передплата Українською | In English

№18, вересень 2011

Політичний режим і народовладдя: методологічний контекст*

Поділитися:

II. Політичний режим в Україні: тенденції формування

Влада - одна з фундаментальних засад суспільства. Вона є скрізь, де існують усталені об'єднання людей - у сім'ї, виробничих колективах, різних організаціях і закладах, у державі. Влада - це здатність системи забезпечити виконання її елементами прийнятих на себе зобов'язань, спрямованих на реалізацію колективних цілей. Бертран Рассел: «Влада може бути визначена як реалізація намічених цілей» [1].

*Закінчення. Початок у № 17 за 2011 р.

Політична влада – це здатність і можливість однієї людини чи групи осіб здійснювати визначальний вплив на політичну діяльність і політичну поведінку громадян та об'єднань за допомогою різних засобів – волі, авторитету, права, насильства. Її суть визначають відповідні функції: формування політичної системи суспільства, управління справами суспільства й держави, створення відповідного типу правління, режиму і, зрештою, державно-політичного ладу.

Зміст поняття «політична влада» ширший, аніж сенс дефініції «державна влада», адже відносно самостійне значення мають стосунки влади з громадськими об'єднаннями, політичними партіями, громадянами, зокрема під час виборів, інших масових акцій. Важливим компонентом політичної влади є культура влади – форма соціальних відносин, які полягають в обмеженні примусу й переході до застосування в управлінні авторитету і традицій. Культура влади ґрунтується на законі, авторитеті у громадян, правовій ідеї. Поділ влади – провідний механізм функціонування всіх видів політичної і неполітичної влади, характерна для демократичної держави система функціонування владних структур, згідно з якою законодавча, виконавча й судова влада здійснюються різними людьми. Тільки узгодження дій усіх трьох гілок влади може забезпечити функціонування і стабільний розвиток держави. Принцип розподілу владних функцій невіддільний від визнання єдності державної влади, джерелом якої є народ.

Окремо про опозицію. Термін «опозиція» політична наука, як відомо, визначає як протидію, опір певній політиці, політичній лінії, політичній дії. Опозиція є неодмінним компонентом, індикатором демократичного суспільства й правової держави. У політичній практиці та науці визначаються різні види і форми політичної опозиції: щодо системи влади – лояльні та нелояльні; за місцем дії – парламентські й непарламентські; за способом дії – системні та ситуаційно орієнтовані.

Про цивілізовану опозицію говорять тоді, коли суперечності між більшістю й меншістю не ставлять під загрозу основи конституційної та правової систем. У класичному розумінні за наявності цивілізованої опозиції законність і справедливість правил гри визнає не тільки партія, що перемогла, а й переможена сила, хоча саме їй це визнання дається нелегко. Зауважмо: переможена партія виходить із того, що в ході суперництва зіткнулися не сили Добра і Зла, а лише земні інтереси, кожен із яких законний, і що благополуччя однієї сторони не досягається шляхом кривдження іншої. Зрештою, політичні перемоги й поразки не є остаточними: слід лише потерпіти до наступних виборів.

Коли ж політична боротьба сприймається як зіткнення Добра і Зла, коли партія-переможниця прагне розпочати національну історію «з чистого аркуша», «перегравши» її, а переможені чекають свого часу, щоб повернути рух історії у зворотному напрямі, така протидія, така опозиція не може вважатися конструктивною. «Громадяни режимів, що демократизуються, мають думати інакше про природу політичної гри і влади, переходити від жорсткої політики «хто кого» до політики, орієнтованої на компроміс і створення механізмів залучення до неї населення» [6].

Отже, конструктивна опозиція має бути альтернативною, а не антагоністичною політиці, стратегії і тактиці панівної владної еліти. До цього часу така опозиція в Україні відсутня, а нинішня не сприймається суспільством як реальна альтернатива владі, ефективність її діяльності залишається низькою.

Діяльність громадян, спрямована на підтримку влади, є вирішальним соціальним ресурсом демократичної держави. В Україні його поки що не існує. Штучно створено унікальну спекулятивну й кримінальну буржуазію, метою якої є не економічне зростання країни, а власне збагачення. Сировина та матеріали вивозяться за кордон, там-таки розміщується набутий за рахунок обкрадання народу капітал. «Багато хто навіть із освічених людей погано розуміє, що бути багатою людиною в бідній країні соромно й аморально, що особисте благо невід'ємне від блага Вітчизни» [7].

