Історія правового регулювання трудової юстиції в Україні

Історичний аспект вивчення врегулювання трудових спорів (конфліктів) в Україні заслуговує на особливу увагу, зважаючи на нинішній процес реформування судової системи. Ретроспективний погляд дає змогу краще осягнути сучасний стан українського законодавства щодо трудової юстиції. Висновки історичного аналізу правових норм сприятимуть розробці ефективного механізму розв'язання трудових спорів (конфліктів), дадуть змогу уникнути помилок минулих поколінь. Оцінити можливості правового регулювання трудових спорів, визначити його переваги та недоліки неможливо без аналізу стану трудового законодавства в різні історичні періоди. Така оцінка виявить загальні тенденції розвитку та характерні риси правової реалізації врегулювання трудових відносин.

Узагальнюючи історичний розвиток правового регулювання трудових спорів (конфліктів) в Україні, необхідно відзначити такі основні етапи: дореволюційний, період діяльності Тимчасового уряду, радянський і період незалежної України.

У 80-ті роки ХІХ сторіччя, коли сформувалось і ввійшло в практику поняття колективного трудового конфлікту під назвою «стачка» (страйк), про яку йдеться в законі «Про нагляд за закладами фабричної промисловості і про взаємні відносини фабрикантів і робітників» від 03.06.1886 р., законодавство царської Росії не передбачало якогось порядку розв'язання колективного трудового спору, а діяльність фабричної інспекції – наглядового органу – не була спрямована на врегулювання конфліктів, оскільки бракувало норм щодо примирення [2, с. 113].

Водночас важливою функцією фабричної інспекції вважалося запобігання трудовим спорам. Так, «в наказе чинам фабричной инспекции в 1900 году прямо указывалось, что фабричная инспекция обязана принимать меры «к предупреждению споров и недоразумений между фабрикантами и рабочими путем исследования на месте возникающих неудовольствий и миролюбивого соглашения сторон» [5, с. 55].

Трудові спори в дореволюційній Росії могли вирішуватися в судах загальної юрисдикції (такий порядок вирішення індивідуальних і частково колективних трудових спорів зберігся в сучасній Україні) за правилами цивільного судочинства. Проте ця практика була погано адаптована до розгляду та вирішення таких спорів (бюрократизм судів, довготривалість і складність процедури,  слабка обізнаність суддів  зі специфікою трудових відносин). Тому наймані працівники рідко зверталися до судових органів.

«Отсутствие в России судов по трудовым делам рассматривалось в дореволюционной юридической литературе как существенный недостаток правовой системы, ведущий к чрезмерному разрастанию административного толкования законов, административной практики, которая не может обладать авторитетом судебной практики…» [5, с. 59].

Незважаючи на масовий страйковий рух у Російській імперії, зокрема й в Україні, наприкінці ХІХ – на початку ХХ сторіч законодавства з урегулювання трудових спорів (конфліктів) не було. Відсутність загальних положень про трудовий спір провокувала зловживання під час фактичного вирішення трудових спорів.

Діяльність Тимчасового уряду пов'язана з трьома нормативними актами щодо цього питання: «Закон Временного правительства об организации примирительных камер и третейских судов», «Проект Временного положения о примирительных учреждениях для разбора конфликтов между рабочими и предпринимателями в предприятиях, учреждениях и организациях, подчиненных правительственному контролю», «Проект закона о промысловых судах» [8, с. 24].

У серпні 1917 року Тимчасовий уряд затвердив  «Положение о примирительных камерах и третейских судах». Примирні камери формувалися на паритетних засадах із робітників та підприємців і діяли в територіальних районах або галузях промисловості. Якщо примирна камера не могла вирішити спір, то справу передавали до третейського суду, який також функціонував на паритетних засадах [4, с. 38].

Спершу радянська влада не ухвалювала жодних нормативних актів щодо вирішення трудових спорів (конфліктів), бо «в период военного коммунизма строго централизованное в общественном масштабе и жесткое регулирование условий труда, а равно и принудительные методы привличения к труду исключали возможность трудовых споров между рабочими и администрацией государственных предприятий и учреждений по вопросам установления условий труда» [1, с.113]. Так, у Кодексі законів про працю 1918 року не було норм, які регулювали б вирішення трудових спорів (конфліктів).

