передплата Українською | In English

№23, грудень 2011

Класик, який твердо знав: «Треба любити»Класик, який твердо знав: «Треба любити»

Поділитися:

5 грудня видатному українському прозаїкові Григорові Тютюннику виповнилося б 80 років

Уже дебютною збіркою новел «Зав’язь» (1966) Григір Тютюнник привернув до себе увагу як тогочасних естетично вибагливих читачів, так і громадськість та літературну критику. Кожен новий твір – без винятку! – вирізнявся в потоці прозових новинок, спричиняв мало не інтелектуально-духовний двобій між прихильниками й опонентами яскравого обдаровання. Безперечно, постать автора була харизматична, а його публікації, зокрема, «Смерть кавалера», «Три зозулі з поклоном», «Поминали Маркіяна», «День мій суботній», на багато років ставали знаковими. Сьогодні про все це дуже рідко вдається почути автентичні спогади, частіше – перекази, ба навіть легенди. Ті, хто не бачив Григора Тютюнника, ще вірять очевидцям, але воднораз творять про загадкового класика власні щонайрізноманітніші міфи.

«Пригадаймо один-єдиний епізод. Найяскравіший», – знову й знову прошу Григорових побратимів. Герой України Борис Олійник налаштовується на високий лад:

– Усі зустрічі були незабутні, не буденні.

– Це вже легенда?

– Молодість!

На столі – пожовкла світлина, яка зафіксувала давно відшумілу мить їхнього спілкування. Поет і прозаїк ідуть поруч, поривчасті, енергійні, овіяні легким вітром. На Григорових губах – незмінна сигарета, Борис Олійник теж тоді, в двадцятому столітті, не просто курив – шляхетно попихкував недешевою вигадливою люлькою. Пізніше знаний лірик скаже про Тютюнника: «Чесний до прямолінійності, принциповий до жорстокості, від чого сам не раз потерпав. Але то все Григорів характер, вироблений, зредагований і затверджений життям. Безмежно талановитий, він умів словесно, експромтом накидати таку виразну життєву картину, що тільки записуй – і до друку. А працював неквапом, інколи важко, нещадно правлячи себе, до літератури ставився зі священною шанобою, з цнотливою ніжністю, як до матері... Він справді геніальний, тонкий за мовою і за побудовою характерів». Борис Ілліч, придивляючись до фотографії, несподівано жартома зронює: «Кудись випить ідемо внє всякого сомнєнія». І сумно всміхається.

Народний депутат України Павло Мовчан першу зустріч відновлює в чіпкій, справді письменницькій пам’яті легко й швидко:

– 1964 рік. Пароплав іде за водою, до Канева, куди немов рушила вся соборна Україна: на свято Тараса Григоровича… На палубі – поет Михайло Бахтинський, з яким я навчався в московському Літературному інституті, та його співрозмовник – високий, стрункий, смаглявий… Несамохіть подумалося: «Скіф». Але йому так пасувала вишиванка! Захотілося написати вірш із промовистою назвою: «Скіф у вишиванці». В його очах було стільки зажури, що промайнула думка: краса не тішить, а печалить серце незнайомця. То стояв Григір. Засмучений, самотній. Самотній серед людей. Ось у чому вся трагедія. Його іронічність та відвертість суджень відтінювали всю нашу тодішню галасливість і метушливість. Григорова категоричність просто відлякувала різних крутіїв. У нього було вражаюче відчуття людей. Нюх на добру й лиху людину. Міг сказати письменникові не підходити до дружньої компанії, бо від нього тхне… брехнею. Безпомильне в нього вгадування в злодії – злодія, в брехунові – брехуна, в людині скривдженій – її болю і муки. При ньому можна було розслабитися, висповідатися чи й розплакатися. Брат не зрозуміє, він, Григір, перейметься і втішить. Він зупиняв тебе, викурював цигарку й морально підтримував, додавав духу не банальним напученням: «Тримайся, Павле!», а справжньою товариською пропозицією: «Може, підемо на борщ?». Якось ми…

– Це вже буде інший епізод, Павле Михайловичу…

– Гаразд! Ось воістину найдорожче: коли Григір, обіймаючи тебе за плечі, казав: «Усі ми, Павле, браття».