Кримінальна й напівкримінальна буржуазія рветься (і не безуспішно) до влади, діючи за принципом: «влада – як горілка: її або немає, або не вистачає». Працьовиті, енергійні, культурні та високоосвічені люди, які переймаються честю і благом країни, залишилися без правової підтримки й належної винагороди за сумлінну працю. Це катастрофічно знижує довіру громадян до влади.

Головним ресурсом демократичної влади є не нагромадження речей, грошей чи земель, а високорозвинене матеріальне виробництво. Адже зрозуміло: доки держава не забезпечить себе надійним економічним базисом, доти будь-які сподівання на здійснення сильної, авторитетної внутрішньої та зовнішньої політики залишатиметься утопічним.

Нині гостро постає питання, чи розвиватиметься Україна найближчим часом шляхом якісних модернізаційних змін, суспільної відмови від механічного нагромадження багатства, від суто кількісного зростання на користь інтенсивного розвитку за рахунок зміни якості, впровадження інноваційних технологій. Лише в цьому разі країна розвиватиметься як цілісність, у ній нормально житимуть не тільки представники групи «обраних», а й «пересічні» громадяни.

7 лютого 2010 року Віктор Янукович був обраний Президентом України. 14 лютого про це офіційно оголосила ЦВК, а 25 лютого відбулася його інавгурація.

Президентські вибори 2010 року, наступні зміни в політичному житті України поклали край руйнівному правлінню націонал-радикалів. Із прийняттям Закону «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» на законодавчому рівні визначено головні напрями політичного курсу України.

Увесь період після президентських виборів чітко поділяється на два етапи.

Перший етап тривав до середини листопада 2010 року. Було відновлено керованість держави. Протягом місяця утворено більшість у парламенті. Відправлено у відставку уряд, сформовано новий, очолюваний М. Азаровим. Відновилися переговори з МВФ, що дало змогу отримати перший транш кредиту, втримати Україну від дефолту й розпочати вихід із економічної кризи. Нормалізовано україно-російські відносини. Активізувалися зв'язки з Європейським Союзом.

До цього слід додати відміну Конституційним Судом Основного Закону України 2004 року, після чого Президент отримав повноваження глави президентської республіки, що створило умови для вибудовування чіткої вертикалі влади. Цьому сприяла і сформована за результатами виборів більшість у всіх обласних радах, де перемогла Партія регіонів, за винятком трьох західних областей.

Віктор Янукович, підбиваючи підсумки першого року свого президентства, головним досягненням назвав політичну й економічну стабільність. «По-перше, це зростання ВВП на 4,5 відсотка, по-друге, – зниження інфляції з 13 до 9 відсотків, зниження дефіциту бюджету з 15 до 5 відсотків, збільшення промислового виробництва на 11 відсотків» [12].

Другий етап. До середини листопада 2010 року Президентові вдавалося практично все, до чого він прагнув. Проте із середини місяця розпочалася смуга серйозних проблем.

На практиці політичні сили, котрі прийшли до влади, стикнулися з величезними труднощами, масштаби й серйозність яких, судячи з усього, перед здобуттям важелів державного управління усвідомлювалися ними не повною мірою. Дезорганізована економіка, спустошена казна, зубожіння величезної кількості населення – нагальні проблеми, що заважають виконати обіцянки змінити на краще становище в країні та життя людей за короткий термін. Серед 28 постсоціалістичних країн Україна із групи лідерів розвитку економіки в 2004 році перемістилася до табору аутсайдерів у 2009-му. «Регіонали вибудували залізобетонну вертикаль влади, але анонсованого економічного дива поки що не видно, а українцям не обіцяють «покращення життя вже сьогодні»… Є лише один шлях до економічного зростання – тяжка, наполеглива праця» [3].

Наприкінці листопада відбулися масові протести підприємців проти проекту Податкового кодексу. Влада змушена йти на поступки. У грудні заарештовано Юрія Луценка, порушено кримінальні справи проти Юлії Тимошенко. США та ЄС роблять низку різких заяв щодо стану демократії в Україні. Виникли проблеми у переговорах із Росією стосовно входження до Митного союзу Росії, Білорусі та Казахстану та щодо газових питань.

