Мовна ситуація: виміри конфліктності

Попри значну актуальність мовних проблем в українському суспільстві державної політики (тобто цілісної стратегії й комплексу заходів) у цій сфері поки що не проголошено. Водночас спостерігається відсутність інституційних і комунікативних можливостей для узгодження позицій суспільних груп, між якими існує конфлікт.

Говорячи про конфліктність мовного питання, слід зробити два зауваження. По-перше, в Україні немає ані мовної війни, ані чіткого поділу на дві ворогуючі групи (як, наприклад, у канадському Квебеку чи Бельгії). По-друге, російська та українська мови настільки близькі лексично, граматично та фонетично, що зрозумілі представникам іншої групи1. Також, з огляду на історичні обставини й мовну політику Російської імперії та Радянського Союзу, російською мовою володіє абсолютна більшість представників української мовної групи.

Згідно з усіма соціологічними дослідженнями, "мовне питання" за показником важливості ніколи не посідало перших місць. Так, за одним із опитувань, громадян найбільше турбували торговельно-економічні (76,2%) та енергетичні (42,7%) проблеми, а гуманітарні (до яких віднесено й мовну) посіли в опитуванні останнє місце (9,8%)2. Це саме опитування засвідчило й становище російської мови та її носіїв: майже 80% опитаних заявили, що потреби російськомовного населення задовольняються повністю або частково, лише кожен десятий (9,6%) стверджував, що ці потреби не задовольняються3. Водночас, як зазначає Т. Журженко, "саме мовні відмінності (а не стільки етнічні, релігійні чи навіть культурні) є основою політичної напруженості в українському суспільстві"4.

З огляду на згадані обставини слід виокремити дві площини цього питання: суспільну та політичну. Суспільний рівень конфліктності в мовній царині також доцільно поділити – на міжгруповий та індивідуальний.

Як уже зазначалося, українське суспільство не перебуває в стані гострого конфлікту між носіями двох провідних мов – української та російської. Більше того, відсутній і сам чіткий поділ суспільства на дві групи за мовною ознакою. Соціологи здебільшого поділяють населення за етномовними ознаками на такі три основні групи: україномовні українці, російськомовні українці та росіяни (україномовних росіян, кількість яких навіть не наближається до рівня статистичної похибки, в окрему групу не виділяють)5. За іншим підходом, що враховує користування мовою, окрім російськомовних та україномовних, виділяють також групу суржикомовних6 і двомовних (українська та російська).

Попри відсутність різкої поляризації мова (і в аспекті користування нею, і як чинник ідентичності) може стати джерелом напруженості. Найбільші дві лінії, що поділяють українське суспільство в мовному плані, соціальна та географічна. Причому обидві зумовлені історичними обставинами.

Перший поділ на україномовне село та російськомовне місто – наслідок русифікації в період масової урбанізації початку минулого століття та індустріалізації 1930-х. Характерно, однак, що попри виразне суспільне маркування ("міське", російськомовне – престижне, а "сільське", україномовне – відстале) конфліктність за цією лінією не надто значна. Причини полягають як у прийнятті значною частиною сільського населення свого нижчого статусу, так і у відсутності "жорсткої" асиміляції з боку держави. Як зауважує М. Рябчук, "…підозрілими вважалися лише ті українці, котрі свідомо намагалися зберегти цю (мовну. – С. Ш.) відмінність попри тиск довколишнього російськомовного середовища… Сільські малоосвічені українці небезпечними не вважалися; навпаки, їхня вбога, засмічена русизмами мова слугувала яскравим підтвердженням загальної нікчемності й безперспективності україномовного світу"7. Водночас слід зауважити, що й цей поділ не універсальний, наприклад, щодо мовної ситуації на Закарпатті, Донбасі чи в Криму.

Друга лінія – географічний поділ. Спрощено його подано в концепції "двох Україн": "російськомовної східної" та "україномовної західної". І хоча спрощеність цього підходу вже не раз критикувалася8, він ефективно використовувався для мобілізації населення (передусім східних і південних областей) на минулих президентських виборах. Постання регіональної "східноукраїнської ідентичності", базованої насамперед і майже виключно на мові, хоч і менш імовірне після президентських виборів 2004 року, проте не втратило своєї актуальності.

