Чи розв’яжемо гордіїв вузол у плануванні територій?

У політиці сталого просторового розвитку Рада Європи визначила три обов’язкові ключові моменти: наявність легітимних демократичних органів влади, високі стандарти адмінпрактики та активна участь громади у плануванні території. На жаль, в Україні, як засвідчує статистика, 82 відсотки громад не мають відповідної планувальної документації, яка відповідала б нинішнім реаліям. Генплани населених пунктів розроблено ще у 60–70-х роках минулого століття, тож вони безнадійно застаріли. Як рухатися далі без інструменту просторового планування, від якого залежить соціально-економічний поступ сіл?

Саме навколо цих питань розгорнулася основна дискусія під час недавньої всеукраїнської конференції «Захист соціальних та економічних прав громадян при здійсненні територіального планування розвитку сільських громад», що відбулася в Тернополі. «Що заважає Україні мати такий інструмент, невже питання лише у грошах?» – запитував експертів Володимир Купрій, директор проекту «Плануємо громадою», який реалізується за підтримки Євросоюзу.

– Грошей на всіх не вистачить, і держава їх не дасть, – запевнив директор Інституту громадянського суспільства Анатолій Ткачук. – У бюджеті на 2011 рік передбачено декілька субвенцій на соціально-економічний розвиток регіонів. Одна з них – 1 мільярд 150 мільйонів гривень. Проте в бюджеті не зафіксовано (вперше!), які конкретні суми передбачені для кожної області. Тобто розподіл відбуватиметься в ручному режимі. Друга субвенція – 900 мільйонів гривень – призначена для соціально-економічного розвитку Автономної Республіки Крим. Отже, для всієї України – 1 мільярд 150 мільйонів гривень, а для Криму – 900 мільйонів. Цікава пропорція! Третя субвенція – 875 мільйонів гривень, однак розподілена вона так, що 11 областей не отримають жодної копійки, зате «провідна» – 510 мільйонів.

Такі-от цифри й факти, тому сподіватися місцевим громадам, що вже завтра з’являться потрібні кошти, не варто. Слід розвивати власну ресурсну базу. А для цього потрібний бізнес, який сплачував би податки. Та чи прийде він на ту чи іншу територію, якщо й досі його можуть... знищити? З різних причин. Наприклад, не там побудував об’єкт, де треба. Щоб убезпечитися від таких «несподіванок», потрібно розробити й затвердити містобудівну документацію, яка чітко визначає: це – промислова зона, це – рекреаційна, а це – для індивідуальної забудови. Лише тоді можна очікувати на приплив нового ресурсу для розвитку.

Та ось парадокс: у багатьох селах, особливо супутниках великих міст, виявляється, вже немає вільної території для бізнесу. Хоча кожен сільський населений пункт і «приріс» у середньому на 600–800 гектарів. Землю роздали переважно під індивідуальну забудову, не запланувавши, де в майбутньому можна буде розмістити виробництво, котре сплачуватиме податки в місцевий бюджет. Цю проблему мають так звані багаті села. Скажімо, під Києвом, де сотка землі коштує 10–15 тисяч доларів, можна побачити напівзруйновані школи. Місцева влада виправдовується: мовляв, грошей немає, адже бюджет дотаційний. Від приватизованих соток користі також нема – під індивідуальне будівництво роздали 70 тисяч ділянок, і тільки на 5 відсотках зводяться будівлі. Решта землі, яка могла б дати потужний поштовх для соціально-економічного розвитку сіл, просто законсервована.

Теза, що земля – останній наш ресурс, тому потребує дбайливого, господарського ставлення, домінувала на конференції. Шкода, що лише нині по-справжньому це усвідомлюємо.

Узяти для прикладу Дністер – спільний ресурс для кількох областей, якими він протікає. Якби належно облаштувати його прибережну рекреаційну територію, то... Але вона для цього не зарезервована. На жаль, запізнилися: все вже роздано, розпродано. А чи виграли од того тамтешні села? Ось чому наперед треба планувати й, головне, зафіксувати у відповідній документації, як розвиватиметься область, район чи окрема територіальна громада.

Раніше субвенція на соціально-економічний розвиток території давала змогу отримати кошти на розробку містобудівної документації. Проте мало хто з цього скористався. А от декотрі нечисті на руку чиновники не втратили нагоди: відсутність генпланів відкрила їм можливість виділяти землю на свій розсуд. Звісно, місцеві бюджети від тих оборудок не розбагатіли.

Утім, громада може відстояти своє. Ось характерний приклад. У Байківцях, що під Тернополем, новий генплан села розробили раніше, аніж до цього додумалася міська влада. І коли в місті постало питання про будівництво об’їзної дороги через територію сільської ради, тамтешня громада мала підстави заявити: це – наша власність, тож давайте діяти так, щоб наші інтереси мали перевагу. І міськрада Тернополя, яка раніше безперешкодно здійснювала такі «експансії», мусила дослухатися до вимог громади. Отримали Байківці вигоду також від того, що «впустили» на свою територію німецьку фірму «Фольксваген»: доходи раніше дотаційного бюджету сільської ради зросли майже вдесятеро, сягнувши 2,5 мільйона гривень.

– Ініціативи виходили від сільського голови Анатолія Кулика, який бачить шляхи реалізації потенціалу населеного пункту, – наголошує заступник головного архітектора області Володимир Харченко. – Колись він очолював місцеве господарство, потім побував на заробітках за кордоном, де й придивився, як організоване життя тамтешніх громад. Згодом, коли повернувся додому, його обрали головою села. Розпочав роботу з того, що заявив керівництву Тернопільського району про намір змінити межі населеного пункту. Коштами на виготовлення генплану допоміг іноземний інвестор – «Фольксваген», бо наміри та дії сільського голови були зрозумілі й прозорі. Коли виготовили генплан, територія села значно збільшилася за рахунок земель, розташованих за його межами. Зріс також інвестиційний потенціал приміських Байківців, адже поряд – усі життєво необхідні комунікації. У результаті село з населенням 2 тисячі осіб переростає в місто–супутник обласного центру. Прогнозується, що в Байківцях проживатиме щонайменше 20 тисяч осіб.

Хоч як прикро, таких прикладів небагато. Річ у тім, що виготовити містобудівну документацію без державної підтримки громадам «малопривабливих» для інвесторів населених пунктів не під силу. Щоправда, дехто з допомогою громадських організацій усе ж роздобуває необхідні кошти від європейських фундацій. Але таких – одиниці.

На думку багатьох учасників конференції, причина «паралічу» генпланів полягає не лише в безгрошів’ї сільських рад, уповноважених їх розробляти. Очевидне й небажання органів державної влади створювати такі документи, де відображено реальну картину наявності ресурсів, заплановано розвиток територій. Чому? Та тому, що перерозподіл майна та землі триває… А це, звісно, не потребує якихось публічних заходів із залученням громадськості.

– У зв’язку з цим викликають сумніви деякі положення нового закону про містобудівну діяльність, де, зокрема, записано, що порядок громадських слухань має визначати уряд, – зауважив Анатолій Ткачук. – Як на мене, це антиконституційно. Адже кожний населений пункт унікальний, тому місцеві ради відповідно до закону про місцеве самоврядування мають приймати таке рішення.

До речі, це викликало стурбованість і окремих громадських організацій: згаданий закон усуває мешканців від вирішення питання про майбутню долю населених пунктів, чим звужує права і свободи громадян.

Автор: Зенон МИХЛИК