Судячи з усього, другий рік правління для нової влади також буде важким. Проте, незважаючи на всі проблеми, ситуація не безнадійна.

По-перше, за всіма прогнозами, нинішнього року позитивною буде кон'юнктура на ринку наших основних продуктів – сталі, хімічної продукції, продовольства. Зростатимуть ціни на нафту, що збільшить наш експорт до Росії та інших країн СНД. Отже, розвиватиметься економіка держави.

По-друге, зростання економіки, жорстка бюджетна політика, новий Податковий кодекс, нормалізація цін на комунальні послуги дадуть змогу до кінця року збалансувати бюджет і накопичити кошти для значного збільшення соціальних виплат.

По-третє, критика з боку Заходу – негативний сигнал. Проте вона не надто помітна, доки Європа і США не перейдуть від слів до діла – по суті, не змусять МВФ припинити надавати Україні кредити. Найімовірніше, західні країни не підуть на це, пам'ятаючи про місце й роль України в геополітичному просторі.

Окрім того, проведення Євро-2012 матиме значний позитивний ефект для нації як у психологічному, так і в економічному контексті. У цьому ракурсі слід розглядати й можливе підписання угоди про безвізовий режим із Європейським Союзом, що полегшить працевлаштування українців за кордоном і знизить соціальну напруженість усередині країни.

На сучасному етапі нагальною потребою є сильна демократична влада, котра має ґрунтуватися на довірі народу та його активній участі у здійсненні державної політики. Для здобуття такої довіри, поряд із багатьма іншими передумовами, вирішальними є етично вмотивовані дії владних структур, лідерів держави, політичної еліти. Остаточний вихід із глибокої економічної кризи, в якій і досі перебуває Україна, можливий лише через поглиблення демократії, активне використання матеріального та інтелектуального потенціалу держави. Для цього народ, як суверен, від якого виходить уся влада в країні, повинен мати організаційні структури реалізації своєї владної волі. Розвинена партійна система, сучасні форми безпосередньої та представницької демократії й опозиції – вирішальні передумови незворотності демократичного процесу.

Головним «дефіцитом» української демократії є нехтування законів і непрацююча Конституція. Судова система залежить від виконавчої влади та поточних політичних інтересів і, як наслідок, є корумпованою [8].

Другим чинником, що заважає розвитку демократії в Україні, є порушення балансу в системі влади. Абсолютна концентрація владних повноважень у руках Президента фактично сприяє встановленню одноосібного управління державою. Авторитарний режим, як правило, виникає тоді, коли на часі модернізація економіки, прискорення темпів розвитку країни. За відповідних умов авторитарний режим може набути рис демократичного правління, до чого й має прагнути влада.

Нарешті, вразливим місцем демократії (що небезпечно  в разі концентрації владних повноважень в одних руках) є відсутність важелів впливу на владу, адже опозиція, експерти і прості громадяни відсторонені від процесу розроблення та прийняття владних рішень.

Перед новим Президентом України повною мірою постало завдання подальшого зміцнення незалежної держави, збереження стабільності та міжнаціональної згоди, протистояння спробам розколоти країну за ідеологічними й національними ознаками, невідкладного вирішення питань внутрішньої і зовнішньої політики. Зокрема, він мав дати відповіді на всі виклики, що постали перед державою.

Перший. Ідеться про необхідність формування сучасної української політичної нації, тобто згуртування в одній державі різнокультурних громад на основі рівності громадянських прав і взаємоповаги задля реалізації їхніх спільних інтересів [4]. До політичної нації належать українці, росіяни, білоруси, угорці, євреї, кримські татари та інші етнонаціональні групи. Підкреслімо, що якраз українці, будучи титульною нацією, дали назву країні. Але становлення української політичної нації можливе лише на основі загальноцивілізаційних принципів громадянського суспільства – тоді, коли для цього буде створено економічні, соціальні й духовні передумови. Лише в такий спосіб удасться вивести з кризи економіку, науку, освіту, культуру, підняти до рівня державної українську мову, гарантувати вільний розвиток російської як мови міжнаціонального спілкування та мов національних меншин, стимулювати прагнення вивчати іноземні мови, передусім мови європейських країн.

