передплата Українською | In English

№23, грудень 2011

Сучасна українська національна ідея як невід’ємний чинник побудови громадянського суспільства

Поділитися:

У статті висловлено роздуми щодо сучасної української національної ідеї як одного з чинників побудови громадянського суспільства. Тому, на думку автора, вкрай важливо зосередити увагу на безпосередньому визначенні понять «нація», «національна ідея» та «громадянське суспільство».

Зокрема, група авторів «Юридичної енциклопедії» наводить таке формулювання: «нація (від лат. nation – плем’я, народ) – це спільність людей незалежно від їхнього етнічного походження, об’єднаних політичними інтересами, усвідомленням своєї спільності на певній території (землі) з певною державною організацією (суверенітетом), єдиним громадянством, юридичними правами та обов’язками, культурою і традиціями». Визначальними чинниками нації є територія, держава (або прагнення та воля до неї), національна свідомість (усвідомлення ідентичності, соціальної, культурної окремішності поліетнічної, як правило, спільноти). Важливі ознаки нації – особливий менталітет і характер, історична пам’ять і міфологія, духовні й політичні традиції, мова, економічно-господарські, побутові відмінності [12, с. 105].

А на переконання авторів «Малої енциклопедії етнодержавознавства», національна ідея є «духовною першоосновою, джерелом особистісного розвитку людини; соціально-психологічним механізмом інтеграції соціальних груп, етносів, релігійних конфесій, партій, рухів; джерелом суспільного поступу того чи іншого етносу, його державотворчої енергії; механізмом урівноваження та гармонізації життєдіяльності народів, які населяють певний ландшафтно-кліматичний простір і мають спільну історико-політичну долю, орієнтацію на майбутнє» [8, с. 97].

«Ми розглядаємо національну ідею, коли певний народ помічає свою єдність, свій внутрішній зв’язок, свій історичний характер, свої традиції, своє становлення та розвиток, свою долю та призначення, робить їх предметом своєї свідомості, мотивування своєї волі», – так визначав сутність національної ідеї М. Бубер [8, с. 98 – 99]. І з цим не можна не погодитися.

Варто підкреслити, що покликання національної еліти, науковців, освітян – сіяти зерна національної ідеї в душі мільйонів усіма засобами, зокрема в процесі виховання, інформування через ЗМІ тощо. «Чтобы развивать индивидуумы и нацию до идеала человека, мы должны отправляться от существующих индивидуальных и национальных признаков, иначе воспитание обращается именно во втискивание живых людей в форму пустого идеала, которое не может принести им ничего, кроме страдания», – зауважував свого часу М. Драгоманов [2, с. 35–40].

Сучасна українська національна ідея, поза сумнівом, повинна бути використана, передусім, для розбудови національного громадянського суспільства. Уже згадана шеститомна «Юридична енциклопедія» та «Великий енциклопедичний юридичний словник» трактують громадянське суспільство як суспільство з розвиненими економічними, політичними, духовними й іншими відносинами та зв’язками, котре взаємодіє з державою та функціонує на засадах демократії і права. Побудова громадянського суспільства є метою суспільного розвитку, засобом усебічного забезпечення інтересів, прав і свобод людини та громадянина [11, с. 646; 1, с. 143]. Аналогічне визначення громадянського суспільства міститься й у інших доктринальних і навіть у нормативних юридичних джерелах.

Тож, підсумовуючи, можна виокремити такі ознаки громадянського суспільства: 1) свобода й ініціативність особистості; 2) розвиток суспільних відносин відповідно до принципу, за яким людину завжди слід розглядати як мету, а не засіб; 3) ліквідація відчуженості людини; 4) реальне забезпечення рівних можливостей людей; 5) постійний захист прав і свобод людини та громадянина; 6) плюралізм духовного життя суспільства; 7) існування в абсолютній більшості так званого середнього прошарку, відсутність поляризації населення на дуже заможних і дуже бідних; 8) існування та функціонування розвиненої соціальної структури тощо.

Відповідно до зазначеного, а також з огляду на відсутність формулювання загальноприйнятого поняття національної ідеї, можна визначити національну ідею як зумовлене політичними інтересами об’єднувальне переконання певної спільноти людей незалежно від їхнього етнічного походження щодо їхньої єдності на певній території (у межах кордонів) з певною державою, правом, культурою. Ця спільноста має свої традиції, національну свідомість, особливий менталітет, характер, історичну пам’ять, міфологію, мову, економічно-господарський устрій.

