Формування ефективності стратегії соціальних перетворень

Так склалося, що за роки незалежності ми не визначилися зі стратегічною спрямованістю соціальної політики, яка не повинна зводитися лише до державного захисту малозабезпечених верств населення, як на цьому весь час наголошує чинна влада. Стратегія соціальних перетворень – значно ширше поняття. Вона відмінна від поточної політики своєю довгостроковою орієнтацією, системною скоординованістю, виокремленням пріоритетних начал, домінантних ліній, субординацією з іншими сегментами суспільного розвитку.

У цьому сенсі я пропоную читачеві дещо інший ракурс стратегії соціальних перетворень – її основні акценти мають дедалі більше зосереджуватися на населенні, яке працює, примножуючи суспільне багатство. Не послаблюючи піклування про малозабезпечених, соціальна політика повинна активно впливати на осучаснення соціальної структури суспільства, зміцнення позицій середнього класу, формування соціального капіталу, який виконує важливу консолідувальну функцію, на гуманізацію виробничої сфери, відносин між працею й капіталом, на регулювання доходів, згладжування соціальної стратифікації та ін.

Ідеться про визначеність стратегії соціальних перетворень у її широкому контексті, про створення умов, що даватимуть можливість кожному працівникові підвищувати добробут своєї сім’ї за рахунок особистого трудового доробку, підприємництва та ділової активності й водночас примножувати власний внесок у загальносуспільну скарбницю підтримки малозахищених і знедолених.

Актуальною проблемою, яка нині фактично випадає з поля зору влади, є оптимізація співвідношення державних (фіскальних) і недержавних (приватних) чинників реалізації завдань соціальної політики. Найзначущішим у цьому є завершення ринкової трансформації соціальної сфери. Ми надто запізнилися з пенсійною реформою, реформою медицини та ЖКГ. Політика уряду щодо нагального проведення цих реформ не може не викликати суспільного схвалення. Непокоїть інше – їхня ринкова спрямованість. Зі світової практики відомо, що ринок несумісний з надмірностями фіскальних механізмів соціальної політики. Гіпертрофований розвиток фіскальної функції держави в соціальній сфері породжує непереборні суперечності, котрі послаблюють стимули суспільства до економічного прогресу. Із цим стикнулися навіть такі гранди світової економіки, як країни Західної Європи, зокрема, Німеччина й Франція, не кажучи вже про Грецію та Іспанію.

В Україні рівень державного споживання у півтора–два рази перевищує оптимальні параметри. Це означає, що ми давно вичерпали можливості розв’язання соціальних проблем через механізми державного бюджету. Існує реальна загроза реанімації інфляційної спіралі, яка знецінює будь-яке зростання соціальних виплат і водночас унеможливлює прискорення економічної динаміки. Тож ми маємо вберегти суспільство від небезпечного популізму, від нереальних і непосильних для економіки передвиборних зобов’язань, від утриманських настроїв у дусі застарілої ідеології державного патерналізму.

Висновок тут очевидний: під час реалізації завдань соціальної політики першочерговою турботою влади має стати формування дієздатних механізмів недержавного сегменту соціальної сфери, розширення верств економічно активних і матеріально забезпечених людей, свідомих особистої відповідальності за власну долю й водночас здатних слугувати локомотивом економічного прогресу. Забезпечити надійну соціальну стійкість суспільства, таку необхідну нам соціальну рівновагу можливо лише в такий спосіб. Нині для нас це найважливіше.

У зв’язку з цим слід розуміти, що проблема бідності, якою цілком природно опікується уряд, а Президент визначає її як проблему номер один для влади загалом, не може розв’язуватися лише інструментами бюджетної політики, інакше – це знову-таки омана. Подолати бідність, концентруючи всю увагу винятково на фіскальних механізмах, ще нікому у світі не вдавалося. «Дуже важливо, – наголошував Ф. Гаєк, – не прагнути швидко подолати бідність, перерозподіляючи національний дохід замість того, щоб його нарощувати» [8]. Ця проблема має один-єдиний шлях свого розв'язання: забезпечення економічного зростання й активне стимулювання інструментами державної політики найдієздатніших верств населення, насамперед середнього класу. Це принципово інша політика подолання бідності, ніж та, яку ми весь час безрезультатно прагнемо реалізувати. Такої політики дотримуються країни Заходу, а Китай досяг у цьому відчутного прогресу, незважаючи на те, що частка державного бюджету в структурі його ВВП удвічі менша, ніж в Україні.

