Через три війни, або де відвага, там і успіх!

Чи багато сьогодні у Збройних Силах України кадрових військових, котрі декілька разів поспіль брали участь у миротворчих місіях та бойових операціях, мають безцінний досвід тилового забезпечення військ під час локальних конфліктів? Мабуть, що ні. Тож ці люди заслуговують на увагу. Вони – справжня еліта українського війська, його кращі сини.

Сьогодні в Одесі у військовому медичному клінічному центрі Південного регіону багато хто знає полковника Олександра Черниша, заступника начальника ВМКЦ Південного регіону з логістики. Добрий фахівець своєї справи, чуйна людина, він завжди готовий допомогти хворому, дасть слушну пораду, слово в нього не розходиться з ділом.

Проте в медичному закладі не всі знають, що полковник Черниш пройшов три війни, є учасником бойових дій в Афганістані, Сараєві та Косові і його по праву вважають одним із найкращих в українському війську спеціалістів із бойовим досвідом тилового забезпечення військ…

Олександр Анатолійович небагатослівний, і розговорити його про минуле непросто. Мабуть, найскладнішим епізодом у житті полковника був Афганістан, куди його відправили служити відразу після закінчення Челябінського військового автомобільного училища в 1982 році.

Кабул зустрів молодих офіцерів відсутністю цивілізації та бойовою пальбою з різних видів зброї. Новоприбулим здавалося, що вони опинилися в середньовіччі чи навіть у казці. Але згодом зрозуміли, що все справжнє – і життя, і смерть, і «душмани»…

Так почалася для командира автомобільного взводу лейтенанта Олександра Черниша його перша війна, із втратою друзів, постійними обстрілами, усвідомленням реальної можливості загинути самому.

– У своєму підрозділі я перебував чотири–п’ять діб, – розповідає Олександр Анатолійович. – Решта часу рейси з різними вантажами: продовольчими, будівельними, медичними. Скільки жахливих картин довелося побачити!..

Гірським серпантином обережно рухається на Гардез військова колона з вантажем. Раптом із міжгір’я розтинає тишу кулеметна черга.

– Взвод, до бою! – викочується з кабіни начальник колони лейтенант Олександр Черниш. – Перехресним вогнем знищити ворога!

Під час цього бойового хрещення було знищено з півсотні бойовиків. А за два з половиною роки служби в Афганістані Олександр здійснив майже 80 рейсів небезпечними гірськими трасами – від Хайратона через перевал Саланг до Баграма, Кабула. Не раз був на волосину від смерті… Його нагородили медаллю «За бойові заслуги» та орденом «За службу Батьківщині».

Після Афганістану Олександр проходить службу в Середній Азії, а згодом в Угорщині – в одній з частин Південної групи військ. І там за три роки показав себе грамотним офіцером, котрий має неабиякий хист до тилових справ. Так капітан Черниш, вдало склавши іспит до Військової академії тилу і транспорту в Санкт-Петербурзі, стає її слухачем. 1992 року він закінчив академію і, незважаючи на цікаві пропозиції, вирішив служити в Збройних Силах України – одній з частин Одеського військового округу.

Національно свідомого, дисциплінованого офіцера помітили і, коли 1994 року до Югославії відрядили 240-й окремий український батальйон у складі миротворчих сил ООН, саме йому запропонували посаду заступника командира батальйону з тилу.

І знову війна… Бурхливі військові події у Боснії та Герцеговині, підвезення та постачання продовольства, води, пального, супроводження під обстрілами колон. Майже 8 місяців служив Олександр Анатолійович на югославській землі.

– Ми дислокувалися в Сараєві, – пригадує він, – часто-густо біля казарми рвалися міни. Якось під час обстрілу впали на підлогу разом із нашим суворим командиром полковником Юрієм Скляром, а він мені й каже: «Черниш, дозволяю вам заходити до мене без запрошення».

Отож бойові дії зближують і загартовують…

Своєрідним іспитом та випробуванням для заступника командира батальйону з тилу майора Олександра Черниша стала 45-добова блокада 240-го окремого батальйону під час активних бойових дій місцевих «партизанів». Значною мірою завдяки його кмітливості, винахідливості особовий склад українського миротворчого батальйону не відчував голоду та спраги.

А на Батьківщині – нове призначення. 35-річний підполковник стає заступником начальника 411-го військового госпіталю Південного ОК із матеріально-технічного забезпечення. Щодня – тисячі людей, серед яких чимало ветеранів-фронтовиків. От і міркуй, як за обмеженого фінансування медичної установи налагодити безперебійну роботу котельні, лазні, тепломережі. Але недаремно кажуть: «Там, де господар справжній, нема проблем». У госпіталі вчасно заготовлювали необхідні продукти, функціонувало підсобне господарство. А в серпні 1999 року командування Південного ОК, добираючи кандидатуру на посаду заступника командира вертолітного загону з тилу, що відбував до Югославії у складі українських миротворчих сил ООН, призначило саме його, Черниша. І знову на півроку полетів завзятий офіцер до Косова – на свою третю війну.

І під час цього відрядження полковник Черниш також відзначився, проявивши свої найкращі риси: працьовитість, винахідливість, дисциплінованість. Вертолітний загін розміщувався на американській військовій базі. З метою забезпечення наших миротворців усім необхідним тут розташували наметний табір, їдальню, пральню, лазню. Але, на відміну від американців, наші миротворці мали щодня до столу ще й свіжий запашний домашній хліб.

– Біля аеродрому, у Скоп’є, ми розгорнули міні-пекарню, – згадує полковник Черниш, – яка спроможна випікати до 400 кілограмів духмяного хліба
на день.

Покуштувавши якось рум’яної скоринки, один із натовських генералів зазначив: «Як із найкращих супермаркетів Брюсселя!». Так чутки про українську міні-пекарню та її чудовий хліб поширилися серед військовиків миротворчих сил ООН у Косові, а командира загону полковника Василя Мастику запитували, жартуючи, іноземні начальники: «Коли хлібом пригостиш?».

За відмінну службу та зразкове виконання службових обов’язків після повернення додому, в рідний госпіталь підполковник Олександр Черниш отримав дострокове військове звання «полковник». Не оминули миротворця й нагороди ООН…

Нині Олександр Анатолійович опікується більш як 600 хворими. Щодня доводиться розв’язувати чимало продовольчих та тилових проблем. І він це робить, як завжди, на відмінно!

Згадуючи події двадцятирічної давності, заступник начальника військового медичного клінічного центру Південного регіону з логістики полковник Олександр Черниш не шкодує про ті роки. Навпаки, вважає, що вони збагатили його необхідним досвідом, загартували як особистість, допомогли усвідомити: головне – це служіння людям та Батьківщині!

Автор: Євген ТИЩУК