Запропоновані загальнотеоретичні підвалини дають змогу предметніше визначитися з проблемою, що розглядаємо, а саме сучасною українською національною ідеєю як невід’ємним чинником побудови громадянського суспільства. Але українському суспільству, державі необхідно, передусім, сформулювати саму національну ідею. При цьому нею може бути:

– «... ідея інтеграції (поступового об’єднання в процесі взаємодії культурно-національних цінностей із вселюдськими через
самореалізацію ...») [8, с. 753];

– ідея побудови цивілізованого громадянського суспільства та правової, соціальної, демократичної держави;

– ідея державності, непідлеглості (власновладності, суверенітету), соборності (єдності Українського народу) тощо.

Зовні національна ідея може проявлятися в різних формах. Вона завжди матиме ознаки національного ідеалу, але, головне, щоб вона була не лише зрозумілою, об’єднувальною, сприйнятною, внутрішньо та зовнішньо об’єктивованою, а й щоб мала практичну реалізацію, передусім, у діях органів публічної влади щодо побудови громадянського суспільства насамперед. Українська національна ідея має ґрунтуватися на всіх притаманних суспільству соціально-політичних чинниках, котрі безпосередньо чи опосередковано впливають на свідомість як окремих громадян, так і нації в цілому. Функція ідеї може сприяти оновленню країни, зміцненню нації та забезпеченню добробуту громадян. Для України ця проблема набуває особливої значущості, оскільки внаслідок нинішньої кризи в розвитку громадянського суспільства знизився рівень добробуту громадян країни й певною мірою погіршилося їхнє матеріальне становище.

Тож обов’язково треба враховувати, що національні ідеї демократичного, гуманітарного спрямування в історії людства завжди відігравали провідну прогресивну роль, об’єднуючи громадян для досягнення великої, справді гуманної мети. Саме такою є, наприклад, загальна ідея «великого лібералізму» у США. Вона набула характеру загальнонаціонального кредо й характеризується визнанням невід’ємних прав людини, республіканізму, суспільних домовленостей як основи публічної влади та її поділу, верховенством інтересів індивіда та громадянського суспільства. Красномовним свідченням плідності ідеї лібералізму, панівної у цій країні, є місце, яке посідають Сполучені Штати серед розвинених держав світу, роль, яку вони відіграють у світовій співдружності. Не можна не згадати у цьому контексті значення та ролі «нового курсу» Ф. Рузвельта або англійського «Плану Беверіджа», що тривалий час визначав соціальну політику не тільки у Великій Британії, а й у Німеччині, Бельгії, Нідерландах, Швеції та інших країнах.

Отже, сучасна українська національна ідея, після її проголошення, має увібрати в себе загальновизнані світовою спільнотою справжні гуманістичні, демократичні принципи, забезпечити їхнє послідовне практичне втілення. Вона має бути використана, передусім, для побудови вітчизняного громадянського суспільства. Але в сфері формування останнього її найважливішим, пріоритетним завданням є об’єднання українського народу, неминуче пов’язане з усуненням певних розбіжностей між громадянами західних і східних регіонів України, прихильниками численних релігійних конфесій, представниками політичних сил, соціальних прошарків, носіями різних ідеологій тощо.

Трагізм нашого посткомуністичного буття полягає в тому, що водночас із тенденцією до об’єднання народу, формування спільних національних ідеалів та їх реалізації зберігається прагнення окремих осіб і груп пересварити українців на всіх рівнях: етнічному, мовному, соціальному, побутовому, релігійному. Ось чому українці повинні усвідомити себе не натовпом, змушеним жити на певній географічній території, а народом, спільнотою громадян, котра прагне до формування національного ідеалу, що акумулює в собі найзначніші, найпозитивніші для суспільства інтереси, які переважна більшість населення вважає конче необхідними для подальшого демократичного розвитку.