　

Зростання вартості робочої сили

Надзвичайно злободенною й складною є проблема істотного підвищення (можливо, на цілий порядок) вартості робочої сили – найбільшої цінності держави. Напевне, немає потреби нагадувати, що низька вартість нашої робочої сили є спадком колишньої адміністративної системи. Тому весь смисл дальшого поглиблення трансформаційних процесів та ринкових реформ має бути органічно пов’язаний з кваліфікованим розв’язанням і цієї проблеми. Пошлюся на західний досвід: читачеві, мабуть, добре відомо, що на відміну від СРСР основою відродження Західної Європи та Японії у повоєнний та наступні періоди був саме випереджальний розвиток соціальної сфери, інвестиції у «живий капітал». Відповідно зростали й реальні доходи населення. З огляду на це можна зазначити: все те, чого Захід досяг за останні 35–40 років, базується саме на випереджальному зростанні вартості робочої сили та платоспроможного попиту населення. Те саме можна сказати й про досвід постсоціалістичних країн Центральної та Східної Європи. Реальне зростання виробництва намітилося там лише тоді, коли почала відчутно зростати середньомісячна платня.

Незважаючи на те, що заробітна плата в Україні постійно підвищується, її нинішній розмір серед найменших у Європі. Порівняно з країнами ЄС вона менша в 5–14 разів. Ось лише один приклад: у 2009 році мінімальна заробітна плата у Польщі становила 364,5 дол. (40% від середньої) [3, с. 43]. У нас, за даними Держкомстату, в січні 2011 року середня заробітна плата дорівнювала 2297 грн. (288,9 дол.). Вузькість внутрішнього ринку України (а це найслабкіше місце вітчизняної економіки) зумовлюється насамперед цією ситуацією. Зрозумілим є й інше: ми ніколи не виконаємо завдання пенсійної реформи, якщо таке знецінення робочої сили триватиме й далі.

Розглядаючи це питання, маємо враховувати й таке: помиляються ті, хто вважає, що міжнародні інвестиції спрямовуються туди, де існує дешева робоча сила. Це відповідає істині лише в разі масового індустріального виробництва. В останні 20–30 років чітко окреслилася інша тенденція: капітал спрямовується в регіони, де є висококваліфікована робоча сила, продуктивність праці якої у декілька разів вища від малокваліфікованої. Не випадково майже 90 відсотків прямих іноземних інвестицій концентрується у країнах із розвиненою економікою. За одностайними оцінками фахівців, ця тенденція в майбутньому поглиблюватиметься.

Принагідно не можу не згадати М. Вебера, який у праці «Протестантська етика й дух капіталізму», опублікованій ще 1906 року, наголошував: «Із суто ділового погляду низька заробітна плата не може бути опертям капіталістичного розвитку. В усіх тих випадках, коли йдеться про виробництво, яке потребує кваліфікованої праці, низька заробітна плата не виправдовує себе й дає зворотний результат». Тому уявлення про те, що «низька оплата праці й високий прибуток перебувають у прямому зв’язку», М. Вебер називає наївними. Це, за словами видатного німецького вченого, «лейтмотив докапіталістичного ставлення до праці» [2, с. 56–57].

Важко переоцінити сказане з точки зору завдань вітчизняної економіки. Висока вартість робочої сили – це основний важіль стимулювання не лише платоспроможного попиту, купівельного потенціалу національного ринку, його інвестиційної привабливості, а й технологічного прогресу. Ми часто ставили собі запитання: чому адміністративна економіка відторгала винаходи й відкриття, що їх постачала наша науково-технічна думка? Причина зрозуміла: якщо вартість робочої сили низька, немає потреби в технічних новаціях у виробництві. Його обсяги можна збільшити екстенсивно – шляхом залучення додаткової робочої сили. Лише 10 відсотків інноваційно активних підприємств в Україні – це феномен, породжений зазначеною причиною. І жодними владними «заклинаннями» цю проблему розв’язати неможливо. Не могли цього зробити «ради», не зробимо й ми. Не розуміти цієї простої істини – означає добровільно приректи себе на поразку в головному – в науково-технічному прогресі нашого виробництва в усіх його галузях, зокрема в сільському господарстві, де діють ті самі об’єктивні закони.