29 січня 1919 року Народний комісаріат праці України (далі – НКП України) опублікував звернення до трудящих, у якому рекомендував у разі виникнення конфліктів звертатися по сприяння до фабрично-заводських комітетів і професійних спілок. Якщо спір не буде вичерпано, дозволялося надсилати звернення до місцевих органів НКП.

Захист інтересів трудящих потребував подальшої регламентації й  удосконалення порядку розгляду трудових спорів. Тож 6 березня 1919 року НКП України видав Інструкцію про порядок розгляду трудових конфліктів у підвідділах місцевих органів праці.

Органами з розгляду трудових спорів, відповідно до інструкції, були комісії при професійних спілках та конфліктні комісії місцевих відділів праці. Найвищим органом визнавалася конфліктна колегія при НКП України, до складу якої входили голова конфліктного відділу і два члени: представник юридичного або тарифного відділу й Всеукраїнського центру профспілок.

Рада Народних Комісарів України 28 травня 1919 року затвердила Положення про порядок розгляду справ, що виникають між робітниками та службовцями і наймачами на ґрунті виконання трудового договору. Хоча зберігалися ті самі органи з розгляду трудових спорів, було внесено істотні зміни в порядок їхньої організації, встановлено норми, що регулювали порядок розгляду трудових спорів [7, с. 452–453].

Особливістю правового регулювання праці в період воєнного комунізму була майже повна відсутність судового захисту. Вирішення трудових конфліктів покладалось або на відділи праці та НКП, або на органи профспілок [5, с. 136].

Тільки після закінчення громадянської війни, з переходом від політики воєнного комунізму до нової економічної політики (неп), уперше в радянській Україні з'являється законодавство щодо порядку вирішення трудових спорів (конфліктів), поява якого була досить актуальною з огляду на високу страйкову активність робітників.

КЗпП України  1922 року змінив порядок розгляду трудових спорів. Примирне забезпечення розгляду спорів тепер здійснювалося розціночно-конфліктними комісіями, примирними камерами й третейськими судами. Кожен із цих органів діяв на підставі окремого положення.

Вирішення трудових спорів у примусовому порядку здійснювалося особливими сесіями народних судів з трудових спорів (у Основах судоустрою СРСР і союзних республік, затверджених ЦВК СРСР 29 жовтня 1924 року, трудові сесії називалися камерами народних судів з трудових справ) [5, с. 165]. У зв'язку з цим РКК при НКП України ліквідували.

Постановою Ради Народних Комісарів від 27 квітня 1923 року було затверджено Положення про примирні камери і третейські суди [7, с. 453].

Найінтенсивніший розвиток правового регулювання трудових спорів припадає на 20-ті роки ХХ сторіччя, що пов'язано з новою економічною політикою, під час якої відродилася економічна конкуренція, встановилася багатосекторна економіка.  Згадані вище документи привели до революції в правовому регулюванні трудових відносин, бо на законодавчому рівні вперше було закріплено основи правового регулювання вирішення трудових спорів (конфліктів). Позитивними досягненнями того часу слід вважати визначення сторін і предмета спору та органів, що мають право на розгляд спору, порядку його розгляду.

Законодавство передбачало два способи вирішення трудових спорів: судовий та примирно-третейський. Відповідно до ст. 168 КЗпП «… все споры, возникающие на почве применения наемного труда, разрешаются либо в принудительном порядке – в особых сессиях народных судов, либо в порядке примирительного разбирательства – в расценочно-конфликтных комиссиях, примирительных камерах и третейских судах…» [5, с. 365]. Як бачимо, вибір того чи іншого способу вирішення трудового спору залежить від характеру розбіжностей між сторонами, а не від кількісного складу його учасників, адже не розмежовуються індивідуальні та колективні спори.

