Небезпечна гра у високу дипломатію

Аналіз висновків Другої доповіді Європейської комісії та Європейської служби зовнішньої діяльності щодо поступу, який робить Молдова у виконанні Плану дій з візової лібералізації від
9 лютого 2012 року, вочевидь доводить, що порівняно з досягненнями нашої держави в тій же сфері Кишинів дедалі активніше рухається в напрямі Євросоюзу й, що чи не найголовніше, його прагнення є взаємно визнаними. Адже тоді, коли в Україні станом на січень 2012 року фактично виконано лише 80–85% законотворчої роботи, необхідної для скасування ЄС візового режиму для українських громадян, Молдова розраховує на підтвердження виконання І (законодавчої) фази документа вже цього року та вдалого переходу до реалізації його ІІ (імплементаційної) фази.

Зважаючи на вимоги Євросоюзу щодо статусу спірних територій і відсутності прикордонних суперечок у межах країн–кандидатів на членство в організації, проблема визнання Придністров’я чи бодай якогось більш-менш чіткого визначення його статусу постала для Кишинева (та й для інших учасників урегулювання цього конфлікту) з новою силою. Тим паче що в його остаточному розв’язанні зацікавлені не всі сторони переговорів – щиро кажучи, деякі не зацікавлені aпріорі. Утримуючи, наприклад, власні військові контингенти на території Придністровської Молдавської Республіки (ПМР), Москва здатна не лише впливати на перебіг переговорного процесу щодо врегулювання ситуації в не визнаній навіть російською стороною республіці, а й бути значно ближчою до Європи, контролювати кожен новий крок Молдови в бік НАТО чи ЄС та, як наслідок, регулювати всі миротворчі процеси й акції з роззброєння на континенті.

Не дивно, що 4 березня 2012 року всім 140 тисячам російських громадян, котрі проживають на території ПМР, було надано можливість проголосувати за своїх обранців на виборах президента РФ. Місцева влада навіть агітувала віддати свої голоси за Володимира Путіна. Останній, як відомо, досить активно виступає за збереження російської присутності в регіоні й у жодному разі не збирається змінювати формат миротворчої місії в ПМР, чого вже не вперше домагається офіційний Кишинів. Тим паче що наразі Тирасполь серйозно виголошує намір уже в недалекому майбутньому приєднатися до Євразійського союзу.

Відповідно, якихось істотних кроків на шляху до залагодження наявного в Придністров’ї конфлікту не було зроблено й під час другого раунду офіційних консультацій у форматі «5+2» (Україна та РФ – гаранти врегулювання, ОБСЄ – посередник, ЄС і США – спостерігачі + Молдова та ПМР – сторони конфлікту) з придністровського врегулювання в Дубліні 28–29 лютого 2012 року. Звісно, якщо зауважити, що офіційні переговори у форматі «5+2» було відновлено у Вільнюсі 30 листопада 2011 року після майже шестирічної перерви, можна вважати, що переговорний процес між сторонами триває досить інтенсивно. Проте ще 27 січня 2012 року новий президент Придністров’я Євген Шевчук за підсумками своєї першої зустрічі з прем’єр-міністром Молдови Володимиром Філатом в Одесі заявив: Кишинів і Тирасполь домовилися поки що не обговорювати політичного статусу Придністров’я, а сконцентруватися на розв’язанні соціально-економічних проблем громадян, які мешкають на правому й лівому берегах Дністра. Тож і зустріч у Дубліні стосувалася продовження роботи над відновленням повноцінного залізничного пасажирського та вантажного сполучення придністровською ділянкою залізниці, а також налагодження телефонного зв’язку в ПМР, включаючи стаціонарну та мобільну мережі. Так, ПМР представила учасникам переговорів свої пропозиції з розблокування транспортного залізничного сполучення територією Придністров’я, а також з основ системи гарантій у процесі придністровського врегулювання.

Було досягнуто згоди щодо принципу сумлінного виконання сторонами узгоджених домовленостей. Крім того, Кишинів погодився з позицією Тирасполя щодо того, що всі ухвалені документи підлягають підписанню сторонами в установленому порядку. Надалі ж ураховуватимуть досягнуті раніше компроміси. На думку придністровської сторони, використання напрацювань багаторічного переговорного процесу підвищить ефективність подальшої роботи переговорного формату «5+2». Проте Молдова не погодилася зафіксувати принцип рівноправності сторін у рамках переговорного процесу, попри те, що інші учасники схвалили цей пункт, розглядаючи його як основоположний для ведення конструктивного діалогу. У результаті сторонам не вдалося домовитися про підписання документа щодо принципів і процедур ведення переговорів (його опрацьовуватимуть уже під час наступного раунду консультацій у квітні поточного року), хоча віднині сторони мають рахуватися одна з одною.

Водночас усі намагання Молдови обговорити принципи зміни нинішнього формату розташування миротворчих сил на Дністрі, що втілюється під егідою Російської Федерації, на міжнародну цивільну місію не мали успіху. Адже ані РФ, ані ПМР (враховуючи, звісно ж, позицію своєї покровительки) на це не погодилися. Згідно з Угодою про принципи мирного врегулювання молдавсько-придністровського конфлікту, підписаною 21 липня 1992 року президентами Росії та Молдови Борисом Єльциним і Мірчею Снєгуром у присутності президента ПМР Ігоря Смирнова, в регіоні створено зону безпеки, що охоплює значну частину Придністров’я й контролюється спільними миротворчими силами (Росії, Молдови та Придністров’я – приблизно в рівній пропорції від кожної зі сторін). До речі, українські військовики також беруть участь у врегулюванні ситуації на цій території, однак втручання це не стосується ведення військових дій. Цю функцію чи не одноосібно перейняла на себе російська армія.

До речі, згадану заяву представники Молдови зробили й у зв’язку з трагічним інцидентом, що стався на кордоні ПМР 1 січня 2012 року, під час якого військовослужбовець миротворчих сил Росії смертельно поранив 18-річного молдаванина.

Однак і в самої Москви була низка причин відмовити навіть у можливості обговорювати її право на контроль лівого берега Дністра. 17 лютого 2012 року парламент Молдови прийняв у першому читанні законопроект «Про порядок дій проти повітряних суден, що незаконно використовують повітряний простір Республіки Молдова», згідно з яким до 2015 року країна витратить понад 240 млн. доларів на закупівлю військових літаків і вертольотів для гарантування безпеки свого повітряного простору. Якщо такий закон набуде чинності, небажані літаки над територією Молдови просто збиватимуть. На думку московського керівництва, літаки, котрі супроводжують перебування в регіоні російських миротворців, також можуть розглядатися як «небажані». По суті, мета такого задуму Кишинева – здобути перевагу молдавської армії над армією Придністров’я. І Росія чудово розуміє наслідки вдалої реалізації такої кампанії. Тим паче що в разі військового переоснащення збройних сил Молдова напряму співпрацюватиме з НАТО. До того ж країна досить вдало впроваджує Індивідуальний план дій партнерства РМ–НАТО, а 23 січня 2012 року на території, що включає зону безпеки й велику частину ПМР, приступила до перевірки військових частин і військових об’єктів інспекційна група з Канади, що супроводжувалася військовослужбовцями Національної армії Республіки Молдова. Виявилося, що це рішення молдавської сторони не було погоджене з Об’єднаною контрольною комісією (ОКК) і про нього своєчасно на сповістили Об’єднане військове командування. Тож Міністерство закордонних справ ПМР не просто висловило стурбованість фактом проведення односторонніх неузгоджених військових інспекцій у зоні безпеки, а й зауважило, що інспектори країни–учасниці
НАТО прагнули проникнути на військові об’єкти на території Придністровської Молдавської Республіки, зокрема й у Зоні безпеки, не пов’язані з миротворчою операцією в регіоні.

Як відомо, ці військові об’єкти, зокрема склади російських озброєнь у селі Колбасна, а також придністровські заводи, на яких виробляється зброя або окремі деталі до неї, давно привертали увагу західних інспекторів. 10–15 років тому на необхідності такої перевірки наполягали представники ОБСЄ. Росія тоді начебто не заперечувала, але проти рішуче виступали придністровські керівники, які просто не допускали «чужих» до арсеналів у Колбасній, мотивуючи це тим, що склади розташовані на території ПМР, куди не кожен має дозвіл на безперешкодний в’їзд. Тирасполь у такий спосіб прикривав Москву, якій не хотілося жодних інспекцій на складах колишньої 14-ї армії, але й заборонити їх вона не могла (Росія, як і Республіка Молдова, підписала Віденський документ від 1999 року про переговори щодо заходів зміцнення довіри і безпеки, в якому йдеться про обмін між країнами-підписантами інформацією про збройні сили). А от ПМР, як невизнана держава, цей документ не підписувала. Хоча цього разу (на тлі постійних конфліктів щодо розміщення ЄвроПРО) Москва відмовчуватися не стала: засуджуючи кроки молдавської влади, РФ наголосила на тому, що миротворча операція в ПМР проводиться відповідно до Угоди про принципи мирного врегулювання молдавсько-придністровського конфлікту 1992 року. Денонсація цієї Угоди порушила б усю канву врегулювання, тож природно, що це дуже небажаний шлях розвитку, тому нові спроби «витіснити» військову присутність РФ із Закавказзя й Придністров’я можуть просто «обнулити» ймовірність розробки нового режиму контролю над звичайними озброєннями в Європі. Крім того, всі проблеми, що виникають у зоні безпеки, мають розв’язуватися тільки за участю ОКК, тому приїзд комісії альянсу на територію Придністров’я прямо суперечив чинним домовленостям і порушив створений у регіоні режим безпеки.

Але і європейцям, і Україні, і Молдові, і Росії зрозуміло, що такі дії Кишинева спрямовані на розірвання зачарованого придністровського вузла суперечностей. На цьому тлі лобіювання інтересів певних кіл, постійні «затримки» в переговорному процесі, домінування РФ у регіоні, нівелювання української позиції видаються такою собі грою у високу дипломатію, що підігріває розвиток подій у ПМР за сценарієм, який уже розігрували на півдні Кавказу.

Автор: Юлія ЦИРФА