Наше суспільство, беззаперечно, має багато спільних чинників для консолідації. Передусім, це історична пам’ять. Згадана ціннісно-смислова константа об’єднує український світ у минулому, сьогоденні й майбутньому, заповнює його пантеоном героїзму, національного піднесення і, хоч як це прикро, трагізму. Не секрет, що навколо тих чи інших історичних подій іще й досі точаться політичні баталії, брудні піарні ігрища та інформаційні фальсифікації. Ганебною тенденцією в таких процесах є «перетягування» тими чи тими опонентами визначних історичних постатей до власних політичних таборів. Світоглядним орієнтиром суспільної консолідації в Україні має стати національна ідея, яка визначатиме ціннісно-смислові пріоритети суспільно-політичного життя. Принциповою рисою української національної ідеї повинен бути її творчий характер. Це мотивується необхідністю налагодження конструктивного діалогу між традиційними для українського суспільства цінностями й культурними інноваціями, спричиненими глобалізаційними процесами. Саме завдяки діалогу між традиціями й інноваціями, який сприятиме конструктивному синтезу ідей, стратегій, теоретичних розробок альтернативних, а іноді й протилежних ідеологічних напрямів, можлива консолідація українського суспільства та утвердження політичної нації, подальший демократичний розвиток [7, с. 209–213].

Сьогодні для формування національної ідеї як важливого чинника розбудови громадянського суспільства в нашій країні, поза сумнівом, є всі необхідні передумови. Не випадково окремі її елементи окреслено в передвиборній програмі Президента України Віктора Януковича «Україна для людей», в основу якої покладено системне оновлення суспільних відносин, підвищення дієвості державної влади, забезпечення прогресивного розвитку країни, гідного рівня життя її громадян. У цьому контексті не можна не згадати й Указ Президента України «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» від 9 грудня 2010 року № 1085/2010. Ним передбачено зменшення кількості міністерств, створення в системі центральних органів виконавчої влади державних служб, державних інспекцій, державних агентства, а також оновлення системи центральних органів виконавчої влади зі спеціальним статусом (Антимонопольний комітет України, Державний комітет телебачення та радіомовлення України, Фонд державного майна України). Цим указом на міністерства покладаються функції з формування державної політики і з нормативно-правового регулювання, на державні служби – функції з надання державних послуг, на державні інспекції – контрольно-наглядові функції (у сферах, де відсутні державні послуги), на державні агентства – функції з управління майном і з надання бюджетних послуг населенню та юридичним особам, на національні комісії з регулювання – функції зі встановлення регульованих цін і тарифів на окремі види послуг і товарів. Таким чином, між центральними органами виконавчої влади проведено чіткий розподіл функцій, починаючи від формування державної політики в певній сфері й завершуючи наглядово-контролюючими функціями за реалізацією визначеної політики. Логічним продовженням президентського указу став Закон України «Про центральні органи виконавчої влади» від 17 березня 2011 року № 3166-VI, котрий уже на законодавчому рівні визначив організацію, повноваження та порядок діяльності центральних органів виконавчої влади.

На особливу увагу заслуговує також Указ Президента України «Про підтримку ініціативи щодо створення Конституційної Асамблеї» від 21 лютого 2011 року № 224/2011. Його метою, зазначено в преамбулі, є підготовка пропозицій з удосконалення конституційного регулювання суспільних відносин, забезпечення максимальної транспарентності, загальнодоступності, демократичності й деполітизації цього процесу, невтручання у нього суб’єктів владних повноважень, а також започаткування широкого обговорення конституційних ініціатив із залученням громадськості, учених, міжнародних експертів.

Україна за роки незалежності напрацювала чимало різноманітних проектів реформування, але всі вони, як правило, не знайшли свого реального практичного втілення. Це однаковою мірою стосується і затвердженої Постановою Верховної Ради від 28 квітня 1992 pоку Концепції судово-правової реформи в Україні [6, с. 5], і Концепції правової реформи в Україні, підготовленої Робочою групою з реформування економічного законодавства в Україні (групу створено відповідно до угоди між урядом України та Світовим банком про надання гранту Фонду інституційного розвитку [10, с. 3–32]), і проекту «Загальної концепції державно-правової реформи в Україні», схваленої на засіданні Вченої ради Інституту законодавства Верховної Ради України 19 червня 1997 року [4, с. 1–9], і Концепції адміністративної реформи в Україні та Указу Президента України «Про заходи щодо впровадження Концепції адміністративної реформи в Україні» від 22 липня 1998 року № 810/98 [5, с. 61] тощо.

