Крос із перепонами та пальма на фініші

Навколокіношній громадськості та журналістам показали український фільм «Крос», який виборов Золоту пальмову гілку на 64-му Каннському кінофестивалі

Калібр події вимірюється кількістю присутніх на ній телекамер. Факт тріумфального повернення режисера Марини Вроди з Канн в одному зі столичних кінотеатрів фіксувала ціла армія операторів.

Отже, 29-річна Марина отримала Золоту пальмову гілку за короткометражну стрічку «Крос». Перемога в основному конкурсі міжнародного форуму такого рівня – випадок майже безпрецедентний для українського кінематографа пострадянської доби. Майже, бо 2003-го аніматор Степан Коваль привіз із «Берлінале» Срібного ведмедя за фільм «Ішов трамвай № 9», а 2005-го Ігор Стрембицький завоював «пальму» за короткометражку «Подорожній».

Певне, не варто розтлумачувати, що призи такого ґатунку нашим кіномитцям дістаються не завдяки комфортним для творчості обставинам, а всупереч їхній відсутності. Набило оскому ниття з приводу неповаги держави до Десятої музи, набридли пасажі щодо безкультур’я нації та низького реноме України в очах цивілізованого світу. Дійсність свідчить, що розірвати коло безвиході у вітчизняному екранному мистецтві неможливо.

Цьому не допомагають напівзаходи, якими влада намагається приспати пильність патріотів української культури. Так, у держбюджеті на 2011 рік кіношникам кинули кістку – 120 мільйонів гривень на розвиток і виробництво фільмової індустрії. Тобто близько 15 мільйонів доларів. Є побоювання, що, почувши це, голлівудські кури повмирали від реготу.

Для порівняння. Бюджет картини «Втомлені сонцем-2. Протистояння» Михалкова – 50, «Казино «Рояль» Кемпбелла – 150, «Індіана Джонс і королівство кришталевого черепа» Спілберга – 185 мільйонів доларів.

Марина Врода швидко зрозуміла, що чекати ласки від когось – марна справа. Оперативно зорієнтувалася й вирішила покладатися виключно на власні сили та підтримку зацікавлених у її фільмах осіб. Щоправда, неофіційні джерела повідомили журналу «Віче»: окрилена бажанням знімати кіно, молода кінематографістка перед тим таки завітала до Мінкульту. І що нібито попросила досить скромну суму на фільм. Можна не продовжувати, бо все зрозуміло наперед? Справді, ніхто їй там нічого не дав.

Марина ВРОДА (на знімку праворуч): «Я розуміла, щоб отримати гроші від держави, треба довго чекати. У міністерстві знайомих не мала. Тож пішла до людей, які могли б фінансово посприяти. Бюджет стрічки становив 3,5 тисячі гривень. А коли завершиться виробництво копій, думаю, цифра сягне 30 тисяч».

На зустрічі з представниками мас-медіа з приводу прес-показу Марина розповіла, що сценарій написала минулого літа. То мав бути її п’ятий кінотвір після фільмів «Клятва» (диплом КМКФ «Молодість»), «Дощ», «Прости», «Сімейний портрет». На одній із вечірок «Молодості» Марина зустріла дівчину з берегів Сени – Флоранс Келлер. У минулому співробітниця Французького культурного центру в Києві, а нині продюсер, Флоранс повірила в Марину. Кожен митець марить про таку віру й про таку доленосну зустріч.

Флоранс КЕЛЛЕР (на знімку ліворуч): «Коли прочитала сценарій, одразу відчула, що фільм буде надзвичайним. І що в нас є шанс перемогти в Каннах. Тож треба готуватися до фестивалю. А коли побачила змонтований матеріал, мені вже здалося, що золото у нас у руках».

Повернувшись із Києва, Флоранс створила власну продюсерську агенцію. Окрім того, вона повідала, що на її батьківщині вже 30 років існує агенція, в полі зору якої – короткометражне кіно. Також пояснила: «Якщо у Франції є структура, що займається коротким метром, то лише завдяки людям, котрі за це боролися».

Режисер із робітничого передмістя Бортничі, як назвав Марину хтось із колег-журналістів, досі спантеличена своїм злетом. Здається, їй дико хочеться позбавитися гіперуваги до своєї персони, відпочити й знову взятися до праці. Але поки що вона змушена безкінечно розповідати про:

– участь в інших кінофорумах;

– учителів в Університеті театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого (Михайло Іллєнко та покійний Валерій Сивак);

– улюблених режисерів (Довженко, Тарковський, Параджанов, турецький постановник Нурі Більге Джейлан);

– реакцію колеги-бешкетника Мішеля Гондрі, котрий разом із Людівін Саньє вручав українці приз («Він привітав мене та зазначив, що знав режисерів, які отримали «гілку», а потім нічого не робили. Запевнила його, що обов’язково працюватиму. А, ну давай! – підтримав Гондрі»);

– про схвальні відгуки Роберта де Ніро, Уми Турман і багатьох інших;

– плани з огляду на сумний приклад Ігоря Стрембицького, який підкорив Канни, а потім розчинився в невдячності рідної землі («Робитиму те саме, що останні шість років, – не чекатиму грошей на великий метр, а зніматиму документальне, короткометражне кіно, яке не потребує великих коштів»);

– про придбання переможної стрічки для показу знаменитим французьким каналом та індиферентність нашого ТБ до непопсових фільмів;

– офіційну українську прем’єру «Кроса» на наступній «Молодості».

Наприкінці журналістського допиту хтось спробував загнати Марину в глухий кут: а чи стане вона французьким кінорежисером? Особливо, якщо ко-продакшн із дружньою країною «Кросом» не обмежиться.

Марина ВРОДА: «Я розповідаю про те, що знаю. Я звідси. Зрештою, Хемінгуей через те, що творив у Франції, не став французьким письменником».

Так, підтверджує ці слова стрічка «Крос», Марина знає, що таке біг із доланням перепон. Приміром, рейок, якими ходить трамвай із пролетарської околиці, ріжучи вагоном землю на дві половини. Постановниця усвідомлює, що, не ставши господарем власної долі, як герой фільму, бігтиме й падатиме в зорбі, прозорій кулі-пастці, а ноги пробуксовуватимуть, наче уві сні. Тож, аби не стати заручником так званої об’єктивної ситуації, моделює ситуацію власну. У тому процесі режисерський хист та освіта аж ніяк не зайві.

Автор: Ольга КЛЕЙМЕНОВА