передплата Українською | In English

№22, листопад 2011

Особливості тактики затримання іноземців

Поділитися:

Затримання особи має важливе значення в процесі розслідування кримінальної справи, адже це один із заходів процесуального примусу в запобіганні вчиненню злочинів та їх припиненні, який є в розпорядженні слідчого. Водночас затримання істотно впливає на права та свободи затримуваної особи. Крім того, під час проведення затримання особи, яка має будь-який правовий імунітет, необхідно брати до уваги не тільки національне, а й міжнародне законодавство, договори про співробітництво та правову допомогу, укладені Україною з іншими державами.

Проблематику правового становища іноземців у галузі кримінально-процесуального права розглядали Ф. Агаєв, С. Волкотруб, В. Галузо, Ю. Белозеров,
Е. Нагаєв, П. Бірюков, А. Волеводз, В. Волженкіна. Питанням затримання злочинця присвячені праці вітчизняних та закордонних учених, таких, як:
Ю. Аленін, О. Бандурка, В. Бахін, Р. Бєлкін, Б. Богданов, В. Галаган, І. Герасимов, Ф. Глазирін, А. Дубинський, О. Закатов, А. Іщенко, Н. Клименко,
О. Колісниченко, Є. Коновалов, В. Коновалова,
В. Кузьмічов, В. Лавров, В. Лукашевич, В. Образцов, О. Ратинов, М. Салтевський, В. Тіщенко, В. Шепітько, С. Шейфер тощо.

Згідно зі статтею 3 Конституції України (КУ), людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їхні гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження та забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави [2]. Згідно з ч. ІІ ст. 149 Кримінально-процесуального кодексу України «Запобіжні заходи», затримання підозрюваного є тимчасовим запобіжним заходом, який застосовується на підставах і в порядку, передбачених статтями 106, 115, 165—2 цього кодексу [11, c. 569]. Згідно зі ст. 106 КПК України «Затримання органом дізнання підозрюваного у вчиненні злочину», орган дізнання, а також слідчий (ст. 115 КПК України «Затримання слідчим підозрюваного у вчиненні злочину») та прокурор (ст. 227 КПК України «Повноваження прокурора по здійсненню нагляду за виконанням законів органами дізнання і досудового слідства») мають право затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину, за який може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі. Затримання є кримінально-процесуальною дією та здійснюється в передбаченому законом порядку [11, c. 529].

Як зазначав А. Коні, будь-який арешт «є позбавленням волі — найбільшого блага кожного громадянина, є вирахуванням із життя, поповнити яке не в змозі жодна людська сила... У разі несправедливості цього покарання відшкодувати заподіяне зло вже неможливо» [6]. Погоджуючись із цією думкою, можна дійти висновку, що застосування такого примусового заходу, як затримання підозрюваного, є втручанням у сферу прав і свобод людини та є припустимим лише в разі крайньої суспільної необхідності, коли правосуддя неможливо забезпечити м'якшими засобами впливу, а заподіяна в такий спосіб шкода буде меншою, аніж відвернута.

Як відомо, пріоритетним напрямом політико-правової думки є захист свободи та особистої недоторканності людини і громадянина. В системі природних та невідчужуваних прав людини ці свободи посідають особливе місце, а ступінь їх захищеності — безперечний показник рівня зрілості та розвитку правової держави. Аналіз цієї проблеми є вкрай важливим як у практичному, так і в політико-правовому сенсі, бо дає можливість визначити реальні орієнтири в політиці держави щодо людини, її прав і свобод [10], котрі згідно зі ст. 3 КУ проголошуються найвищими соціальними цінностями [2].

Порядок затримання регламентується закріпленим у ст. 29 КУ приписом, відповідно до якого особа може бути заарештованою або утримуватися під вартою винятково за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом. З огляду на те, що згідно зі ст. 9 КУ міжнародні договори, згоду на обов'язковість яких дано Верховною Радою України, є частиною національного законодавства, механізм правового регулювання в цій сфері правовідносин доповнюють норми відповідних конвенцій, зокрема ст. 5 Конвенції про захист прав людини та основних свобод [1]. Найважливіші гарантії забезпечення статусу обвинуваченого містяться у таких міжнародно-правових актах, як Загальна декларація прав людини (1948 р.), Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод (1950 р.), Міжнародний  пакт про громадянські та  політичні права (1966 р.) тощо. Із метою створення єдиного механізму виконання європейських конвенцій із питань кримінального судочинства в Україні затверджено Інструкцію про порядок виконання європейських конвенцій із питань кримінального судочинства [3], яка визначає порядок дотримання цих документів на території України.