Надто жваво точилися дискусії й навколо концепції адміністративно-територіальної реформи, запропонованої свого часу тодішнім віце-прем’єр-міністром Р. Безсмертним, головною метою якої було запровадження трирівневого територіального поділу (за чисельністю населення: громада – не менше 5 тис. осіб, район – не менше 70 тис., регіон – не менше 750 тис.), а також запровадження міст-районів і міст-регіонів.

З історії відомо чимало фактів, що переконливо засвідчують важливість питань організації території держави як для повсякденного життя, так і для успішності її внутрішньої політики, а врешті-решт і для її історичної долі. Тому організація державної території, засади й особливості стосунків між центром та органами місцевої влади завжди були предметом пильної уваги і на них зважали як у поточній політичній діяльності, так і у приписах правового характеру, котрі діяли та діють сьогодні в Україні й інших державах [3].

До цього слід додати, що нині вже практично завершено реалізацію першого етапу адміністративної реформи, запропонованої й започаткованої Президентом України Віктором Януковичем, активно опрацьовуються пропозиції з проведення її другого етапу, який стосується реорганізації роботи територіальних органів виконавчої влади.

Однак, попри наявність у державі системних реформ, життєво необхідно виробити на сучасній науковій основі національну ідею та перспективи її розвитку. Вона має відповідати сучасним потребам громадянського суспільства і правової держави, національним традиціям, стандартам європейської демократії та європейського права, має стати базою для подальшого продукування нових ідеологій, програм, концепцій громадських і політичних об’єднань.

Річ у тім, що сучасна національна ідея повинна бути об’єднувальною, спроможною згуртувати навколо себе як увесь український етнос, так і представників інших етносів, котрі живуть в Україні. Слід узяти до уваги й таке: у нашій країні існують і діють декілька сотень політичних партій, рухів, інших громадських об’єднань, більшість з яких самовпевнено вважають, що лише шлях розвитку, обраний або пропагований ними, найраціональніший.

Водночас важливо усвідомлювати: національна ідея саме тому і є національною, позаяк, орієнтуючись на людину, відображає у своєму змісті, своїх рисах також основні характеристики держави й суспільства, справді сприяє об’єднанню нації.

У цьому контексті дуже слушним є зауваження про те, що національна ідея не може бути результатом простої «гри розуму». Вона повинна ґрунтуватися на об’єктивних реаліях суспільного й державного життя, відображати їх. Слід погодитися з Е. Баталовим, котрий, окреслюючи джерела національної ідеї, звертає увагу на те, що вона може стати істинною, а отже, й дієвою лише тоді, коли відображатиме реальні тенденції та процеси, як усередині країни, так і за її межами й водночас ґрунтуватиметься на міцному культурно-історичному фундаменті. Національну ідею треба не винаходити, як велосипед, а, спираючись на багаторічну практику поколінь, відкривати, як відкривають загальні закони розвитку суспільства та специфічні риси функціонування того чи того соціуму [9].

Перетворення Української держави з держави-патрона на державу-соціального слугу, а пострадянського суспільства – на громадянське суспільство має стати найвищою метою конституційно-правової модернізації країни, формування справжнього народовладдя, подолання відчуження суспільства від влади. Автор переконаний, що й конституційну реформу, складовими якої називають парламентську, адміністративну, судово-правову, муніципальну та реформу громадянського суспільства, слід здійснювати виключно крізь призму національної ідеї.

Створення конкретного проекту (концепції, програми) побудови вітчизняного громадянського суспільства на ґрунті національної ідеї не є завданням цієї статті, але певні міркування, які надалі можна використати в цьому процесі, автору все-таки хочеться висловити. Досліджуючи проблеми сучасної української національної ідеї як невід’ємного чинника побудови громадянського суспільства, необхідно вкотре наголосити і на відсутності сформованої та чітко сформульованої, загальносуспільної й загальнодержавної національної ідеї, і на тому, що ми лише починаємо формувати вітчизняне громадянське суспільство. Тож національна ідея має бути офіційно проголошеною та затвердженою на найвищих рівнях вітчизняної влади, а ідея громадянського суспільства – не тільки набути доктринального вигляду, а й дістати нормативне закріплення. Безперечно, вона повинна знайти своє втілення в Основному Законі держави. Зрештою, сам Основний Закон потрібен для того, щоб всіма своїми складовими відобразити та закріпити основні положення цієї ідеї, забезпечити її втілення в життя.