Виокремлення примирно-третейського порядку вирішення трудових спорів породжувало неможливість прийняття обов'язкового до виконання рішення по суті спору.

Особливостями цього порядку є:

– брак законодавчих норм з урегулювання питань про дії сторін у разі відсутності угоди про початок примирних процедур або відсутності результативності проведених примирних процедур;

– неможливість вирішення трудових спорів (конфліктів) шляхом використання механізму третейського суду, якщо сторони не дійшли згоди щодо кандидатури суперарбітра. На той час вважалося, що «дела разрешаются органом, включающим в свой состав представителей сторон и ставящим себе целью достигнуть согласия по спорному вопросу путем взаимных уступок…» [3, с. 406]. Навіть нині аналогічні питання щодо вирішення колективних трудових спорів (конфліктів) є досить проблематичними й неврегульованими законодавством України;

– приділення належної уваги вирішенню трудових спорів на державних підприємствах (яка, на жаль, відсутня в наш час). Так, ч. 2 ст. 171 КЗпП вимагає: «При конфликтах в государственных учреждениях и предприятиях органы Народного Комиссариата Труда, по требованию профессиональных союзов, организуют третейские суды, причем принятие таковых для государственных предприятий и учреждений является обязательным» [5, с. 366].

Позаяк провідним суб'єктом ініціювання трудових спорів (конфліктів) були наймані працівники, забезпечити рівноправність сторін було надто складно: представництво роботодавця в складі особливих сесій народних судів не передбачалося. Крім того, під час вирішення трудових спорів (конфліктів) на державних підприємствах вимоги профспілок щодо вирішення конфлікту третейським судом були обов'язковими (ч. 2 ст. 171 КЗпП).

Із переходом радянського суспільства до державно-авторитарних економічних відносин послаблюється захист трудових гарантій та інтересів  у сфері найманої праці. Так, постановою ЦВК і РНК СРСР від 29 серпня 1928 року було затверджено нові Правила про примирно-третейські суди і судовий розгляд трудових спорів. У документі регламентувалися три види розгляду трудових спорів: судовий, примирно-третейський та адміністративний (у порядку підлеглості). Останній являв собою новелу в законодавстві.

Виконуючи згадану постанову, НКП СРСР за погодженням із урядами союзних республік 12 грудня 1928 року затвердив та ввів у дію такі документи: Положення про розціночно-кофліктні комісії; Положення про примирні камери та третейські суди для вирішення трудових конфліктів; Положення про нагляд за діяльністю розціночно-конфліктних комісій, примирних камер та третейських судів [5, с. 179].

Із підвищенням ролі РКК і народних судів зводиться нанівець значення примирних камер і третейських судів – органів з розгляду спорів під час укладання, зміни чи доповнення колективного договору. До того ж роль колективних договорів як джерела права поступово звужувалась, а з 1933 року їх узагалі перестали укладати [7, с. 454].

Законодавство того періоду не містило жодної норми щодо права на страйк чи процедури його оголошення та проведення.

Після фактичної ліквідації приватної власності й становлення підприємств винятково державної форми власності трудовий спір (конфлікт) із адміністрацією підприємства, по суті, був конфліктом між найманими працівниками й державою, що суперечило адміністративній системі. Усі надбання у сфері правового вирішення трудових спорів (конфліктів) звелися нанівець. У тоталітарній державі інтереси виробництва виходили на перший план. Характерною особливістю трудового законодавства того часу стала відсутність дієвого інституту трудового спору (конфлікту).

Правила 1928 року, якими визначався порядок розгляду трудових спорів, діяли до 1957-го, а 31 січня цього року Президія Верховної Ради СРСР затвердила нове Положення про порядок розгляду трудових спорів. Для розгляду трудових спорів було визначено органи: комісію з трудових спорів, яку створювали на паритетних засадах адміністрація і профспілковий комітет; фабричні, заводські, місцеві комітети профспілок і народні суди. Трудові спори працівників, котрі обіймали зазначені в додатковому переліку посади, розглядалися за субординацією [7, с. 454–455].