Останнім часом в українському суспільстві розгорнулася гостра дискусія щодо від'єднання частини східних і південних регіонів від західних земель держави [11]. Її суть: нехай проросійськи налаштовані області від'єднаються й не «висять баластом», заважаючи іншій частині України розвиватися. Небезпека полягає в тому, що процес від'єднання може призвести до розпаду країни.

Щоб подолати цей розкол, потрібно рішуче відкинути націоналістичні концепції «української України» чи «України для українців», які до останнього часу утверджувалися на державному рівні, ставши, по суті, спробою формування не національної ідеології, а ідеології «титульної нації», котра похитнула багатонаціональне українське суспільство та, зрештою, поставила під загрозу цілісність України. Владні структури не можуть не враховувати факт, що останнім часом націонал-екстремістські сили помітно зміцнили свої позиції в західних регіонах країни, ведуть масову пропаганду з «героїзації» ОУН–УПА та їхніх лідерів, що відверто «загрожує деформацією політичного курсу, який було визначено після виборів, реваншем найреакційніших, правонаціоналістичних, прозахідних сил». Події 9 травня 2011 року це підтвердили. Хіба не в змозі Партія регіонів, на яку спирається влада, організувати випуск солідної газети, яка за оперативністю, аналітичним наповненням, переконливістю, журналістською майстерністю переважала б видання, котрі наразі претендують на респектабельність, ведучи, по суті, антиурядову пропаганду? Це саме стосується радіо й телебачення [8].

Зміцнення державної єдності України має здійснюватися шляхом піднесення загальної, зокрема політичної, культури громадян, залучення їх до стандартів демократичного світу, модернізації їхнього мислення та життя.

Ключовими цінностями загальногромадянської ідеології мали б стати почуття відповідальності за долю країни, патріотизм, гуманізм, демократія, соціальна справедливість, освіченість. І, що особливо важливо, – науково-об'єктивне висвітлення історії становлення й утвердження Української держави. Адже історія має об'єднувати, а не сіяти розбрат між громадянами. Не буде жодних сепаратистських настроїв, якщо в суспільстві почнуть дотримуватися права, поважати духовні й культурні потреби громадян України-Руси [5]. І роль наукової еліти, зокрема вчених-суспільствознавців, у вирішенні цих питань є безперечною.

Другий. На сучасному етапі розвитку суспільства вирішальним чинником об'єднання України є утвердження сильної демократичної влади. Нинішня політична система –це система транспартійної корупції, в якій різні сили на публіці відстоюють антагоністичні позиції, будучи пов'язаними тісними бізнес-інтересами зсередини [9]. Культивується всемогутність грошей, і це прямий шлях до корупції. Відповідно до європейських вимірів демократія – це ефективно діюча в інтересах країни, а не купки політиків, державна машина, що передбачає чіткий розподіл повноважень між гілками влади; це чітко працюючий уряд, який підтримує стабільна більшість у парламенті, і незалежна судова влада; це консенсус політичного класу й суспільства щодо стратегічно важливих для країни питань [14]. Прояв авторитарних методів управління, випадки обмеження демократії і свободи слова, не популярні в народі реформи – найслабші місця у владній активності. Влада зробила повністю підконтрольними всі інституції, проте значною мірою відштовхнула від себе громадськість [12]. На нинішньому етапі саме главі держави належить визначити мету, цілі та стратегію реформ у суспільстві, дібрати професійні кадри для їхньої реалізації. Для цього Президент повинен мати силу, волю та відповідні ресурси, а ще – уникнути ситуації, в якій опинився його попередник: ставши у власних очах богообраним, він перестав реагувати на прості речі, помічати власні вчинки, що не прикрашають будь-якого політичного діяча, тим паче лідера нації.

Заміна розбалансованої мережі державних інститутів досконалою політичною моделлю з чітким розмежуванням владних повноважень; забезпечення механізму стримувань і противаг; викорінення корупції, яка пронизала всі ланки суспільства; утвердження сучасних форм безпосередньої та представницької демократії; інституціоналізована опозиція – ті невідкладні завдання, котрі належить вирішити нинішньому Президентові, новій коаліції в парламенті та створеному уряду.