Наразі не торкаюся соціально-політичних аспектів цієї проблеми, які, певен, також є досить зрозумілими. Хіба що знову пошлюся на авторитетну позицію М. Вебера. Висока оплата праці, зазначає метр соціології, – це «не лише її продуктивність, не лише висока відповідальність, а й якісно новий спосіб мислення (виділено мною. – А. Г.)» [2, с. 57]. Особливо привертаю увагу до виділених слів і додам, що це й почуття власної гідності, й активна життєствердна позиція та інші цінності.

Є ще вагомі аргументи. За умов збереження чинної ціни робочої сили наша інтеграція в Євросоюз позбавляється будь-якого сенсу: візитівкою європейської цивілізації є висока вартість робочої сили. Все решта – похідне. За даними Steel Consult International, година праці західноєвропейського ливарника оцінювалася 2004 року в 43 дол., американського та японського – у 40 дол., тоді як в Україні за аналогічну працю платили 2,5 дол., а в Росії – 3,0 дол. [4]. Коментувати цю статистику, сподіваюся, не треба.

Розумію всі складнощі порушеної проблеми. Її розв’язання потребує системних рішень, серед яких на першому місці – продуктивність праці, її випереджальна динаміка. Це святиня святинь економічного процесу, що не може порушуватися. Є і зворотна залежність: висока заробітна плата за сучасних умов стає чи не найдієвішим стимулом продуктивності праці. Цим не можна нехтувати. Інша річ – як використовуються результати зростання продуктивності праці: чи інвестуються вони переважно в робочу силу, якій вони завдячують, чи йдуть на інші цілі.

Переконаний, що ці питання близькі читачеві. Саме з цих позицій розглядається проблема втручання держави у відносини між працею та капіталом. Західною практикою напрацьовано ефективні механізми такого втручання. Вони пов’язані з функціонуванням державно регульованого ринку праці, одним із механізмів якого є активне використання обов’язкової для всіх секторів економіки мінімальної погодинної заробітної плати. Прискорення динаміки заробітної плати зазвичай забезпечується шляхом такого регулювання. Ці та інші інструменти ринку праці потрібно активно запроваджувати і в нашій економіці.

Аж ніяк не однозначною вбачається проблема зайнятості. Сприяти високій зайнятості – одна з домінант соціальної політики держави. Однак і тут є свої принципові нюанси, до яких хочу привернути увагу. Існує поняття «ефективна зайнятість», що, крім іншого, відбиває співвідношення рівнів оплати праці та зайнятості. Тож постає запитання: чи потрібно за будь-яких умов зберігати низький рівень заробітної плати і на цій основі штучно утримувати високий рівень зайнятості (рівень безробіття в Україні, за статистикою МОП, майже вдвічі менший, ніж у Польщі й деяких інших країнах Центральної та Східної Європи)? Підраховано, що нині в Україні є майже 500 тис. вакантних місць серед робітничих професій. Однак люди масово виїжджають на заробітки за кордон, тисячі гектарів сільгоспугідь стають пусткою, а стадіони та інші об’єкти Євро-2012 споруджують іноземні будівельники. Тут є над чим замислитися.

Можливо, слід зробити рішучі кроки у протилежному напрямі: через механізми мінімальної погодинної заробітної плати стимулювати відчутне зростання оплати праці та водночас свідомо піти на певне зниження зайнятості та зростання рівня безробіття? Хотів би, щоб читач усвідомив, що поза цією дилемою позитивних розв’язань проблеми стимулювання висококваліфікованої інтенсивної праці, як і виробництва загалом, не існує.

Логіка ринкової перебудови соціальної сфери ґрунтується саме на цьому. Ми зобов’язані, з одного боку, зробити все можливе, щоб піднести мотивацію до праці. Без цього нам не бачити стабільно високих темпів економічного зростання. З другого боку, маємо опрацювати комплексну програму створення нових, насамперед у системі інноваційного розвитку, робочих місць, а також забезпечити надійний захист тих, хто тимчасово поповнив лави безробітних.