Позаяк побудова громадянського суспільства є метою суспільного розвитку України, необхідно внести зміни до Розділу 1 «Загальні засади» Конституції України, присвятивши окремі статті або навіть цілу главу громадянському суспільству та його окремим інститутам, зокрема:

народу України; корінним народам; національним меншинам; політичним партіям та іншим об’єднанням громадян; місцевому самоврядуванню; приватній власності; соціальному захисту осіб похилого віку та інвалідів; соціальній підтримці дитинства, материнства, молоді та ін.

Адже Україна, офіційно проголосивши себе правовою і соціальною державою, у тексті Основного Закону не згадала про громадянське суспільство й не передбачила норм про соціальний захист, адаптацію до міжнародних стандартів, підтримку, безпеку окремих досить численних груп людей тощо. Це не що інше, як парадокс.

Загалом Розділ І нової редакції Конституції України доцільно було б структурувати на окремі глави, з такими, наприклад, назвами, як «Основи політичної системи», «Основи економічної системи», «Основи духовної системи», «Основи соціальної системи», «Основи правової системи», «Основи міжнаціональних відносин» тощо. Це відповідало б тим структурним частинам, з яких і складається громадянське суспільство. При цьому в главі «Основи політичної системи» мають міститися статті, присвячені: 1) громадянському суспільству та правовій, демократичній, соціальній державі; 2) народу України; 3) якісним і формальним ознакам Української держави (демократичності, соціальності, правовому спрямуванню, формам правління, територіального устрою, державного та правового режиму); 4) принципу поділу влад; 5) місцевому самоврядуванню; 6) громадським організаціям; 7) політичним партіям; 8) засобам масової інформації; 9) державним символам; 10) зовнішньополітичній діяльності тощо. Скажімо, в главі «Основи економічної системи» слід закріпити конституційні положення про: 1) форми власності; 2) суб’єктів власності; 3) способи набуття власності; 4) землю – основу національного багатства; 5) зовнішньоекономічну діяльність; 6) бюджетну систему України; 7) Державний бюджет України; 8) місцеві бюджети; 9) грошову одиницю України тощо. У главі «Основи духовної системи» бажано закріпити статті (їхні частини) про: 1) мови; 2) освіту; 3) навчальні заклади; 4) розвиток духовності; 5) релігію та релігійні організації;
6) збереження пам’яток історії та культури; 7) багатоманітність ідеологій, 8) відсутність цензури тощо. Статті глави «Основи соціальної системи» мають бути присвячені:
1) визнанню людини найвищою соціальною цінністю; 2) соціальному захисту осіб похилого віку та інвалідів;
3) соціальній підтримці молоді;
4) соціальному забезпеченню материнства й дитинства. У главі «Основи правової системи» доцільно зосередити статті (їхні частини) про: 1) верховенство права в правовій системі; 2) верховенство Конституції України в системі нормативно-правових актів; 3) пряму дію норм Конституції України; 4) пріоритетність норм міжнародних договорів перед національним законодавством, передусім у гуманітарній сфері; 5) принцип «дозволено все, що прямо не заборонено законом» та його антипод; 6) принцип законності та ін. У главі «Основи міжнаціональних відносин» слід викласти статті, які регламентували б статус: 1) української нації; 2) корінних народів;
3) національних меншин; 4) інших соціальних прошарків, котрі формуються за національною ознакою та ставленням держави до них тощо.

Викладення в Розділі 1 нової редакції Конституції України глав, статей, їхніх частин, які стосуються суспільства та держави, сприятиме формуванню як громадянського суспільства, так і правової держави.

