передплата Українською | In English

№17, вересень 2011

«Похоронки» заговорили

Поділитися:

Найжахливіші документи війни – «похоронки». Вони надійшли чи не в кожну українську хату. Деколи на трагічну звістку чекали десятиліттями. Хтось посмів лише тепер поцікавитися долею батька, що зник безвісти. Проте в Україні досі поіменно не порахували загиблих, достоту невідомо, хто де похований. «Ніхто не забутий, ніщо не забуто»?

Українців ніхто не щадив

1995 року «похоронки» вперше потрапили до експозиції Національного музею історії Великої Вітчизняної війни. Тоді в Залі пам’яті просто на столі розклали сповіщення про загибель чоловіків, що пішли на фронт із самих лишень Мельників Чорнобаївського району на Черкащині. Овдовіло в селі 268 жінок.

Пошук «похоронок» продовжився, коли готували виставку «Втрачені роди України», присвячену матерям, які не дочекалися з війни п’ятьох, а то й більше синів.

– Наші співробітники їздили до військкоматів у пошуках документів. На жаль, чимало з них уже й прочитати складно, бо зберігалися вони, перев’язані мотузкою, в сирих підвалах, – розповідає заступник генерального директора Національного музею історії Великої Вітчизняної війни 1941–1945 років Любов ЛЕГАСОВА. – Ось тоді й виникла ідея зібрати всі сповіщення про загибель, аби вивчити їх і зберегти для наступних поколінь. Та й емоційний потенціал таких експонатів важко переоцінити.

Воєнкоми здебільшого не зважали на прохання музейників, посилаючись на наказ Міністерства оборони СРСР, згідно з яким «похоронки» мали тримати під грифом «таємно» протягом 75 років. Хоча Радянського Союзу вже не було, а гриф таємності зняли 1989 року, укладаючи Книги пам’яті, військовики стояли на своєму: не віддамо.

У військкоматах зберігалися оригінали сповіщень, що впродовж війни надходили з фронтів. Родини отримували «похоронки», які вже виписував місцевий воєнком, керуючись цілою низкою спеціальних інструкцій. Так, про військовополонених зазначали, що вони зникли безвісти, а про їхню загибель у полоні мали повідомити усно. Зазвичай не вказували номера військової частини, де служив червоноармієць, хоча оригінал містив таку інформацію. У «похоронку» не вписували точне місце загибелі, називаючи тільки область.

Сповіщення про смерть офіцерів надсилали напряму в родину. Тож якщо «похоронка» пропала, марно звертатися до військкомату. Проте інформацію про всіх, хто воював у складі Червоної армії, можна знайти в Центральному архіві Міністерства оборони Російської Федерації (м. Подольськ, Московська область).

Через кожні 10 днів військові частини звітували про кількість загиблих у Головне управління з обліку втрат, надсилали сповіщення у військкомати, докладно описуючи обставини смерті чи зникнення бійців. Скажімо, двох солдатів послали забрати кулемет, який вони, відступаючи, залишили на полі бою, однак червоноармійці не повернулися. Їхніх родичів скупо повідомили: «Пропали безвісти». Таке саме сповіщення отримала родина лейтенанта В. Ляхновича: взвод НКВС, яким він командував, назирцем ішов за передовими частинами, а лейтенант, виїхавши на мотоциклі до штабу дивізії, пропав. Якщо протягом 15 днів червоноармієць не з’являвся у військовому підрозділі, його записували у зниклі безвісти.

Під час війни чотири рази змінювався порядок обліку втрат особового складу; кілька реорганізацій зазнали органи, що реєстрували загиблих.

– Систему обліку було організовано так, що точно підрахувати втрати Червоної армії вже ніколи не вдасться, – каже завідувач відділу Національного музею історії Великої Вітчизняної війни 1941–1945 років Людмила РИБЧЕНКО. – Особистими розпізнавальними знаками бійців були ебонітові медальйони, однак наприкінці 1942 року їх скасували.

Загалом у воєнний час із території України мобілізували близько 7 млн. осіб (у 1941-му – 3,1 млн.). Скільки українців служило в Червоній армії ще до початку війни, достеменно невідомо, адже ці документи не пережили окупації. Станом на 22 червня 1941 року збройні сили СРСР налічували майже 6 млн. бійців і офіцерів, із них 3,3 млн. було сконцентровано на західному прикордонні.