Загальновідомо, що затримання має відбуватися згідно з визначеними законом підставами, якщо воно здійснюється у зв'язку із виконанням рішень про застосування запобіжного заходу, про екстрадицію, про виконання покарання. У такому разі підстави затримання містяться в зазначених рішеннях й окремого мотивування не потребують. Р. Трагнюк наголошує, що з урахуванням положень ст. 5 Конвенції про захист прав людини та основних свобод, ст. 3 й 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, практики Європейського суду з прав людини щодо презумпції залишення обвинуваченого на свободі, тримання особи під вартою не повинне бути загальним правилом у вітчизняній правозастосовній діяльності [12, c. 13].

Е. Манівлець акцентує на тому, що затримання відбувається в інтересах правосуддя та безпеки суспільства, але водночас не можна ігнорувати й інтереси затриманих осіб, тому під час виконання цієї процесуальної дії не допускається будь-яке обмеження прав людини, що визнаються або існують у державі відповідно до права, конвенцій, правил або звичаїв [8, c. 9—10]. Тому перед тим, як прийняти рішення про затримання, слідчий має максимально повно встановити особу затримуваного іноземця, а в разі, коли його вже доставлено, — допитати і про факти, щодо яких виникла підозра, та по суті випадку, котрий перевіряється [4, c. 42].

Із метою встановлення особи затримуваного іноземця, в першу чергу, потрібно ретельно вивчити документи, які він при собі має; якщо особа, котру перевіряють, стверджує, що її документи перебувають у будь-якому іноземному представництві, доцільно надати їй можливість зателефонувати до цього представництва, аби необхідні документи могли бути доставлені за місцем знаходження підозрюваного [4, c. 43].

У процесі з'ясування особи підозрюваного можуть виникати сумніви щодо достовірності відомостей, які він повідомляє про себе. У такому разі доцільно запросити особу, котрій має бути добре відома особистість підозрюваного (співробітник іноземної установи, член туристичної групи та інші), аби підтвердити чи спростувати отримані відомості [4, c. 43], адже тільки після повного встановлення особи затриманого та його правового статусу може бути  прийнято рішення щодо здійснення процесуального затримання.

Одним із основних недоліків діяльності правоохоронних органів із протидії злочинності є низька ефективність провадження затримання осіб, підозрюваних чи обвинувачених у вчиненні злочинів із метою одержання доказів у кримінальній справі. Процедура затримання іноземців свого часу була описана в праці О. Закатова та В. Смирнова. В. Малярова вказує на загальні організаційні й тактичні особливості проведення затримання на місці злочину, до яких належать: конфліктний характер; раптовість для затримуваного та безпека для оточення; реалізація затримання у вигляді складової частини тактичної операції [7, c. 13]. Також актуальною залишається проблема низького рівня обізнаності працівників-практиків із нормами міжнародного права, що стосуються кримінального судочинства. Зазначені недоліки спричинені й помилками в пошуковій діяльності, відсутністю специфічних тактичних навичок проведення затримання особи. Встановлення особи, яка вчинила злочин, є істотною проблемою, особливо в разі, якщо підозрюваному вдалося зникнути з місця події. Отже, в сучасній слідчій практиці актуальним є розв'язання проблеми затримання іноземців, що потребує наукової розробки.  Важливу роль відіграє огляд місця затримання, під час якого накопичуються процесуально та криміналістично значущі дані, можна також виявити сліди вчиненого злочину: вогнепальну та холодну зброю, викрадене майно, документи, які надалі можуть бути використані як докази.

Слід зазначити, що саме вчасне проведення затримання підозрюваної особи сприяє повному, всебічному та об'єктивному розслідуванню у кримінальній справі. Раптове проведення затримання (затримання за місцем роботи, навчання, проживання тощо) є найсприятливішим та дає набагато більше тактичних переваг [4, c. 43].

Згідно з поставленою метою затримання диференціюється на види:

1) обмеження волі особи для запобігання її злочинній діяльності;

2) обмеження волі особи для одержання доказів у кримінальній справі [7, c. 13].

Затримання іноземця як підозрюваного, як правило, є виключним засобом примусу, викликаним необхідністю припинення його злочинних дій або фактом скоєння ним тяжкого злочину, реальною небезпекою того, що особа, яка скоїла суспільно небезпечне діяння, ухилятиметься від слідства або суду, виїхавши за межі країни перебування. Під час затримання іноземця головне значення має не так громадянство, як наявність або відсутність у затримуваної особи правового імунітету [4, c. 42]. На іноземця, який не має дипломатичних чи інших правових імунітетів, цілковито поширюються підстави затримання, вказані в ст. 106, 115 КПК України, тобто затримання цієї категорії осіб здійснюють на загальних засадах [3].

