передплата Українською | In English

№23, грудень 2011

Класик, який твердо знав: «Треба любити»Класик, який твердо знав: «Треба любити»

Поділитися:

5 грудня видатному українському прозаїкові Григорові Тютюннику виповнилося б 80 років

Уже дебютною збіркою новел «Зав’язь» (1966) Григір Тютюнник привернув до себе увагу як тогочасних естетично вибагливих читачів, так і громадськість та літературну критику. Кожен новий твір – без винятку! – вирізнявся в потоці прозових новинок, спричиняв мало не інтелектуально-духовний двобій між прихильниками й опонентами яскравого обдаровання. Безперечно, постать автора була харизматична, а його публікації, зокрема, «Смерть кавалера», «Три зозулі з поклоном», «Поминали Маркіяна», «День мій суботній», на багато років ставали знаковими. Сьогодні про все це дуже рідко вдається почути автентичні спогади, частіше – перекази, ба навіть легенди. Ті, хто не бачив Григора Тютюнника, ще вірять очевидцям, але воднораз творять про загадкового класика власні щонайрізноманітніші міфи.

«Пригадаймо один-єдиний епізод. Найяскравіший», – знову й знову прошу Григорових побратимів. Герой України Борис Олійник налаштовується на високий лад:

– Усі зустрічі були незабутні, не буденні.

– Це вже легенда?

– Молодість!

На столі – пожовкла світлина, яка зафіксувала давно відшумілу мить їхнього спілкування. Поет і прозаїк ідуть поруч, поривчасті, енергійні, овіяні легким вітром. На Григорових губах – незмінна сигарета, Борис Олійник теж тоді, в двадцятому столітті, не просто курив – шляхетно попихкував недешевою вигадливою люлькою. Пізніше знаний лірик скаже про Тютюнника: «Чесний до прямолінійності, принциповий до жорстокості, від чого сам не раз потерпав. Але то все Григорів характер, вироблений, зредагований і затверджений життям. Безмежно талановитий, він умів словесно, експромтом накидати таку виразну життєву картину, що тільки записуй – і до друку. А працював неквапом, інколи важко, нещадно правлячи себе, до літератури ставився зі священною шанобою, з цнотливою ніжністю, як до матері... Він справді геніальний, тонкий за мовою і за побудовою характерів». Борис Ілліч, придивляючись до фотографії, несподівано жартома зронює: «Кудись випить ідемо внє всякого сомнєнія». І сумно всміхається.

Народний депутат України Павло Мовчан першу зустріч відновлює в чіпкій, справді письменницькій пам’яті легко й швидко:

– 1964 рік. Пароплав іде за водою, до Канева, куди немов рушила вся соборна Україна: на свято Тараса Григоровича… На палубі – поет Михайло Бахтинський, з яким я навчався в московському Літературному інституті, та його співрозмовник – високий, стрункий, смаглявий… Несамохіть подумалося: «Скіф». Але йому так пасувала вишиванка! Захотілося написати вірш із промовистою назвою: «Скіф у вишиванці». В його очах було стільки зажури, що промайнула думка: краса не тішить, а печалить серце незнайомця. То стояв Григір. Засмучений, самотній. Самотній серед людей. Ось у чому вся трагедія. Його іронічність та відвертість суджень відтінювали всю нашу тодішню галасливість і метушливість. Григорова категоричність просто відлякувала різних крутіїв. У нього було вражаюче відчуття людей. Нюх на добру й лиху людину. Міг сказати письменникові не підходити до дружньої компанії, бо від нього тхне… брехнею. Безпомильне в нього вгадування в злодії – злодія, в брехунові – брехуна, в людині скривдженій – її болю і муки. При ньому можна було розслабитися, висповідатися чи й розплакатися. Брат не зрозуміє, він, Григір, перейметься і втішить. Він зупиняв тебе, викурював цигарку й морально підтримував, додавав духу не банальним напученням: «Тримайся, Павле!», а справжньою товариською пропозицією: «Може, підемо на борщ?». Якось ми…

– Це вже буде інший епізод, Павле Михайловичу…

– Гаразд! Ось воістину найдорожче: коли Григір, обіймаючи тебе за плечі, казав: «Усі ми, Павле, браття».