Вельми важливого значення для реформування громадянського суспільства набуває Розділ Основного Закону України, присвячений конституційно-правовому статусу людини та громадянина. Його можна озаглавити «Основи конституційно-правового статусу людини і громадянина в Україні». Цей розділ також доцільно систематизувати та структуризувати, виклавши як взаємопов’язані частини (глави). У першій главі слід окреслити принципи конституційно-правового статусу людини та громадянина: 1) свободи; 2) невідчужуваності; 3) непорушності; 4) невичерпності; 5) гарантованості; 6) неможливості скасування; 7) взаємності (взаємозумовленості, взаємозалежності) прав, свобод та обов’язків; 8) рівності; 9) заборони дискримінації; 10) взаємної відповідальності держави та особи тощо. У другій главі варто конституційно регламентувати такий елемент конституційно-правового статусу особи, як громадянство, а також основи конституційно-правових статусів інших категорій осіб, а саме; 1) поняття громадянства; 2) принципи громадянства; 3) загальні підстави належності, набуття та припинення громадянства; 4) основи конституційно-правового статусу іноземців; 5) основи конституційно-правового статусу осіб без громадянства; 6) основи конституційно-правового статусу біженців; 7) основи конституційно-правового статусу осіб, які отримали притулок. У наступних главах має бути викладено: 1) особисті; 2) політичні; 3) економічні; 4) соціальні; 5) духовні права та свободи людини і громадянина. У заключних главах цього Розділу нової редакції Конституції України варто було б зазначити обов’язки людини та громадянина, згруповані в такий спосіб: 1) особисті, політичні, економічні, соціальні й духовні; 2) гарантії реалізації прав, свобод та обов’язків, систематизовані як загальні та юридичні.

До того ж необхідно врахувати положення ст. 5 нині діючої Конституції України, яка передбачає: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ». Він здійснює її безпосередньо шляхом прямої участі у вирішенні державних і громадських справ, тобто через референдуми, плебісцити, демонстрації, мітинги, збори громадян, народні ініціативи тощо або через обраних ним керівників держави – Президента України, депутатів різних рівнів до представницьких органів державної влади й органів місцевого самоврядування, а також сільських, селищних, міських голів, народних засідателів і присяжних. Окрім того, для повноцінного формування громадянського суспільства, основою якого є народ України, нам украй необхідно внести зміни та доповнення до Розділу III «Вибори. Референдум» нової редакції Конституції України, назвавши його «Народне волевиявлення» та передбачивши статті про: 1) всеукраїнський та місцеві референдуми, 2) вибори; 3) принципи виборчого права; 4) виборчі системи; 5) всенародні опитування (плебісцити); 6) збори; 7) мітинги; 8) походи; 9) демонстрації; 10) народну законодавчу ініціативу. Ясна річ, ці конституційні новації мають деталізуватися відповідними законодавчими актами.

Консолідації Українського народу, а отже формуванню вітчизняного громадянського суспільства, сприятиме відображення українською державно-правовою теорією та запровадженням у практику інституту народної ініціативи (насамперед, законодавчої, адміністративної), спрощення проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою, департизація частини державних органів, передусім, контрольно-наглядових і правоохоронних.

Подальший розвиток громадянської активності та громадянського суспільства пов’язується з поверненням до мажоритарної виборчої системи. Автор має на увазі, щонайперше, вибори депутатів до районних, міських, районних у містах рад, оскільки об’єктивно суто партійною діяльністю охоплено незначну кількість громадян України. До того ж вони часто не знають статутів та програм політичних партій і мають про них суто формальне уявлення. Водночас низка політичних партій є «кишеньковими» й такими, котрі створюються для представлення інтересів (намірів) незначної групи, а то й однієї особи, про що нерідко свідчать навіть їхні назви. Створення справді загальноукраїнського політичного руху, здатного об’єднувати представників усіх регіонів, різних за освітнім рівнем, професіями, віросповіданнями, саме на підставі загальнонаціональної ідеї, на жаль, іще в майбутньому. Тому треба зважати на ситуацію, що склалася.

Окремою складовою вітчизняного громадянського суспільства є територіальний устрій, тож удосконалення потребує Розділ IX Основного Закону «Територіальний устрій України». Його слід деталізувати, чітко визначивши статус усіх складових системи адміністративно-територіального устрою держави. Безперечно, цей розділ має конкретизуватися Законом України «Про адміністративно-територіальний устрій України» й ураховувати вимоги частини 3 ст. 133 Конституції України про статус міста Севастополь.