Загалом затримання іноземців залежно від їх правового статусу (наявності або відсутності імунітету) умовно можна поділити так: а) затримання іноземців, які мають дипломатичний або інший імунітет; б) затримання іноземців, які не мають правового імунітету.

Затримання підозрюваного має доказове значення, коли у протоколі цієї слідчої дії фіксуються підстави, час і місце затримання, адже якщо затримання пов'язане із безпосереднім виявленням ознак злочину, зазначені дані набувають доказового значення. Затримання підпорядковується правилам, які регулюють провадження інших слідчих дій, зокрема регламентують поведінку слідчого та інших учасників слідчих дій, заходи примусу щодо осіб, стосовно яких відбувається слідча дія [11, c. 12].

Як зауважує В. Малярова, тактичні прийоми затримання злочинця на місці злочину в криміналістичній літературі досліджено недостатньо й не розглянуто на належному рівні [7, c. 4]. Тактика затримання особи на місці злочину не висвітлена в більшості підручників і посібників із криміналістики, що знижує ефективність провадження цієї слідчої дії. Автор виокремлює дві загальні ситуації затримання: а) здійснення фізичного захоплення особи після порушення кримінальної справи; б) здійснення фізичного захоплення особи до порушення кримінальної справи [7, c. 13].

Ми згодні з думкою В. Тогулєва та С. Шейфера, котрі вважають, що затримання підозрюваної особи має двоїсту природу і його слід розглядати як захід процесуального примусу та як слідчу дію, провадження якої необхідне для отримання доказів під час захоплення особи на місці злочину. На противагу зазначеній позиції М. Никоненко стверджує, що кримінально-процесуальне затримання не слід відносити до слідчих дій, а також запобіжних заходів, і аргументує захист такої позиції [9, c. 12]. Ю. Чорноус затримання підозрюваного у вчиненні злочину
(ст. 106, 115 КПКУ) відносить до дій слідчого із «суперечливим» процесуальним статусом [13, c. 5—6]. Водночас В. Малярова обґрунтовує тезу про те, що затримання як слідча дія є специфічним комплексом, взаємопов'язаною сукупністю пізнавальних і посвідчувальних операцій, спрямованих на отримання фактичних даних та відомостей про обставини кримінальної справи й фіксацію цієї інформації у відповідному протоколі [7, c. 12].

Протокол затримання підозрюваного, будучи процесуальним носієм фактичних даних, що мають значення у справі (тих, що стосуються предмета доказування) та відповідають вимогам припустимості й достовірності, безперечно, є доказом у кримінальній справі. Р. Трагнюк зазначає, що затримання та арешт як запобіжні заходи зазвичай застосовуються до осіб, яких ще не визнано винними у встановленому законом порядку, у зв'язку з цим особлива увага приділяється підставам  позбавлення волі; процедурі; строкам; поводженню із затриманими та ув'язненими [12, c. 11].

За наявності у затримуваної особи імунітету виникають певні процесуально-правові особливості перебігу процесу її затримання. Ці особливості відображені в міжнародних двосторонніх і багатосторонніх угодах та інших нормативно-правових актах наддержавного значення, які необхідно враховувати під час провадження затримання іноземця.

С. Волкотруб виокремлює у кримінальному судочинстві такі групи міжнародно-правових імунітетів: дипломатичний; консульський; інші міжнародно-правові імунітети [5, c. 9—10].

Залежно від суб'єкта, котрий має імунітет, можемо виокремити такі види правового імунітету, який можуть мати іноземці:

1) імунітет дипломатичних представників (дипломатичний);

2) імунітет консульських посадових осіб (консульський);

3) імунітет посадових осіб і співробітників міжнародних організацій;

4) імунітет членів спеціальних місій;

5) імунітет глав іноземних держав та урядів, міністрів закордонних справ і членів їхніх сімей.

Недоторканність дипломатичних представників не припускає можливості не тільки їхнього затримання та арешту, а й обмеження (а тим паче порушення) їхніх законних прав та інтересів під час провадження інших слідчих і процесуальних дій, зокрема обшуку, виїмки, освідування, примусового приводу [5, c. 9]. Згідно з Віденською конвенцією про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 року й Положенням про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні (затвердженим Указом Президента України № 198/93 від 10 червня 1993 року), особа дипломатичного агента є недоторканною, не підлягає арешту або затриманню, не зобов'язана давати покази як свідок. Члени сім'ї дипломатичного агента, які живуть разом із ним, співробітники адміністративно-технічного персоналу представництв і члени їхніх сімей, якщо вони не є громадянами держави перебування, мають привілеї та імунітети дипломатичних агентів. Статус недоторканності поширюється на архіви, документи, приватну резиденцію і помешкання представників дипломатичних служб. Державні службовці країни перебування можуть заходити до цих помешкань лише за згодою голови представництва. Обмежений правовий імунітет мають співробітники консульських установ. Згідно з Віденською конвенцією про консульські зносини від 24 квітня 1963 року та Положенням про дипломатичні представництва й консульські установи іноземних держав в Україні, консульські посадові особи не підлягають арешту або затриманню інакше як на підставі рішень суду і лише в разі вчинення ними тяжких злочинів [11, c. 158].