Старший за віком Герой України Юрій Мушкетик (народився 1929 року) додає:

– Багато з нас пам’ятає Григорове неперевершене вміння «зіграти» кожну людину. В мене перед очима – десятки «зіграних» ним людей – від Фінкеля до діда-рибалки, який зачепився гачком за власну кухвайку – перепрошую, куфайку – й здивовано смикає вудку. Іноді Григір приходив до мене додому, інколи їздили вдвох або ще з кимсь на рибу. Особливо мені запам’яталися три доби рибальства на Дніпрі в глухому місці біля села Пустинька… Спати ми полягали просто неба…

– А де це?

– Ага, скажи, то ви все покинете й помчите туди лящів ловити… Отож спати полягали на сіні. Серед ночі Гриць зривається на ноги й перечіпляється об мене. Коли засвітили ліхтарика, то побачили скрученого клубочком їжачка. Сміялися до ранку… Найдужче Григір запам’ятався красивим чоловіком, нестеменно сільським парубком, у збитій на потилицю шапці й з цигаркою в зубах. Очі в нього були журні, зболені, затемнені, але й по-дитячому чисті… Любив і жарт, дотепне слово, й звичайнісіньке розігрування. А село, де ми ловили лящів, – на моїй рідній Чернігівщині.

– Чарочки брали з собою?

– Неодмінно! Але пили потрошку – міру знали. Григора легко було схилити як до чарки, так і до тверезої бесіди про якусь книжку, до безгрішного «дурня» або партії в шахи.

– Безгрішного – це без гріхів?

– Так, без гріхів, бо на гроші не грали. Часто згадують: випивав із самим Тютюнником! До цього схиляли його численні приятелі. Не завжди талановиті… З огидою й болем згадую, як в Ірпінському будинку творчості Григорові буквально не давав проходу один не чужий йому чоловік – клеївся до нього мало не з вимогою скропити душу. Шкода, що з такими доводилося марнувати час.

Не раз і не двічі Григір Тютюнник запитував Петра Засенка, до якого ставився, мов до брата: «Нащо вони б’ють мене в серце? Воно ж у мене, як пташеня в котячих лабетах. Ротик розкритий, од болю й писнути не може». Маститий поет пояснює:

– Часто Григора оточували люди, які були або випадкові в літературі, або зовсім далекі від неї. Вони принесли немало зла довірливому письменникові. Такий він був беззахисний у своїй, здавалося б, гартованій житейськими незгодами мужності! Треба ж так, що доля йому вділила талант великого письменника, а дорогу всіяла терновими колючками.

– Вони – від самого дитинства. Чи не так, Петре Петровичу?

– Григір навіть у думках не хотів повертатися до нього. Повторював сумно: там нестерпно. Справді, були і голод, і холод, і війна… Кажуть: діти війни. Але ж це не так: війна дітей насправді не народжує, а вбиває, калічить їхні душі… А пригадується ніч на Івана Купала.

Автор: Микола СЛАВИНСЬКИЙ

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №12/2015 №12
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

США запевнили Україну в санкціях проти компаній, які прокладатимуть Nord Stream 2 Сьогодні, 14 грудня

Київ очікує кроків Варшави щодо українських місць пам’яті в Польщі Сьогодні, 14 грудня

Комітет Палати представників затвердив статті звинувачення у справі імпічменту Трампа Вчора, 13 грудня

"Нафтогаз" планує у 2020 роцi cтворити бiржу для торгiвлi газом Вчора, 13 грудня

Швейцарія продовжила на рік замороження активів Януковича Вчора, 13 грудня

Влада планує змінити порядок надання монетизованих пільг на комуналку Вчора, 13 грудня

Нафтогаз та Газпром ведуть перемовини у Відні — ЗМІ Вчора, 13 грудня

Україна і Молдова підписали меморандум щодо постачання газу Вчора, 13 грудня

Німецький міністр звинуватив Путіна в спробі виправдати вбивство в Берліні Вчора, 13 грудня

Реструктуризація "зеленого" тарифу: Мiнекоенерго не пiдтримує запропонований нардепами сценарiй Вчора, 13 грудня