Усі ці суперечності не призвели до міжгрупової напруженості чи протистояння. Утім, вони є базою для постійних конфліктів і перманентного політичного протистояння на політичному рівні – між політичними силами, які претендують на роль репрезентантів конкретних мовних груп (про це йтиметься далі).

Не спиняючись на достатньо широко описаному функціональному аспекті мовної ситуації в Україні, зауважимо явний дисбаланс на користь російської мови в більшості сфер суспільного життя: засоби масової інформації, бізнес, книгодрукування, шоу-бізнес. Причому після проголошення незалежності України та надання українській мові статусу державної позиції останньої послабшали. Винятки тут – хіба що публічно-політична та освітня сфери. Очевидно, що функціонування мов також має регіональний аспект. Так, найменше потреби україномовних українців задовольняються в південних і східних областях. Як свідчать дані дослідження серед студентів Дніпропетровська, лише 6,3% тих із них, хто назвав рідною мовою українську, послуговувалися нею в державних установах, ще 30% використовували під час спілкування з офіційними особами українську та російську9. За час, що минув після цього опитування, загальна ситуація із забезпеченням мовних прав україномовних громадян певною мірою стала іншою. Найпомітніші зміни за останні кілька років (як щодо статусів, так і щодо сфер функціонування української та російської мов) відбулися в Києві. (Утім, ці процеси заслуговують на окремий детальний розгляд.)

Офіційний статус української та російської мов, як відомо, встановлено ст. 10 Конституції. Згідно з нею українська – єдина державна мова в Україні, а російська – мова національної меншини, щоправда, виокремлена серед інших. Утім, формальний статус української мови навіть в офіційній сфері не збігається з фактичним. Так, українська стала мовою судочинства на всій території України тільки з 1 вересня 2005 року. Причому це одразу було потрактовано захисниками позицій російської мови як дискримінація10.

Водночас ненадання російській мовній групі офіційного статусу створює певне джерело напруженості в цій групі. Причому джерело незадоволення тут має швидше символічний і перспективний характер. Мається на увазі передусім привілейований, порівняно з україномовними, статус, який мали російськомовні в Російській імперії та Радянському Союзі. Завдяки домінуванню російської в більшості суспільних сфер російськомовні мають досі якщо не вищий, то принаймні рівний україномовним статус. Однак формальне прирівняння до "національних меншин" створює відчуття небезпеки зниження цього статусу за зразком Латвії або Естонії.

Щодо представників української мовної групи, то найбільше джерело напруженості тут – обмеженість функціонального поширення української мови, підсилена невідповідністю офіційно проголошеному привілейованому (порівняно з російською та всіма іншими мовами) статусу єдиної державної.

Питання дискримінації за мовною ознакою, вочевидь, потребує спеціальних досліджень, особливо з огляду на численні факти, наведені як представниками російської (переважно в західних областях), так і української (решта території країни) мовних груп. Тож, враховуючи привабливість цього питання для політичних сил, що претендують на роль захисників обох мовних груп, об'єктивну картину дискримінації буде складено лише шляхом чіткого визначення цього поняття для умов мовної ситуації в Україні, а також неупередженого розгляду оприлюднених даних.

Водночас показове експертне дослідження, проведене в Києві, згідно з яким наявність дискримінації україномовних громадян російськомовними засвідчили понад 90% експертів, а російськомовних україномовними – лише кожен десятий (11,9%)11. Слід, однак, зазначити, що опитування саме експертне, тож його результати значною мірою обумовлені вибором респондентів, критерії якого, на жаль, не наведено. І, окрім того, згідно з висловленою раніше гіпотезою, мовна ситуація в столиці за останні кілька років значно змінилася з огляду на посилення позицій української мови, що, у свою чергу, не могло не посприяти прихильнішому ставленню до україномовних.