Затримання має важливе значення в системі слідчих дій та неоднозначне теоретико-правове тлумачення серед науковців. Загалом процедура затримання іноземців в Україні є відмінною від процедури затримання громадян нашої держави та додатково регламентується міжнародним і національним законодавством.

 
Джерела

1. Конвенція про захист прав людини та основних свобод від 4 листопада 1950 р.  — Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua

2. Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. — К.: Феміна, 1999. — 64 с.

3. Про затвердження Інструкції про порядок виконання європейських конвенцій з питань кримінального судочинства: наказ Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, Верховного Суду України, Державної податкової адміністрації України, Державного департаменту України з питань виконання покарань № 34/5/22/130/512/326/73 (vd990629vn34/5/22/130/512/326/73) від 29 червня
1999 р.  — Режим доступу:
http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=z0446-99

4. Закатов А. А., Смирнов В. В. Правовые, тактические и психологические особенности расследования по уголовным делам с участием иностранных граждан: Учеб. пособ. — Волгоград: ВСШ МВД СССР, 1984. — 48 с.

5. Волкотруб С. Г. Імунітет і проблеми його захисту в кримінальному судочинстві: Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.09 «Кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза» / Сергій Григорович Волкотруб. — Х., 2003. — 19 с.

6. Кони А.  Ф.  На жизненном пути. Собр. соч. — Т. 4. — М., 1967. —
С. 342.

7. Малярова В. О. Тактико-криміналістичні та процесуальні основи пошуку та затримання злочинця: Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.09 «Кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза» / Валерія Олегівна Малярова. — Х., 2005. — 19 с.

8. Манівлець Е. Є. Реалізація конституційних прав і свобод громадян при проведенні невідкладних слідчих дій: Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.09 «Кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза» / Еліна Євгенівна Манівлець. — Х., 2005. — 18 с.

9. Никоненко М. Я. Кримінально-процесуальні гарантії прав і законних інтересів особи, яка підозрюється у вчиненні злочину: Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.09 «Кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза» / Михайло Якович Никоненко. — К., 2007. —17 с.

 10. Питання боротьби зі злочинністю  // Збірн. наук. праць / Ред. кол.: Ю. В. Баулін та ін. — Х.: Кроссроуд, 2006. — Вип. 12. — С. 262.

 11. Тертишник В. М. Кримінально-процесуальний кодекс України (Науково-практичний коментар). — К.: А. С. К., 2007. — 1056 с.

12. Трагнюк Р. Р. Прокурорський нагляд за додержанням законів, що забезпечують права обвинуваченого: Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.10 «Судоустрій; прокуратура та адвокатура» / Роман Романович Трагнюк. — Х., 2003. — 19 с.

 13. Чорноус Ю. М. Слідчі дії: поняття, сутність, напрями розвитку та удосконалення: Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.09 «Кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза» / Юлія Миколаївна Чорноус. — К., 2005. — 17 с.

Автор: Богдан ЯКИМЧУК

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №11/2016 №11
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Мінцифри: Україна піднялася в рейтингу індексу електронної участі ООН Сьогодні, 27 листопада

В Європі вперше судитимуть дипломата з Ірану за тероризм Сьогодні, 27 листопада

Заступник Шевченка став членом наглядової ради Нацдепозитарію Вчора, 26 листопада

Профспілка "Антонова" має намір судитися через створення наглядової ради Вчора, 26 листопада

США відтермінували блокування TikTok Вчора, 26 листопада

Громадська рада Нацкомісії з тарифів хоче, аби "Нафтогаз" продавав газ на біржі  25 листопада

У Криклія заперечили інформацію про можливе звільнення: "Міністр працює" 25 листопада

Криклій може втратити крісло міністра інфраструктури – джерело 25 листопада

Новини 24 листопада: ФОПам роздадуть по 8 тисяч, українцям анулюють борги, на новорічні свята хочуть локдаун 25 листопада

Допомогу бізнесу хочуть фінансувати з ковідного фонду 24 листопада