　

Політика доходів

Не менш гострою для України проблемою є вироблення адекватної нашим реаліям політики доходів та подолання на її основі глибокої майнової диференціації, що давно вже перевищила поріг соціальної стабільності. Згідно з розрахунками, нинішній рівень диференціації доходів в Україні відповідає рівневі соціальної диференціації країн Заходу в останній третині ХІХ ст. – періоді формування більшовицької ідеології та передумов соціалістичної революції. Нині ми день у день відтворюємо такого самого кшталту об’єктивні передумови більшовизму. Потрібно визнати й інше: у питаннях, які стосуються поглиблення майнової диференціації населення, ми не наближаємось, а, навпаки, весь час віддаляємося від європейських цінностей*.

Досвід країн Заходу свідчить, що найдієвішим механізмом подолання критичної диференціації доходів є застосування прогресивної шкали прибуткового податку. Показовою є ситуація у США 1965 року, коли максимальна ставка прибуткового податку сягала 70%, а мінімальна – 12%. За даними 1988 року, в Німеччині верхня ставка відповідного податку дорівнювала 56%, у Великій Британії – 60, у Франції – 65, у Японії – 75. Щоправда, у цьому разі платник податків, як правило, має низку пільг, які дають можливість істотно знизити необхідні платежі.

Акцентую на цих питаннях, аби показати, що запровадження в Україні 2003 року в умовах глибоко критичної диференціації доходів прибуткового податку за єдиною нормою 13% аж ніяк не в усьому можна розглядати як бездоганне. Переконаний, це був дещо поспішний крок. Знаю, що тоді були й інші пропозиції. Диференціація відповідного податку за шкалою 10–25% більшою мірою відповідала б подоланню диспропорцій у соціальній сфері. Те саме можна сказати й про запровадження цивілізованого податку на нерухомість тощо.

Проблема критичних параметрів диференціації доходів глибоко досліджена видатним американським соціологом російського походження П. Сорокіним. Розглядаючи відповідні процеси у країнах Заходу, вчений указував на існування певної «точки насичення», далі якої суспільство не може просуватися без ризику великої катастрофи. Коли цієї точки досягнуто, соціальна споруда падає, а її верхні шари валяться. Як це відбувається – чи шляхом революції, чи реформ – суті справи не змінює. За П. Сорокіним, співвідношення в доходах 1:10 є саме тією точкою насичення, за якою починають формуватися не лише соціально, а й політично небезпечні явища [6, с. 331]. Звісно, цей досить умовний критерій має застосовуватися диференційовано щодо різних країн. Однак він може бути корисним під час аналізу процесів, що відбуваються в нашому суспільстві, де рівень диференціації істотно перевищує критичні параметри.

Водночас маємо вберегти себе і від протилежного: в політиці доходів нової влади не може бути місця для реанімації зрівнялівки. Знову пошлюся на П. Сорокіна, який виступав не лише проти критичної диференціації доходів, а й проти їх надмірного вирівнювання, що також супроводжується катастрофічним розвалом економічного життя. Ті, хто прагне такого вирівнювання, зазначав іменитий соціолог, «мають бути готовими до його наслідків. Третього не дано! Або пласке економічне суспільство із злиденністю та голодом, або порівняно успішне суспільство з неодмінною соціально-економічною нерівністю» [6].

Висновок такий: долати соціальні диспропорції треба не штучним обмеженням доходів багатіїв, їх «комуністичним перерозподілом», а виключно нарощуванням прошарку соціально активних верств населення, приватних власників, середнього класу, стимулюванням вартості робочої сили, залученням зубожілих до покращення їхнього становища насамперед власними зусиллями за сприяння держави. Чого варті намагання усунути проблему диференціації методом «експропріації експропріаторів», ми добре знаємо з власної історії. Сьогодні потрібно керуватися іншим, а саме брати до уваги підтверджену світовою практикою закономірність соціальних відносин, яка зводиться до простої формули: що багатше суспільство, то нижча в ньому соціальна диференціація і менше осіб потребують соціальної опіки держави.