Показовіший щодо відносин між представниками мовних груп індекс соціальної дистанції. Наприклад, опитування із застосуванням показника Боґардуса (опитувані оцінювали своє ставлення до представників певної групи в різних соціальних ролях: друга, сусіда, колеги по роботі, члена сім'ї), проведене Київським міжнародним інститутом соціології, засвідчило високий рівень толерантності між провідними мовними групами. Так, зокрема, за семибальною шкалою, де зростання цифр показує збільшення дистанції, україномовні українці, російськомовні українці та росіяни отримали найменші показники з усіх груп, що були включені в анкету. Скажімо, показник соціальної дистанції україномовних українців (всіма іншими групами) в 2004 році становив 2,20, російськомовних українців – 2,21, росіян – 2,48. (Для порівняння: індекс поляків – 4,50, американців – 5,02). Водночас порівняння досліджень соціальної дистанції за десять років (1994–2004) засвідчило, що взаємна дистанція між представниками всіх трьох груп (україномовні українці, російськомовні українці та росіяни) досягла максимуму в 1997 році (тоді показники для трьох груп становили 2,27, 2,34 та 2,55 відповідно)12. Опитування наступних років фіксувало спільну тенденцію до зменшення соціальної дистанції для всіх груп.

Політичний аспект мовної ситуації є найбільш (а часто і єдиним) видимим. Саме з виступів політиків, а також численних статей у пресі, передач радіо й телебачення здебільшого складається уявлення і про характер мовної ситуації, і про рівень її конфліктності. Тож і не дивно, що саме політичний чинник відносин між двома мовними групами науковці аналізують найбільше.

Мовне питання традиційно за роки незалежності – одне зі значущих у політичному дискурсі. До того ж сплески дискусій навколо мови здебільшого відбуваються під час зростання суспільної напруженості загалом. Часто ці дискусії ініціювалися, зокрема, для того, щоб відвернути увагу від інших питань (наприклад, під час "касетного скандалу")13. На останніх виборах, як свідчить аналіз програм і виступів кандидатів, мовне питання також посідало важливе (хоча й не пріоритетне) місце, причому важливість його лишилася на тому само рівні, що й під час попередніх виборів14.

Після президентських виборів сформулювати базові засади політики в мовній сфері від держави вимагали як захисники російської (русофіли), так і української (українофіли) мов. При цьому перші посилалися на "указ" "Про захист прав громадян на використання російської мови та мов інших національностей України"15, який після обрання В. Ющенка Президентом так і не було підписано. Основний зміст очікувань І. Манько сформулював так: "...створення умов та заохочення громадян до вивчення державної мови, але й заборона на будь-яку примусову українізацію"16. Від Президента також вимагали дотримання обіцянок, але вже щодо підтримки ("впровадження") української мови, зокрема "повернення українській мові у власній країні тих прав і можливостей, яких вона була позбавлена"17.

З боку українофілів навіть повідомлення про можливість появи указу "Про захист прав..." зустріло бурхливу критику. Ця ініціатива, а разом із нею й висловлювання О. Зінченка та П. Порошенка дали підстави для тверджень про "очевидний крен нинішньої влади у бік усілякого сприяння російській мові"18 та про те, що "у справі українського національного відродження він (Президент В. Ющенко. – С. Ш.) далі Л. Кучми не пішов"19.

Водночас одні позиціонують себе як борці із двомовністю, а другі – як її, двомовності, захисники. Перші бачать Україну державою, де українською говорить кожен українець, всі інші мову розуміють і поважають, а російськомовні – одна, хай і найбільша, меншина, на зразок шведів у Фінляндії. Другі сподіваються, що російська пануватиме всюди й скрізь, саме її знатимуть у кожному куточку країни.