Третій. Під час трансформації політичної та економічної систем в Україні триває моделі ефективного розвитку економіки. Сучасна економічна криза переконливо довела неефективність капіталізму вільного ринку. Хоч би якої  ідеології ми дотримувалися, зрушення від вільного ринку до державного регулювання має бути відчутнішим, аніж думають політики. А якщо врахувати гостроту економічної кризи – то й надто швидким. Час не на нашому боці [15].

Як вважають експерти, в економічній сфері Україна має перейти від доктрини «наздоганяльного розвитку» до стратегії «випереджального розвитку», в основу якої покладено інноваційно-технологічну модель змішаної економіки, у котрій так чи інакше переплітаються державний і приватний сектори. У цьому зв'язку економіка нашої держави потребує істотних структурних змін, котрі неможливі без формування механізму відновлення цілісної національної (за роки незалежності її так і не вдалося сформувати), а не корпоративно-олігархічної економічної системи. Тому конче необхідно виробити концепцію економічних реформ, що передбачала б перерозподіл і використання приватних накопичень, спрямованих не на подальше збагачення їхніх власників, а на забезпечення загального блага, підготовку відповідних керівних кадрів, котрі досконало володіли б методами управління інноваційною економікою.

Відповідно до умов меморандуму, підписаного в липні 2010 року між Міжнародним валютним фондом та Україною, наша держава має отримати кредит у розмірі 15,15 млрд. доларів США, однак це потребує дотримання нею кількох жорстких умов, що викликає неоднозначну оцінку населення.

По-перше, це приведення цін на газ та інші комунальні послуги до ринково обґрунтованого рівня. По-друге, поступове збільшення пенсійного віку для жінок із 55 до 60 років. У цьому зв'язку уряд має визначити порядок соціальної підтримки малозабезпечених громадян та спростити систему надання субсидій.

Головне завдання наразі полягає в ефективному використанні наданих МВФ кредитів для ініціації нового імпульсу у втіленні інноваційно-технологічної моделі розвитку економіки, зокрема впровадженні енергозбережних технологій, що мають забезпечити мінімізацію залежності від зарубіжних енергопоставок.

Україна повинна ефективно використовувати насамперед те, що успішно виробляється на її території [2]. У країні наявні солідні запаси вугілля й металу. Є потужна наукова база, ще не вичерпано потенціал розвитку високих технологій. Продукція авіапрому, турбоатома, оборонної промисловості цінується в усьому світі. Є величезні можливості розвитку сільського господарства: четверта частина світових чорноземів – українська. Та, на жаль, цей потенціал повною мірою не використовується.

Урахування інтересів усіх регіонів, зміцнення економіки, перемога над безробіттям сприятимуть тому, що на тлі поліпшення добробуту всі суперечності, що роз'єднують громадян країни на Схід і Захід, будуть забуті або ж втратять гостроту. Необхідно здійснити назрілі соціально-економічні реформи, здатні змінити ситуацію в житті людей на краще, а отже, й об'єднати їх у відчутті патріотизму та гордості за те, що вони живуть у цій країні [10].

Четвертий. Для нового Президента України невідкладним є завдання з визначення стратегії зовнішньої політики, котра має бути адекватною міжнародним і внутрішньополітичним реаліям.

На міжнародній арені Україна, зважаючи на її геополітичні характеристики, є важливим суб'єктом у світовій розстановці сил. У Карпатах розташований географічний центр Європи, в Криму – геополітичний полюс Азії.

Із позицій класичної геополітики українську геостратегію характеризують дві головні парадигми: євразійська та євроатлантична, що зумовлено специфікою геополітичних координат держави, її належністю водночас до двох регіонів – Європи та Євразії і, до того ж, її периферійним розташуванням. За логікою речей, на початку ХХІ століття Україна виступає об'єктом інтересів провідних геополітичних гравців, передовсім Європейського Союзу, Росії та США.

Обґрунтовуючи багатовекторність зовнішньої політики нашої держави та визначаючи її формулу, міністр закордонних справ України Костянтин Грищенко стверджує: «Світовій політиці сьогодні, як ніколи, потрібен приклад того, що успішний симбіоз Сходу і Заходу – це не міф, а реально діюча модель міжнародних відносин. Україна, втілюючи в собі східний і західний імпульси європейської цивілізації, може стати таким прикладом. Користуючись термінологією сьогоднішнього дня, можна сказати, що успішна європейська інтеграція України за дотримання максимально партнерських, дружніх відносин із Росією – це політичний тест-драйв у нових відносинах Схід – Захід у Європі» [1].