По війні з’ясувалося, що сила-силенна червоноармійців ніде не врахована: ані серед загиблих, ані серед зниклих безвісти. Тож 1946 року розпочали кампанію подвірного опитування – складали списки тих, про чию долю не було жодних відомостей. Усіх «невидимок» перевірили за картотеками дезертирів, засуджених і полонених. Якщо не знаходили, ставили штамп «загинув». Навіть указували приблизну дату смерті: через три місяці після останньої звістки, або місяць закінчення наступальних боїв Червоної армії на території області, звідки мобілізовано бійця (в разі призову з визволеного від гітлерівців регіону).

Розрахунок, що новобранець міг загинути одразу після мобілізації, ґрунтувався на тодішній практиці використання живої сили. Хоча новачків і повинні були направляти в запасні стрілецькі полки для 15-денного навчання, їх кидали в бій уже за першої нагоди, часто-густо взагалі без зброї в руках. Досі призовників готували до відправки на фронт протягом шести місяців.

У 1942 році діюча армія дістала право самостійно мобілізовувати населення. Для цього мали створити мобільні призовні комісії. Проте найчастіше проводили набір за наказом командира військової частини, що зайняла населений пункт: забирали всіх, кому виповнилося 17 років. Якщо після кількох боїв новобранець залишався живий, його нарешті зараховували до особового складу, видавали обмундирування й зброю.

Слідом за армією йшли працівники військкоматів, ще раз зачищаючи територію. Уночі села оточували зусібіч, ретельно обшукували хати. Документи свідчать: до нічних облав деколи залучали до 150 осіб, які виловлювали якихось 1–5 чоловіків. Призов із України був тотальний: на фронт забирали не лише з виразкою шлунка, а й сліпих на одне око.

– Українці хотіли воювати, бо за роки окупації побачили, що то за нова влада. А їх використали як гарматне м’ясо, безглуздо посилаючи на неминучу смерть. Тоді вся Україна просто стікала кров’ю. Трагедію тих років ми й досі не усвідомили, інакше не давали б спекулювати на цій темі, – зауважує Л. Рибченко.

Поспіхом мобілізовані в 1943–1944 роках хлопці переважно загинули. Найчастіше на території України й сусідньої Польщі. Особливо багато «чорносвиточників» полягло, форсуючи Дніпро, де вони слугували живими мішенями для відволікання ворожого вогню.

Братські чи безіменні?

Любов Легасова згадує, що лише Анатолій Гриценко (міністр оборони України в 2005–2007 роках) видав наказ, який зобов’язав військкомати передати всі «похоронки» до Національного музею історії Великої Вітчизняної війни. Не чекаючи милостині від воєнкомів, музейники самотужки кинулися збирати по регіонах документи – сповіщення про загибель, книги реєстрації, списки зниклих безвісти, папери на загиблих офіцерів, фотокартки й навіть листи-запити родичів колишніх військовослужбовців.

Нині зібрано дані на майже 3 млн. українців, які після війни не повернулися додому. Справи продовжують надходити з архівів, військкоматів, місцевих музеїв: цього року фонди збагатилися документами на 150 бійців і офіцерів.

Оскільки держава не фінансує започаткованого проекту з увічнення пам’яті загиблих, столичні музейники мусять покладатися на власні сили. Створили відділ, де сканують, реставрують, здійснюють дезінфекцію, обліковують і зшивають воєнні документи, поповнюють електронну базу даних. А ще вони навідуються до архіву Подольська, аби перевірити достовірність наявної інформації.

Наразі несила розмістити в Інтернеті архів сканованих документів, бо це потребує неабияких витрат. Музей наймав на кілька місяців ІТ-фахівця, аби той створив спеціальну програму, проте вона вже «провисає» від надмірного навантаження. Порівняймо: аби оцифрувати й винести на загал фонди часів Великої Вітчизняної війни, уряд Росії і сам надає чималі кошти, й залучає зарубіжні гранти.

Демонтувавши крісла в актовій залі, київські музейники розмістили тут стелажі; сцену зайняли короби з опрацьованими матеріалами, адже вони підлягають обов’язковому державному зберіганню. Через брак приміщень музей не в змозі забезпечити доступ до архіву, тому просить громадян звертатися листовно.

Пишуть переважно діти фронтовиків: хтось хоче знайти й відвідати місце поховання, а хтось відновлює родовід. Працівники музею не раз свідчили в суді, коли йшлося про усунення помилок у прізвищах колишніх воїнів. Деякі категорії громадян (інваліди дитинства, діти загиблих, що не створили власних сімей) мають право на соціальні доплати у зв’язку з утратою годувальника, а тому шукають документи, які офіційно підтверджували б загибель батька.

Родина Петра Колесника із Сумщини марно чекала протягом усієї війни бодай якоїсь звістки з фронту. «Похоронка» надійшла 1947 року: «Зник безвісти». Лише через 65 років від Дня Перемоги родичі довідалися про долю Петра Семеновича, знайшли його могилу.