Як бачимо, попри декларації та риторику боротьба точиться не за двомовність (рівність статусу та функціонального поширення обох мов), а за те, якій саме мові бути панівною. Водночас соціологічні дослідження стабільно фіксують позитивне ставлення суспільства до підвищення статусу російської мови. Як свідчать дані Центру економічних та політичних досліджень імені О. Разумкова та Київського міжнародного інституту соціології, за проголошення російської другою державною висловилося 56,2% опитаних, а проти – 35,9% . Звернімо увагу на те, що серед прихильників ідеї підвищення статусу російської значну частину становлять представники української мовної групи. Залишивши поза розглядом тут питання співвідношення між наданням російській мові статусу державної та реальної рівноправності двох мов і поінформованість щодо цього значної частини опитаних, зауважимо прихильність більшості населення до ідеї рівноправного співіснування двох мов. Цей факт, вочевидь, створює сприятливі передумови для реалізації державної політики в інтересах обох мов і для зменшення конфліктності мовного питання.


Джерела:

1 Щоправда, численні приклади нерозуміння "російськими росіянами" української мови (на відміну від "українських росіян") свідчать про ще один важливий чинник: досвід перебування в середовищі, де так чи інакше були присутні обидві мови.

2 Думка громадян України стосовно задоволення національно-культурних потреб російськомовного населення// УНІАН. – 2003. – 21 червня.

3 Там само.

4 Zhurzhenko T. "Language Politics" in Contemporary Ukraine: Nationalism and Identity Formation //Questionable Returns. Ed. A. Bove. – Vienna: IWM Junior Visiting Fellows Conferences, 2002. – Vol. 12. – P. 12.

5 Кириченко І. Ксенофобія: випробування чужим // Дзеркало тижня. – 2005. – 1 жовтня. – С. 20.

6 Біланюк Л. Мовна критика і самовпевненість: ідеологічні впливи на статус мов в Україні // Державність української мови і мовний досвід світу. Матеріали міжнародної конференції. – К., 2000. – С. 57–63.

7 Рябчук М. "У ліжку зі слоном", або Колоніальна спадщина і постколоніальна спадковість // Дзеркало тижня. – 2005. – 4–10 червня.

8 Див., наприклад: Грицак Я. Двадцять дві України // Критика. – 2002. – Ч. 4.

9 Гилюн Л.А. Общее и особенное в этнической самоидентификации студентов Центрального Приднепровья//Диалог украинской и русской культур в Украине. Материалы IV Международной научно-практической конференции. – К., 1999. – http://www.niurr.gov.ua/ukr/ dialog_1999/Gilun.html.

10 СДПУ(о) заявляє про дискримінацію за мовною ознакою // Українська правда. – 2005. – 12 вересня. – http://pravda.com.ua/news/2005/9/12/ 33292.htm.

11 Залізняк Г. Мовна проблема в столиці за оцінками експертів // Розбудова держави. – 2001. – № 1–6. – С. 88.

12 Кириченко І. Ксенофобія: випробування чужим // Дзеркало тижня. – 2005. – 1 жовтня. – С. 20.

13 Захаров Е. Взрывоопасная игра власти // Українська правда. – 2000. – 3 травня. –http://www.pravda.com.ua/ru/podiji/2000/may/30_5.htm.

14 Шумлянський С. Мовне питання у президентській виборчій кампанії 2004 року та перспективи державної мовної політики в Україні // Наукові записки НаУКМА (готується до друку).

15 Видання "майбутніх указів Президента Ющенка" було одним із заходів його передвиборної кампанії перед другим туром виборів. Зазначалося, що ці документи будуть підписані В. Ющенком одразу після обрання Президентом.

16 Манько И. "Непросвещенное" двуязычие // Зеркало недели. – 2005. – 20–26 августа.

17 Президента просять виконати обіцянки щодо української мови // Гаряча лінія. – 2005. – 4 квітня. – http://hotline.net.ua/content/view/25626/112.

18 Червак Б. Хто вирішить "українське питання"? // Українська правда. – 2005. – 5 квітня. – http://www2.pravda.com.ua/archive/2005/april/5/3.shtml.

19 Гнаткевич Ю. Президент узявся за мову, та не з того боку // Майдан – Пульс Громадянської Дії України. – 2005. – 28 вересня. – http://maidan.org.ua/static/mai/1127906375.html…
20 56% українців – за надання російській мові статусу другої державної // Інститут масової інформації. – 2005. – 9 червня. – http://imi.org.ua/?read=8819:1.

Автор: Станіслав ШУМЛЯНСЬКИЙ