 Кодекс законів про працю УРСР від 1971 року передбачав процедуру вирішення індивідуальних трудових спорів у комісіях з трудових спорів та в районних (міських) народних судах [6, с. 375]. Поняття колективного трудового спору (конфлікту), як і процедура його вирішення, були відсутні.

Розгляд трудових спорів удосконалили, затвердивши Указом Президії Верховної Ради СРСР від 20 травня 1974 року нове Положення про порядок розгляду трудових спорів. Проте органи з розгляду трудових спорів і порядок їх вирішення змін не зазнали й визначалися Положенням від 31 січня 1957 року [7, с. 455].

Криза в економіці, політиці, трудових відносинах 80-х років ХХ сторіччя привела до відродження робітничого руху, під впливом якого Верховна Рада СРСР прийняла Закон «Про порядок розгляду колективних трудових спорів (конфліктів)». Цей документ, як у першій редакції від 9 жовтня 1989 року, так і в другій від 20 травня 1991 року, виявився не здатним врегулювати соціально-трудові відносини в нових економічних умовах.

Законом № 2134-ХІІ від 18 лютого 1992 року в КЗпП України було замінено главу ХV «Трудові спори» (ст. 221–242). Вона дістала назву «Індивідуальні трудові спори» й зменшилася на три статті – бракує ст. 240, 241 та 242. Пізніше, через вилучення ст. 240 і 241, було введено ст. 240-1 і 241-2 [7, с. 455].

Передбачалося, що індивідуальні трудові спори розглядатимуть комісії з трудових спорів та районні (міські) суди. Фабричний, заводський і місцевий комітети профспілок втратили право на розгляд таких спорів.

Верховна Рада України 3 березня 1998 року прийняла Закон «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)», що чинний донині. Проте документ потребує істотного доопрацювання, адже впродовж 12 років соціально-економічна ситуація в Україні неабияк змінилася.

Систему вирішення трудових спорів, що діє в Україні, слід негайно реформувати, створивши спеціалізовані трудові суди – їхню ефективність засвідчує зарубіжний досвід.

І радянське, і нинішнє трудове законодавство не містить альтернативи – примирно-третейського або судового порядку – вирішення колективних трудових спорів. Проте така альтернатива є для вирішення  індивідуальних трудових спорів. Наразі існує лише примирно-посередницький шлях вирішення колективних трудових спорів (конфліктів), а на підприємствах, де страйки заборонено, – судовий розгляд колективного трудового спору (конфлікту). На наш погляд, ситуація, що склалася, дискримінаційна щодо найманих працівників, які мають право страйкувати, але не можуть звернутися для вирішення колективного трудового спору до суду.

Докладно вивчивши вітчизняне законодавство, доходимо висновку, що слід неухильно вдосконалювати систему вирішення трудових спорів (конфліктів) – з огляду на власний історичний та європейський досвід. Це сприятиме підвищенню ефективності системи захисту трудових прав громадян у суді.

Джерела

1. Войтинский И. Трудовое право СССР. – М.; Л.,1925.

2. Запара С. І. Генезис юридичного змісту поняття «колективні трудові спори (конфлікти)» // Право України. – 2003. – № 8.

3. Каминская П. Д. Советское трудовое право. – М., 1929.

4. Киселев Ю. Забастовочное движение в России // Рабочая политика. – 1997. – № 1.

5. Киселев И. Я. Трудовое право России. Историко-правовое исследование: Учебное пособие. – М.: Издательство НОРМА, 2001.

6. Кодекс законів про працю УРСР № 322-VIII (322а-08) від 10.12.71. – ВВР. – 1971. –  Додаток до № 50.

7. Прокопенко В. І. Трудове право України: Підручник. – Х.: Фірма «Консум», 1998.

8. Слюсар А. Н. Правовые проблемы становления законодательства Украины о порядке разрешения коллективных трудовых споров (конфликтов): Дис. … канд. юрид. наук: Спец. 12.00.05. – Харьков, 1995.

Автор: Богдан МУСІЄНКО