Старший за віком Герой України Юрій Мушкетик (народився 1929 року) додає:

– Багато з нас пам’ятає Григорове неперевершене вміння «зіграти» кожну людину. В мене перед очима – десятки «зіграних» ним людей – від Фінкеля до діда-рибалки, який зачепився гачком за власну кухвайку – перепрошую, куфайку – й здивовано смикає вудку. Іноді Григір приходив до мене додому, інколи їздили вдвох або ще з кимсь на рибу. Особливо мені запам’яталися три доби рибальства на Дніпрі в глухому місці біля села Пустинька… Спати ми полягали просто неба…

– А де це?

– Ага, скажи, то ви все покинете й помчите туди лящів ловити… Отож спати полягали на сіні. Серед ночі Гриць зривається на ноги й перечіпляється об мене. Коли засвітили ліхтарика, то побачили скрученого клубочком їжачка. Сміялися до ранку… Найдужче Григір запам’ятався красивим чоловіком, нестеменно сільським парубком, у збитій на потилицю шапці й з цигаркою в зубах. Очі в нього були журні, зболені, затемнені, але й по-дитячому чисті… Любив і жарт, дотепне слово, й звичайнісіньке розігрування. А село, де ми ловили лящів, – на моїй рідній Чернігівщині.

– Чарочки брали з собою?

– Неодмінно! Але пили потрошку – міру знали. Григора легко було схилити як до чарки, так і до тверезої бесіди про якусь книжку, до безгрішного «дурня» або партії в шахи.

– Безгрішного – це без гріхів?

– Так, без гріхів, бо на гроші не грали. Часто згадують: випивав із самим Тютюнником! До цього схиляли його численні приятелі. Не завжди талановиті… З огидою й болем згадую, як в Ірпінському будинку творчості Григорові буквально не давав проходу один не чужий йому чоловік – клеївся до нього мало не з вимогою скропити душу. Шкода, що з такими доводилося марнувати час.

Не раз і не двічі Григір Тютюнник запитував Петра Засенка, до якого ставився, мов до брата: «Нащо вони б’ють мене в серце? Воно ж у мене, як пташеня в котячих лабетах. Ротик розкритий, од болю й писнути не може». Маститий поет пояснює:

– Часто Григора оточували люди, які були або випадкові в літературі, або зовсім далекі від неї. Вони принесли немало зла довірливому письменникові. Такий він був беззахисний у своїй, здавалося б, гартованій житейськими незгодами мужності! Треба ж так, що доля йому вділила талант великого письменника, а дорогу всіяла терновими колючками.

– Вони – від самого дитинства. Чи не так, Петре Петровичу?

– Григір навіть у думках не хотів повертатися до нього. Повторював сумно: там нестерпно. Справді, були і голод, і холод, і війна… Кажуть: діти війни. Але ж це не так: війна дітей насправді не народжує, а вбиває, калічить їхні душі… А пригадується ніч на Івана Купала.

Автор: Микола СЛАВИНСЬКИЙ

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Останні новини

МАУ відкладе початок виконання рейсів із Києва до Брюсселя та Дюссельдорфа до 24 жовтня Сьогодні, 30 вересня

Доходи в бюджет-2021 можна збільшити на понад 20 мільярдів - Рахункова палата Вчора, 29 вересня

Гетманцев розповів, як відбуватиметься податкова амністія в Україні Вчора, 29 вересня

У наступному році Зеленський анонсує "Велику реставрацію" Вчора, 29 вересня

Естонія послаблює обмеження на прямі авіарейси до Європи Вчора, 29 вересня

Микитасю оголосили ще одну підозру – за угоду з "Енергоатомом" Вчора, 29 вересня

У Авакова не підтримують ідею направити кошти від штрафів на нові вагони для УЗ 28 вересня

Після дзвінка Зеленського у Міноборони: Держзавод отримав замовлення на причали 28 вересня

Мінінфраструкутри планує залучити 3,8 мільйона за рахунок передачі в концесію 7 вокзалів 28 вересня

Новини вихідних: банкрутство "Київенерго" та ОВДП для погашення "зелених" боргів 27 вересня