Розглядаючи національну ідею як невід’ємний чинник побудови громадянського суспільства, слід акцентувати увагу й на місцевому самоврядуванні, адже самоврядність також є невід’ємною ознакою національної ідеї та складовою громадянського суспільства. Відповідно, у Розділі XI Конституції України «Місцеве самоврядування» необхідно, на нашу думку: а) чіткіше закріпити статус районних та обласних рад; б) законодавчо закріпити належний рівень ресурсного забезпечення місцевого самоврядування (його матеріальну й фінансову основи) та визначити територіальну складову; в) прийняти закон про комунальну власність; г) децентралізувати бюджетну систему й реалізувати задекларований у Бюджетному кодексі України принцип формування бюджетів «знизу – догори»; д) надати можливість районним та обласним радам мати власні виконавчі органи; є) розробити і прийняти Муніципальний кодекс України.

Отже, побудова громадянського суспільства відповідно до національної ідеї, а не переконань політичних або державних лідерів, це – єдина перспектива розвитку України. Тут автор погоджується з авторами «Малої енциклопедії етнодержавознавства» у твердженні, що «практичні кроки назустріч громадянській моделі української державності, впровадження просвітницького завдання, у тому числі з боку сьогоднішньої влади, творення сильного самоврядування, самоактивності, бізнесу – сильного громадянського суспільства, єдина надія на те, що не опинимося в ситуації позадержавності, втрати України взагалі» [8, с. 756]. Це було сказано півтора десятиліття тому, але, на жаль, ситуація в нашій державі не змінилася на краще.

Джерела

1. Великий енциклопедичний юридичний словник / За ред. акад. НАН України Ю. С. Шемшученка. – К.: ТОВ Юрид. думка, 2007. – 992 с.

2. Гомотюк О. Українознавство як духовне осердя сучасної вищої освіти // Українознавство. – 2009. –
№ 4. – С. 35–40.

3. Грицак В. Конституційно-правові поняття «державний устрій» та «територіальний устрій» і застосування їх у юридичній науці // Віче. – 2011. – № 7 (268). – С. 8–10.

4. Загальна концепція державно-правової реформи в Україні (проект), схвалена на засіданні Вченої ради Інституту законодавства Верховної Ради України 19 черв. 1997 р. – К., 1997. – С. 1–9.

5. Концепція адміністративної реформи в Україні. – К., 1998. – 61 с.

6. Концепція судово-правової реформи в Україні // Голос України. – 1992. – № 152. – 12 серп. – С. 5.

7. Крисаченко В. Українська ідентичність // Українознавство. – 2010. – № 3. – С. 209 – 213.

8. Мала енциклопедія етнодержавознавства / НАН України. Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького; [Редкол.: Ю. І. Римаренко (відп. ред.) та ін.]. – К.: Довіра: Генеза, 1996. – 942 с.

9. Медведчук В. Сучасна українська національна ідея і питання державотворення. – К.: Україна, 1997. – 170 с.

10. Правова реформа в Україні (Концепція) / Українська правнича фундація. – К.: Право, 1996. –
С. 3–32.

11. Юридична енциклопедія: В
6 т. – Т. 1: А–Г. / [Редкол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) та ін.]. – К.: Укр. енцикл., 1998. – 672 с.

12. Юридична енциклопедія: В
6 т. – Т. 4: Н–П / [Редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова редкол.) та ін.]. – К.: Укр. енцикл.. – 1998–2002. – 720 с.

Автор: Валентин КОВАЛЕНКО

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №12/2015 №12
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

США запевнили Україну в санкціях проти компаній, які прокладатимуть Nord Stream 2 Сьогодні, 14 грудня

Київ очікує кроків Варшави щодо українських місць пам’яті в Польщі Сьогодні, 14 грудня

Комітет Палати представників затвердив статті звинувачення у справі імпічменту Трампа Вчора, 13 грудня

"Нафтогаз" планує у 2020 роцi cтворити бiржу для торгiвлi газом Вчора, 13 грудня

Швейцарія продовжила на рік замороження активів Януковича Вчора, 13 грудня

Влада планує змінити порядок надання монетизованих пільг на комуналку Вчора, 13 грудня

Нафтогаз та Газпром ведуть перемовини у Відні — ЗМІ Вчора, 13 грудня

Україна і Молдова підписали меморандум щодо постачання газу Вчора, 13 грудня

Німецький міністр звинуватив Путіна в спробі виправдати вбивство в Берліні Вчора, 13 грудня

Реструктуризація "зеленого" тарифу: Мiнекоенерго не пiдтримує запропонований нардепами сценарiй Вчора, 13 грудня