Звідси обов’язок політиків (як і моїх колег-науковців) – не «підспівувати» соціальному популізмові, не підривати, а, навпаки, зміцнювати ринкові механізми стимулювання виробництва, розширеного відтворення робочої сили, її ефективного використання. У суспільстві має діяти принцип індивідуальної відповідальності за самого себе. Подолання критичних параметрів соціальної диференціації значною мірою залежить від того, наскільки повно він реалізується.

　

Гуманізація відносин
між працею й капіталом

Реалізуючи стратегію соціальних перетворень, наша держава має опанувати напрацьовані світовою практикою механізми лібералізації взаємовідносин між працею і капіталом, виявляти повсякденну турботу про наповнення їх соціальним змістом, про їх гуманізацію. Будемо реалістами і в цьому питанні: чинний формат відносин між працею й капіталом у нас відповідає, щиро кажучи, рівневі позаминулого ХІХ століття. Я адресую такий висновок не лише державі, а й крупному капіталові, який більше, ніж будь-хто, має дбати про осучаснення свого іміджу та стимулювати відповідні процеси в суспільстві загалом.

Про які лінії гуманізації відносин між працею й капіталом може йтися?

Перше. Почнемо з того, що виокремимо у зазначеній системі відносин процеси подолання товарності робочої сили. Для нас важливо піднятися й до такого рівня узагальнень. Зокрема, зазначимо тенденції, пов’язані з подоланням антагонізму у стосунках робітника й капіталіста – явища, притаманного раннім етапам розвитку західного суспільства. Нині, як зазначає нобелівський лауреат П. Семюельсон, ці відносини наповнюються іншим змістом: вони набувають ознак партнерства й співробітництва, економічної симетрії. З одного боку, на зміну відносинам купівлі-продажу робочої сили прийшли відносини її колективно-договірної оренди, з другого – колективи працівників є, по суті, орендарями капіталу і втілених у ньому засобів виробництва. Тобто за нових умов праця здатна так само відігравати роль наймача капіталу, як і капітал – наймача праці.

Друге. Гуманізація відносин «праця – капітал» передбачає докорінні зміни і в системі управління. Відбувається інтеграція безпосереднього виробника (особисто або через своє представництво) у структуру управління виробничим процесом, обміном та розподілом створеного продукту. Основна мета сучасного менеджменту – зробити кожного виробника співучасником прийняття управлінських рішень. Не субординація, а асоціація учасників виробничого процесу – таким є визначальний принцип системи організації праці та управління, що утверджується. Зрештою, як зазначав один із найавторитетніших у світі фахівців із менеджменту П. Дракер, «дедалі менше робітників стають просто «підлеглими»; вони дедалі більшою мірою стають «партнерами». Ідеться про кінець управлінської ієрархічної вертикалі – «сила перестає бути основою організації (виділено мною. – А. Г.)» [9].

Головні акценти організації та управління виробничим процесом переносяться з проблеми «як зробити» на проблему «що потрібно зробити». Рівень кваліфікації працівника настільки високий, що під час визначення виробничого завдання проблему «як зробити» розв’язує безпосередній виконавець. Ідеться про якісно нові стимули результативності виробництва, які охоплюють не лише розміри заробітної платні, а й високий рівень довіри, престижність праці, її інтелектуалізацію, творчий пошук, визнання кожного працівника найціннішим капіталом та найдефіцитнішим, незамінним виробничим ресурсом.

У цих стислих узагальненнях ідеться про систему постфордизму, яка передбачає не лише нові характеристики трудових відносин та нагромадження капіталу, а й принципово нові світоглядні уявлення, насамперед щодо характеру й цілей виробничих процесів, їх олюднення та гуманізації. Американський економіст Ф. Вебстер навіть запроваджує поняття «постфордистське суспільство» [7]. На противагу цьому українська економіка завмерла на фазі фордистської організації праці та виробництва, яка була притаманна індустріальному розвиткові суспільства, економіці «високих димарів». За словами відомого американського філософа З. Баумана, фордизм слугував фундаментом «важкого» капіталізму [1].

Принципи фордистської організації виробництва широко використовувалися і в колишньому СРСР, чим і пояснюється живучість відповідної системи відносин в українській економіці. Тож нам необхідно якнайшвидше вирватися з лещат закостенілого фордизму й піднятися на якісно новий щабель організації та управління виробництвом. З точки зору ліберального осучаснення соціальних відносин, їх гуманізації, це стає для нас архіважливим завданням.