Червоноармієць П. Колесник, перебуваючи напередодні війни на західному кордоні, 29 червня 1941 року разом із легендарними захисниками Брестської фортеці потрапив у полон. Зазнавши в таборі для військовополонених нелюдських страждань, він помер 22 вересня 1941 року. Дивина: син П. Колесника Іван народився саме в день смерті батька. Згідно з карткою військовополоненого ці дві події збіглися в часі з точністю до години. Ось тільки прізвище солдата гітлерівці написали латиницею неправильно. Встановити особу вдалося завдяки повному збігові даних про дружину загиблого, кажуть музейники. Торік 70-річний Іван Петрович відвідав могилу батька в Польщі, виправив помилку в списках похованих.

Протягом семи місяців 2011 року до музею надійшло 814 запитів: на опрацювання кожного з них фахівці витрачають 1–1,5 місяця. Пошук здійснюють і в електронних базах (вітчизняних та зарубіжних), і у стосах паперових оригіналів; переглядають Книги пам’яті й Книги скорботи України. А ще є списки загиблих під час радянсько-польської кампанії й фінської війни. За словами Л. Рибченко, щороку вдається повернути із забуття імена більш як сотні червоноармійців, про котрих родичі взагалі нічого не знали.

Музейники зауважують, що їхній архів не містить паперів на загиблих партизанів, підпільників і цивільних громадян.

Годі шукати могилу, якщо в «похоронці» вказано: «Место погребения – Чёрное море» чи «Возле берёзки напротив дороги на Харьков». Навіть маючи на руках документи про поховання воїна в певному населеному пункті, знайти його вкрай складно, адже прах подекуди не раз переносили.

Уперше масштабну акцію з перепоховання здійснили 1946 року, коли Й. Сталін наказав упорядкувати всі воєнні могили. «Оптимізацією» займалися й за наступних генеральних секретарів ЦК КПРС, що спричинило неабияку плутанину. Наприклад, невідомо, чому в столичному Парку Вічної Слави поховали Героя Радянського Союзу Миколу Ґоґічаішвілі, який загинув далеко від України – в боях за Берлін.

Нещодавно музейники віднайшли прізвища 86 невідомих червоноармійців, останки яких покояться на Пагорбі Слави в Черкасах. Загинули вони в грудні 1943 року й були поховані в братських могилах на території місцевого цукрового заводу. Пізніше, 1951 року, з кількох розрізнених поховань воєнного часу зробили спільну могилу, яку, своєю чергою, 1967 року перенесли на Пагорб Слави. Оскільки списки похованих на цукровому заводі загубилися, їхніх прізвищ не викарбували на плитах новоствореного меморіалу. Тепер музейникам належить відновити справедливість: через Черкаську міську раду вони ініціюватимуть внесення виявлених прізвищ до офіційного списку похованих на Пагорбі Слави.

У 1980-х роках працівники військкоматів за командою згори мусили скласти паспорти на всі братські могили. Зібрану інформацію частково надіслали до Москви, щось залишилося в місцевих воєнкомів. На жаль, дотепер Україна не має єдиного державного органу, який обліковував би місця останнього прихистку воїнів Червоної армії, мав би повноваження уточнювати списки похованих.

Згадаймо поіменно всіх загиблих у Великій Вітчизняній війні. Зберегти їхні могили – наш святий обов’язок.

Автор: Юрій ПОТАШНІЙ

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №15/2016 №15
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Став відомий склад нової делегації України в ПАРЄ Сьогодні, 17 вересня

Лагард стане головою Європейського центробанку Сьогодні, 17 вересня

ЄС очікує невідкладного розслідування серії нападів на Гонтареву Сьогодні, 17 вересня

Мирошниченко про вибори у Києві: Банкова страхується, створюючи нові важелі впливу на виконавчу владу Сьогодні, 17 вересня

Генасамблея ООН внесла питання України у порядок денний: хто голосував проти Вчора, 16 вересня

Fitch покращило рейтинги Києва, Харкова, Одеси, Дніпра та Львова Вчора, 16 вересня

Джонсон заявив Юнкеру, що не проситиме ЄС відкласти Brexit Вчора, 16 вересня

Стало відомо, коли голова Мінфіну представить у ВР проект дербюджету-2020 Вчора, 16 вересня

Прем'єр: Держбюджет-2020 – останній, що ухвалюється лише на рік Вчора, 16 вересня

Прем’єр Британії має намір порушити закон заради Brexit - ЗМІ 15 вересня