Європейський вибір України, намір стати членом Європейського Союзу був визначений на етапі формування основ зовнішньої політики нашої держави.

На сьогодні ця організація є одним із потужних лідерів на міжнародній арені, унікальним міждержавним співтовариством, своєрідним дороговказом для інших країн, що становлять людську цивілізацію, незважаючи на кризові явища, які нині переживають деякі країни. 27 держав–членів Європейського Союзу об'єднують 484,9 млн. людей, його ВВП – близько 10 трлн. євро. Навіть ураховуючи всі недоліки Євросоюзу, які виявила остання світова фінансово-економічна криза, можна стверджувати, що поряд із Україною просто немає іншого політичного угруповання, яке могло б слугувати еталоном, зразком державного розвитку для офіційного Києва.

Україна, усвідомлюючи себе невід'ємною частиною європейського простору, задекларувала намір стати повноправним членом Європейського Союзу. Євроінтеграція залишається стратегічним напрямом української зовнішньої політики, але при цьому безальтернативним є і чинник партнерства з Росією. РФ завжди посідатиме особливе місце і в нашому геополітичному просторі, і у світовій політиці загалом.

З усіх пострадянських держав Україна має для Москви найбільше значення. По-перше, наша держава є «буферною зоною», відділяючи європейські кордони Росії від безпосереднього протистояння з НАТО. По-друге, має незамерзаючі порти на півдні (Одеса, Ялта, а також Севастополь, де розташована штаб-квартира російського Чорноморського флоту). По-третє, у неї розвинена інфраструктура, яка з'єднує Росію з Європою (трубопроводи, залізниці, автошляхи тощо). По-четверте, на її території проживають багато етнічних росіян, більшість із яких симпатизує РФ. До того ж ці дві країни мають чимало спільних рис: обидві населені переважно православними слов'янами, у них єдине історичне коріння.

Позаяк останніми роками між Україною та Росією був відсутній діалог на високому рівні, нині йдеться не про покращення відносин між двома державами, а про їхнє відродження за допомогою сильнодіючих засобів. Такими, мабуть, слід вважати підписані президентами двох країн у Харкові угоди про зниження ціни на газ і продовження на 25 років терміну перебування російського Чорноморського флоту в Севастополі. Хоча й угода про базування ЧФ неоднозначно сприйнята в українському суспільстві.

Разом із цим Україна та Росія мають намір усебічно розвивати торговельно-економічну та інвестиційну взаємодію, створювати максимально сприятливі умови для об'єднання їхніх потенціалів у таких галузях, як сучасний паливно-енергетичний комплекс, космічні технології, авіабудування, атомна енергетика, нанотехнології, військово-технічна співпраця, транспорт тощо.

Підкреслімо: йдеться про вирішення низки стратегічно важливих питань. Костянтин Грищенко зазначає: «Є багато речей, які об'єднують нас із Росією, і на цьому ми повинні будувати стратегічне, націлене на майбутнє партнерство. Але ми йдемо і йтимемо в майбутнє окремими шляхами... Справжнє україно-російське партнерство може базуватися тільки на усвідомленні, що Україна і РФ важливі одна для одної самі по собі, а не як інструмент реалізації тих чи інших геополітичних планів» [1].

У цьому контексті має вирішуватися і питання про приєднання України до Митного союзу Росії, Білорусі та Казахстану. РФ пропонує конкретну схему: відкритий ринок для наших товарів, зниження ціни на газ. Інститутом економіки та прогнозування НАН України зроблено важливий висновок щодо можливих наслідків приєднання України до Митного союзу: тільки покращення умов торгівлі із сусідніми країнами на Сході додатково принесе нашій країні 8 млрд. доларів, що дасть змогу і швидко вирівняти торговий баланс, і збільшити макроекономічні показники, і наповнити держбюджет.

А стосовно позитивних моментів входження до Зони вільної торгівлі Європейського Союзу можна сказати: на сьогодні жодне публічне дослідження не підтвердило, що позитивні ефекти взагалі можливі.