Третє. З принципами постфордизму органічно пов’язана нова філософія корпоративного управління. Хочу привернути увагу до механізмів партнерства, що реалізується як на рівні взаємозалежності «корпорація – уряд – суспільство», так і у площині внутрішньокорпоративних відносин – на рівні співробітництва праці й капіталу. Якщо в епоху індустріалізму акценти ставили на участі представників капіталу в управлінських структурах корпорацій, то нині до них частіше делегують представників трудових колективів.

Цей процес регулюється чинним законодавством багатьох країн Заходу. А. Дамб і Ф.-Ф. Нойбауер у книжці «Корпоративне управління» наводять приклади участі робітників в управлінні корпораціями в Німеччині та Нідерландах. Німецька модель трудових відносин, розвиток якої пов’язується з реформами Л. Ерхарда, передбачає наявність наглядової ради, де половина місць належить акціонерам (власникам), а половина – робітникам. Нідерландська система робітничих рад не передбачає їхньої прямої участі в управлінні, але такі ради мають затверджувати найважливіші постанови. Французькі компанії з кількістю понад 50 найманих працівників зобов’язані вводити робітничих спостерігачів до складу директорських рад. Аналогічно будуються відносини між працею й капіталом і в інших розвинених країнах.

Зазначені зміни механізмів корпоративного управління є цілком логічними: сучасна зріла корпорація дедалі більше перетворюється не просто на економічний, а на соціально-економічний та гуманітарний, а в деяких аспектах і на політичний осередок суспільства. В Японії людину запитують, не ким вона працює, а де вона працює. Якщо людина відповідає, що працює на підприємствах «Соні», то запитань більше на ставлять – цим усе сказано. Так само змінюється і поняття ефективності роботи корпорації. Суто економічна ефективність розширює свої параметри, трансформується в соціально-економічну, екологічну, гуманітарну, моральну та політичну ефективність. Зрозуміло, що йдеться про орієнтири, за якими маємо рухатись і ми.

Четверте. Гуманізація відносин між працею й капіталом має передбачати запровадження державою активних економічних, у тому числі фіскальних, важелів, що стимулюють приватні структури до соціальних інвестицій. За даними статистики США, соціальні інвестиції приватних компаній сягають 40% їхнього загального обсягу. У 1975 р. вони становили 7,8% ВВП; у 1980 р. – 8,9; у 1985 р. – 10,7; у 1987 р. – 12,0% [10]. Ці інституції пов’язані з витратами на підготовку та перепідготовку кадрів, медичне страхування, профілактику захворювань, розвиток фізичної культури, організацію відпочинку працівників. Також ідеться про участь працедавців у формуванні пенсійної системи, системи страхування від безробіття тощо. Ось лише один факт: у 2006 році соціальні виплати компанії «Дженерал моторз» у розрахунку на один випущений автомобіль становили 1600 дол., а їхня загальна сума сягнула 8,7 млрд. дол. [5]. Такі цифри – результат не лише стимулювальної політики держави, а й впливу ліберального середовища, яке передбачає жорстку конкуренцію щодо ефективного використання кваліфікованої робочої сили.

Та річ не тільки в цьому. Соціальна й політична стабільність – основа сприятливого ділового клімату, в якому кровно зацікавлений приватний капітал. Повчальним буде такий приклад. У щорічному Посланні (2010 р.) президента США Б. Обами, як ніколи, багато уваги приділялося проблемі бідності, що загострилась й у цій країні через кризу 2008–2009 років. Звісно, що йдеться про інший, порівняно з нашим, рівень проблеми. Однак цікавим є сам підхід до її розв’язання. Основний акцент у відповідній політиці США ставився на стимулюванні недержавних соціальних інвестицій. У нас же такі підходи взагалі випадають із поля зору владних інституцій – як виконавчих, так і законодавчих.

