 2001. — 636 с.

12. Селіванов В. Правова політика України // Право України. — 2001. — № 12. — С. 9.

13. Селіванов А. Правова політика — важлива складова внутрішньої політики Української держави / А. Селіванов, О. Рябченко // Урядовий кур'єр. — 2007. — 13 березня. — С. 5.

14. Тацій В. Я. Проблеми формування правової політики в Україні // Вісник АПрН України. — 1994. — № 2. —
С. 3—13.

15. Філоненко Р. Демократизація українського суспільства — засаднича складова входження України до простору Європи // Віче. — 2011. — № 2. — С. 9—12.

Автор: Ярослава БУЗДУГАН

Архів журналу Віче

Віче №3/2016 №3
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Сікорський: Краще пустити заморожені кошти РФ на зброю для України, а не її відбудову Сьогодні, 19 березня

ЗМІ: Президент Румунії затвердив майбутнє навчання українських пілотів на F-16 в країні Вчора, 18 березня

Міністри країн ЄС погодили 5 млрд євро для допомоги Україні зброєю на 2024 рік Вчора, 18 березня

Шмигаль назвав п’ять ключових секторів України як майбутнього члена ЄС Вчора, 18 березня

Кабмін затвердив план реформ, за виконання яких Україна отримає 50 млрд від ЄС Вчора, 18 березня

Шмигаль підтвердив бажання України почати переговори з ЄС у першому півріччі Вчора, 18 березня

ЗМІ: Британія радить Україні тримати оборону на сході і зосередитися на ударах по Криму 17 березня

Макрон пояснив, як він прийшов до ідеї щодо іноземних військ в Україні 17 березня

Макрон: Приїду в Україну з конкретними пропозиціями і рішеннями 17 березня

"Радіо Свобода": Угорщина знову скаржиться державам ЄС на "утиски угорців" в Україні 16 березня