На нинішньому етапі для співробітництва з Митним союзом Україна запропонувала Росії формулу «3+1», не відмовляючись водночас від європейської перспективи. Об'єднаній Європі потрібна економічно сильна демократична Україна, яка спільно з РФ сприятиме зміцненню стабільності не лише в регіоні Центрально-Східної Європи, а й на всьому європейському просторі.

Що стосується гарантування безпеки, то Україна може обрати для себе модель реалізації безпеки країн ЦСЄ, які є членами НАТО та ЄС і підпорядковують свої суспільства транснаціональному капіталу, або ж модель, відповідно до якої командні висоти в економіці країни посідає національний капітал, а сама держава має позаблоковий статус, що закріплено у схваленому Верховною Радою Законі «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики».

Водночас Україна повинна розглядати себе як важливу європейську державу з регіональними інтересами, котрі безпосередньо стосуються її безпеки. Формування й послідовне здійснення орієнтованої на власні інтереси зовнішньої політики передбачає існування стратегічних відносин із Росією, перспективних взаємин із Європейським Союзом та рівних ділових стосунків із Америкою. Ідеться також про активізацію політичних контактів і торговельно-економічних відносин із країнами, що розвиваються: насамперед із країнами СНД, а також із Китаєм, Індією, Бразилією, державами Близького Сходу. Шлях до цього – досягнення самодостатності внутрішнього становища, стабільного політичного, економічного та соціального розвитку, зміцнення оборонного потенціалу, дотримання канонів права, демократії і гуманізму. Усі ці чинники, зрештою, сприятимуть тому, що Україна зможе стати впливовим гравцем у налагодженні механізму безпеки Європи XXI сторіччя.

Від переконливої відповіді на ці виклики значною мірою залежить становлення демократичного політичного режиму, котрий, у кінцевому підсумку, сприятиме тому, що Україна зможе стати сучасною модернізованою державою і зробити свій внесок у створення безпечної Європи.


Джерела

1. Грищенко К. Украина как общеевропейский фактор // Зеркало недели. – 2011. – 15 января.

2. 19 лет спустя. Экономический путь Украины в оценке экспертов // Кіевскій телеграфъ. – 2010. – 20 августа-2 сентября.

3. Дубинянский М. Царский путь// Сегодня. – 2011. – 19 февраля.

4. Заруба О. Нація чи інтеграція? Про пошук національної ідеї в контексті євроатлантичної інтеграції // Украина в европейском контексте. Гражданское общество и средства массовой информации. Пиар-деятельность в СМИ/  Луганск. Нац. пед. ун-т им. Т. Шевченко. – Луганск: Знание, 2004. – С. 128.

5. Камарский О. Спасение Украины-Руси. Нужна объединительная идея // 2000. – 2008. – 14 ноября.

6. Клямкин И. Политико-государственная трансформация России // Политическое и экономическое преобразование в России и Украине. – М., 2003. – С. 172.

7. Крюков А. Эффективное политическое управление и качественная элита: фантастика или реальность?// Зеркало недели. – 2009. – 30 апреля.

8. Крючков Г. Опасный дрейф власти// 2000. – 2010. – 28 января–3 февраля.

9. Михальченко М. Політична система в Україні: що ми модернізуємо?// Віче. – 2011. – № 1. – С. 29.

10. Мишель де Монтень. Как объединить Украину // Столичные новости. – 2010. – 16–22 января.

11. Пахлевская О. Диоген против сепаратизма // День. – 2010. – 13–14 августа.

12. Петруня А. Год побед и несбывшихся надежд. Феномен Януковича // Столичные новости. – 2011. – 22–28 февраля.

13. Політологічний енциклопедичний словник / За ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенка. - 2-е вид., доп. і перероб. – К.: Генеза, 2004. – С. 87.

14. Сирина Т. Украина в трех соснах: НАТО – Россия – ЕС // Зеркало недели. – 2008. – 27 сентября.

15. Хобсбаум Э. Что прибудет на смену. Социализм провалился, теперь обанкротился капитализм // Кіевскій телеграфъ. – 2009. – 10–16 июля.

Автор: Фелікс РУДИЧ

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №15/2016 №15
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата