Як сьогодні створити інформаційне суспільство? Треба розпочинати з рідного села!

Лобістський потенціал Віталія Коржа у сфері розвитку телекомунікацій можна було б вважати значним, якщо б не одне «але»: особисто депутат більше зацікавлений питаннями відродження національної культури.

Віталій Кукса
«Власть денег», № 18–19, травень 2006 р.

Я – щаслива людина. У цьому легко пересвідчитися, побачивши мене хоча б один раз у колі рідних, колег або навіть випадкових знайомих. Це вже така властивість моєї вдачі – бути дзеркалом-генератором: звідусіль відбивати та посилювати ентузіазм добра й випромінювати енергію щастя на радість людям. Рідко коли буваю роздратованим. Упевнений: коли життя щодня сповнене сумлінної праці на суспільній ниві, тоді й урожай добра не забариться.

Аналізуючи свої вчинки, наміри й бажання, доходжу висновку: робити добро – головне життєве призначення, покладене на мене Вищою Силою. Навіть ім'я моє Віталій – людяний, той, що живить, дає життя, животворний – відображає сенс мого покликання. Воно визначило мою долю, в якій добродійність – невід'ємна риса характеру.

Мені насправді дуже приємно допомагати людям. Хоч би де трудився – чи робітником на ремонті залізничних колій, а потім бригадиром, техніком, інженером, чи згодом, коли працював на керівних посадах у промисловості й науково-дослідних установах, чи вже як засновник та керівник науково-виробничої фірми – завжди намагався допомогти творчим людям, талановитій молоді. Завжди знаходив можливості, щоб конкретними доброчинними справами та вчинками підтвердити зміст і сенс мого імені.

Мабуть, через таку вдачу та ще й як фундатора Міжнародної літературно-мистецької премії імені Олени Теліги (лауреати – Ліна Костенко, Михайлина Коцюбинська, Ніна Марченко, Лариса Крушельницька) мене обрано до опікунської ради Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, правління Міжнародного доброчинного фонду «Українська хата», оргкомітету Всеукраїнського благодійного фестивалю мистецтв «Майбутнє України – її діти», оргкомітету Міжнародного конкурсу «Моє слово про Шевченка» та ін.

Вважаю, що витоки мого постійного прагнення прислужитися розвиткові національної культури кореняться у традиціях рідної Дроздівки на Чернігівщині, в якій добродійність віддавна ведеться од прикладу чотирьох братів Прокоповичів, котрі ще на початку ХІХ століття збудували церкву в центрі села, школу, лікарню, ремісниче училище, відзначилися багатьма іншими справами в ім'я людей.

Дуже щасливий, що я – народний депутат України. Щасливий не тому, що маю якісь привілеї. Зрештою, моє соціальне становище, незалежно від нинішнього статусу, дає можливість занадто не перейматися особистими проблемами. Натомість радію, що здобув головний привілей – якнайбільше використовувати величезні можливості депутата й громадського діяча для утвердження незалежності держави, зміцнення Батьківщини, для конкретної допомоги землякам, усім нашим громадянам.

Вірю людям. Вірю, що в Україні є багато чесних, сумлінних трударів, котрі здатні на самопожертву в ім'я Вітчизни. Проте аж ніяк не всі вони мають умови для того, щоб самопожертва була максимально дієвою й корисною для української нації. Як депутат, я маю такі умови, а головне – переді мною яскравий приклад для наслідування самопожертви в праці на піднесення нації.

Знаю, бачу, як самовіддано діють мої колеги – Юлія Тимошенко, Левко Лук'яненко, Олег Білорус, Олександр Турчинов, Микола Томенко, Ярослав Федорчук, Сергій Шевчук, десятки й сотні моїх товаришів і друзів у радах різного рівня по всій Україні – члени партії «Батьківщина».

«Партій багато, а «Батьківщина» у нас одна!» – під цим гаслом працюємо й живемо у наш буремний час, не маючи часу на спочинок.

У «Батьківщині» почуваюся напрочуд комфортно. Надзвичайно щасливий, що доля дала мені радість зустрічі з Юлією Тимошенко – людиною унікальною, харизматичною, взірцем порядності, розсудливості, працьовитості й духовної повноти. Сприйняв як великий знак долі, коли з березня 2005 року, після призначення Юлії Володимирівни на посаду керівника уряду, мені випало за квотою БЮТу зайняти її місце в сесійній залі Верховної Ради й одразу пірнути у штормове море депутатських обов'язків.

«Справедливість є. За неї варто боротися!» – це одна з тез «Маніфесту справедливості», з яким БЮТ вийшов до людей на передвиборні перегони 2006 року. Маніфест у п'ятнадцяти постулатах чітко й зрозуміло сформулював засади, умови та елементи Системи Справедливості, на основі якої БЮТ береться побудувати справді щасливе майбутнє держави й української нації.

Я щасливий, що доля подарувала мені можливість пліч-о-пліч працювати з авторами цього документа й боротися за втілення його в життя. Боротися проти зневіри та відвертого саботажу сил, які будь-що прагнуть збереження в Україні кримінальних порядків з епохи «кучмізму» та «кучмономіки».

Що таке – суспільство справедливості? Як я собі уявляю, це така велика загальнонаціональна родина громадян, де кожен живе між своїми, де панує гармонія стосунків і кожен розуміє просту річ: якщо ти, твій сусід і сусід твого сусіда не обманює і кожен зробить бодай одну добру справу для ближнього, тоді кожен з них матиме не одну, а три добрих справи. Бо добрі справи завжди примножуються й збагачують людей, а справи погані, злі, брехливі обов'язково в когось щось віднімають і когось збіднюють.

Мені й моїм колегам постійно болить запитання: «Чому ми бідні в багатій країні?» Нам болить, бо знаємо відповідь: тому що в Батьківщині панує несправедливість, тому що справедливості в Україні дуже мало, тому що за справедливість, яка людині має належати за Божим правом, нині треба постійно боротися..

Мало не на кожному кроці зустрічаємо носіїв зла, підступності, брехні, зради. Адже тероризм як форма зла виявляє себе не лише в бомбових нападах на Близькому Сході. Він тут, поруч із нами: в несправедливих рішеннях продажних судів, де громадяни роками безнадійно добиваються правди; в системному відокремленні громадян від впливу на безсовісних можновладців, які наживаються біля державного «корита»; в потужній мережі корупційних зв'язків чиновництва, що тримає в «тіні» половину господарства України тощо.

Я й мої колеги усвідомлюємо, як важко побудувати Систему Справедливості. Але ми переконані: щоб побудувати, треба будувати. Добре це знаю, як інженер–будівельник шляхів сполучення. Знаю про будівництво й про сполучення. Коли сполучення з мережею Інтернет в Україні мають менше 5 відсотків мешканців, такому суспільству ще далеко до громадянського, його недостатньо знають у світі, та й громадяни цього суспільства мало знають про сучасний світ. Бо громадянське суспільство – це й інформаційне суспільство.

Ми не маємо права на марні мрії. Уже нині потрібно кожному в своїй справі, у своєму бізнесі робити хоч маленькі, але практичні кроки для реалізації тих неосяжних можливостей, які може надати нашій державі стрімкий прорив у інформаційні технології.

Сказано – зроблено. На початку червня 2006 року за активної участі моїх колег, власним коштом, на свій страх і ризик розпочали реалізацію інвестиційного проекту «Створення та розвиток інформаційної інфраструктури Куликівського району Чернігівської області». А перед цим я поставив перед собою запитання: «Як сьогодні комп'ютеризувати Україну, створити інформаційне суспільство?» І сам сформулював чітку відповідь: «Треба розпочати з рідного села».

Щоб слово не розходилося з ділом, я торік як колишній випускник Дроздівської середньої школи до свята першого дзвоника подарував учням клас, обладнаний сімома комп'ютерами та принтером. Усі комп'ютери мають сучасне програмне забезпечення й з'єднані інтранетом. Є також можливість використання Інтернету, але, на жаль, на заваді стала відсутність бодай однієї вільної телефонної лінії.

Приміщення школи (директор Людмила Лівенко) ми відремонтували, дотримавшися всіх технічних норм безпеки. На відкриття класу приїхали почесні гості – заступник міністра транспорту та зв'язку України Василь Гандабура і генеральний директор компанії «Український мобільний зв'язок» Ерік Франке. Вони, як і представники місцевої влади, розуміли, що такі класи мають бути в кожній школі. Тому й пообіцяли брати Дроздівку за приклад. Досвідчений педагог Людмила Миколаївна, яка ще з юності пише лірику, прочитала нові вірші. Не можу з вдячністю не процитувати бодай кілька рядків із твору, які авторка присвятила не лише рідному селу, а й мені:

Борись, земляче, проти зла і мли
І доведи, що можна краще жити.
І однодумці щоб не підвели,
Взялися правду нашу боронити.
………
Борись! Хай не лякає бистрина!
Борися, друже! Ми з тобою поруч…

Що й казати, в душі аж розвиднилося від таких слів, а ще – від спогадів про далеке дитинство. Та воднораз серце й защеміло: нинішнього року лише п'ять хлопчиків закінчили перший клас. А скільки незабаром прийде їм на зміну? Поки що не знаю. Та неодмінно приїду першого вересня, щоб познайомитися з найменшими школяриками. Сподіваюся, до того часу в рідному селі вже буде Інтернет. Принаймні так пообіцяв представник «Київстару» Артур Вітренко: якщо бракувитиме дротових телефонних ліній (їх у Дроздівці лише 23), то компанія надасть можливість користуватися зв'язком через супутник. Певен, що це вже не мрія, а реальність.

Ось так я розумію завдання розвитку інформаційного суспільства: починати з конкретного села й району на додаток до зусиль на загальнодержавному рівні. Так я роблю ще один маленький крок до побудови суспільства справедливості й правди та наближення свідомості мешканців звичайного українського села до розуміння стандартів організації життя в об'єднаній Європі.

Україна має знайти свій шлях і показати приклад усвідомлення унікальної цінності людського життя.

Я – щасливий чоловік і батько двох синів, котрі добре відомі як фахівці світового рівня в галузі телекомунікацій, зокрема, мають безпосередній стосунок до створення та розвитку українського сегмента мережі Інтернет та розвитку простору в домені UA.

Сучасні високі технології – не мета, а лише засіб досягнення певного рівня розвитку суспільства – інформаційного суспільства. Це один із вкрай необхідних засобів побудови щасливого, справедливого життя. Життя за правдою Божою, в гармонійному поєднанні людської душі й тіла з природою.

Наразі ми бачимо, що люди сплюндрували, спаплюжили високу ідею Творця, споганили середовище, в якому має жити людина. Якщо надалі збережуться нинішні темпи «прогресу» нашої цивілізації, то ми самі себе знищимо. Тому побудова суспільства справедливості й моральності стає життєвою необхідністю української нації.

Я сприймаю Бога як всесвітній контролюючий орган, який, не порушуючи права людини на власну волю, дає попереджувальні сигнали, спрямовані на совість кожної особи. Принаймні, моя совість сприймає ці сигнали й допомагає мені обирати правильні рішення. У мене душа болить, коли бачу, як людина робить очевидні дурниці, припускається глупоти, бреше, паскудить життя собі й іншим, марнує час свого неповторного буття.

У мене душа болить від усвідомлення, що занедбуються рідне слово й рідна культура, що молодь забуває народні пісні, що українська книжка в Україні мусить пробивати собі дорогу, немов на чужині.

У моєму дитинстві співали всі. Зійшлися двоє – і вже співають. Пряде або вишиває жінка при каганці й співає. Співають у родині, співають на лавці перед двором, співають, ідучи на роботу, при роботі й повертаючись пізно з поля. Нині, як збираємося у приміщенні нашого Чернігівського земляцтва в Києві, то зазвичай починаємо зі «Стоїть гора високая…»

Робота в парламентській фракції БЮТ – поки що без мелодій. Ситуація в Україні мобілізує до серйозної, копіткої, напруженої, часом нервової діяльності. Не до співів. Але дух партнерства й солідарності гріє душу, як жіноча, материнська пісня. Завжди відчуваю поруч особу й слово Юлії Володимирівни Тимошенко. Чи беру текст нею написаний, чи слухаю її голос, завжди збагачуюсь чесною, послідовною, аргументованою думкою, світлом її полум'яного, патріотичного серця.

Власне, це характерне для всіх бютівців – гарячі серця, несхибні переконання, тверді характери й любов до ближнього. У сяйві їхніх гарячих сердець я почуваюся дивовижно щасливим.

Автор: Віталій КОРЖ