Розглянуті питання видаються конче важливими для визначення стратегії соціальних перетворень у нашій державі. Вони засвідчують наявність, окрім іншого, широкого масиву соціальних проблем, розв’язання яких не пов’язане з фіскальними видатками. Ця стратегія передбачає формування дієздатної мережі недержавних соціальних інституцій, поглиблення, як на цьому акцентувалося вище, ринкового типу відтворення робочої сили, розширення на цій основі верстви економічно активних і матеріально забезпечених людей, вільних від утриманських настроїв, свідомих особистої відповідальності як за власну долю, так і за прогрес усього суспільства.

　

Становлення сучасної недержавної соціальної інфраструктури

Я вже акцентував на тому, що в Україні, по суті, немає щонайменших резервів для розв’язання проблем соціальної сфери за рахунок адекватного збільшення частки бюджетних асигнувань. Рівень державного споживання (співвідношення держбюджету до ВВП) у нас значно перевищує середньозважений показник у країнах схожого ступеня розвитку. Це істотно звужує можливості нагромадження капіталу, а відтак і економічного прискорення загалом.

За такої ситуації, по суті, безальтернативними є дві лінії перетворень. Перша стосується переходу до системи адресної підтримки малозабезпечених сімей, її монетизації, що замінить нинішню соціально несправедливу і вкрай неефективну систему пільг, субсидій та компенсацій. Адресність соціальної допомоги має стати важливим інструментом скорочення бідності. Йдеться насамперед про запровадження мінімальних соціальних стандартів, на основі яких держава зможе істотно посилити дієвість регулювання соціальної сфери. Друга лінія прискорення темпів становлення сучасної недержавної соціальної інфраструктури за активного використання кращого світового досвіду. Це складно, це завжди непопулярні рішення, однак іншого виходу у влади просто немає.

Нарешті зрушило з місця розв’язання проблеми пенсійної реформи. Однак слід бути коректними в її основних акцентах: вони мають бути зміщені з удосконалення механізмів державного пенсійного забезпечення (яке саме собою є конче значущим) на створення надійної системи недержавного пенсійного страхування. Що ж до сфери охорони здоров’я, то тут маємо сміливіше йти на здійснення системних реформ – запровадження механізмів багатоканальності фінансування медичної галузі, забезпечення керованого розвитку платних медичних послуг, уведення державного соціального медичного страхування, оптимального співвідношення між наданням медичних послуг і свободою їх вибору. І в цій сфері діє та сама, що в пенсійній системі, закономірність: за допомогою наявних механізмів подолати системну кризу медичного обслуговування населення, яка дедалі поглиблюється, неможливо.

Пенсійна реформа й реформа охорони здоров’я тісно переплітаються з економічною сферою. Ідеться про один із найефективніших каналів – формування особистих нагромаджень та їхнє цільове інвестування. Це водночас є базовою передумовою реалізації євроінтеграційного курсу України. Проголосивши його пріоритетність, маємо крок за кроком іти шляхом його практичної реалізації, в тому числі у питаннях, що стосуються зазначених реформ. Не слід забувати, що на Заході пенсійні та страхові фонди вже давно стали найпотужнішими та найнадійнішими інвесторами, реальними конкурентами комерційних банків. У 2010 році пенсійні активи країн Заходу становили 26,5 трлн. дол. (2000 р. – 16,0 трлн. дол.), або 70% ВВП (2000 р. – 58%), зокрема, в Нідерландах – 120% ВВП, Швейцарії – 113%, Австрії та США – 93%. За останні 10 років відповідні активи зростали у Бразилії середньорічними темпами понад 15%. Діаметрально протилежною є ситуація в Україні. За даними Держфінпослуг, на початку 2010 року активи вітчизняних недержавних пенсійних фондів становили лише 857 млн. грн. – 0,3% ВВП [3, с. 18–19].

Аналогічною є ситуація щодо розвитку в Україні страхових фондів, частка активів яких у структурі ВВП у 18–20 разів поступається західним аналогам. Ідеться про механізми, яким відведено надзвичайно вагому роль в інвестиційному процесі. Їх незрілість – переконливий доказ незавершеності ринкового транзиту української економіки, що потрібно виправляти. Позбавлений відповідних механізмів ринок не має змоги реалізувати повною мірою свій креативний потенціал. У своїх оцінках ринкових перетворень в Україні ми аж ніяк не завжди враховуємо ці очевидні істини.

За роки незалежності нам удалося не лише зберегти, а й у певних напрямах розширити мережу навчальних закладів різного рівня, відчутно зміцнити їхню матеріальну базу. Йдеться насамперед про вищі навчальні заклади, які завдяки запровадженню платності деяких навчальних послуг змогли не лише вижити, а й кардинально змінити своє обличчя. Без платності навчальних послуг чинна вишівська система вже давно б розпалася. Лукавлять ті, хто заперечує цю істину. Нині загальне охоплення освітою в Україні перевершує рівень країн із середнім доходом, а за деякими позиціями навіть тяжіє до високорозвинених країн. Чисельність громадян із вищою освітою в нас приблизно така сама, як у багатьох країнах із вищим, ніж в Україні, обсягом ВВП на одну особу.

Проте, незважаючи на такі показники, наша освіта нині у складному становищі. Це добре відомо читачеві. Настав час, коли весь економічний потенціал суспільства треба зосередити на проблемах освіти, насамперед на зміцненні її кадрового потенціалу, матеріально-технічної бази, на якісному вдосконаленні навчального процесу. Вважаю це ключовим завданням соціальної політики держави, оскільки рівень і зміст освіти є одним з основних чинників, що гарантує, з одного боку, вільний розвиток особистості, а з другого – незалежність і безпеку всієї держави у глобальному середовищі.

Зрештою, ми змогли утвердити себе як потужна авторитетна держава насамперед завдяки високому освітньому потенціалу. Однак і він потребує нині відчутної модернізації та зміцнення. Тут необхідні максимально можливі бюджетні вливання. Коли уряд виділяє мільярдні інвестиції на осучаснення підприємств металургії, хімії чи сільського машинобудування, я кажу: це помилкове рішення. Створіть належний інвестиційний клімат – і приватний капітал без допомоги держави самотужки розв’яже проблеми. Освіта без такої допомоги обійтися не може.

Загалом маємо реально дивитися на можливості бюджетного фінансування соціальної сфери. Вони були й залишаються вкрай обмеженими. Вихід із цього очевидний. Заклади освіти, медицини, культури тощо мають набути статусу виробників, які, реалізуючи соціальні послуги, самі заробляють бюджетні та позабюджетні асигнування для свого утримання й розвитку. Визначаючи соціальну значущість цих послуг, держава повинна бути одним з основних суб’єктів попиту на них, купуючи їх для громадян із порівняно низьким рівнем доходів через систему обов’язкового медичного страхування, цілковиту або часткову оплату освітніх послуг тощо.

Водночас держава має забезпечувати сприятливі умови для приватних організацій, що надають населенню соціальні послуги, стимулювати конкуренцію між ними, створювати можливості приватизації певних державних та муніципальних установ відповідного напряму, їх перепрофілювання та ін. Усе це – органічні складові українського ліберального проекту, реалізація яких покликана надати нових потужних імпульсів розвиткові соціальної сфери. Забезпечення в ній необхідної рівноваги та стабільності значною мірою залежить від системної диференціації. Йдеться про виокремлення базового рівня – індивідуальної відповідальності кожного члена суспільства, далі – відповідальності приватного капіталу і нарешті – відповідальності держави. Досягти хоч якихось позитивних результатів є можливим лише за умов функціональної визначеності такої градації.

Джерела

1. Бауман З. Текущая современность. – М., 2008. – С. 62–67.

2. Вебер М. Протестантська етика і дух капіталізму. – Івано-Франківськ, 2002. – С. 56–57.

3. Вісник Національного банку України. – 2001. – № 1. – С. 43.

4. Киевские ведомости. – 2005. – 13 мая.

5. Нейсбит Дж. Старт. Перестрой мышление и загляни в будущее. – М., 2009. – С. 38, 39.

6. Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. – Москва, 1992.

7. Уэбстер Ф. Теория информационного общества. – М., 2008. – С. 113.

8. Хайек Ф. Дорога к рабству. – М., 1994. – С. 133.

9. Drucker P. Management Challenges for the 21st Century. – N.Y., 1999. – P. 18.

10. Statistical Abstract of the United States: 1990. – Washington: The National Data Book, 1990. – P. 450.

Автор: Анатолій ГАЛЬЧИНСЬКИЙ