передплата Українською | In English

№13, липень 2011

Послання з найвищих сферПослання з найвищих сфер

Поділитися:

Видатному українському художникові, народному художникові СРСР, народному художникові України, лауреату Національної премії імені Т. Г. Шевченка, почесному громадянинові міста Києва Сергію Федоровичу Шишку минуло 100 років.
Спогадами про дружбу з цією чудовою людиною ділиться київська журналістка Людмила БАРАНЕВИЧ.

Приступаючи до написання цих рядків, знову й знову переживаю хвилювання, подумки злітаючи сходинками на четвертий поверх (ліфт, як правило, не працював) будинку по вулиці Філатова, щоб, затамувавши подих, натиснути кнопку дзвінка на дверях, за якими неодмінно почую веселі вигуки: «Іду! Я іду-іду!..». Сергій Федорович ніби вже вітався, звертався, спілкувався. Ця ритуально-гумористична сценка щоразу розігрувалася, щоб мені не було самотньо й лячно, поки він відчинить двері. Злегка елегантно кланявся, енергійним жестом запрошуючи до невеличкої двокімнатної квартирки, що сяяла чистотою. Шибки вікон прозоро виблискували, на підвіконнях палахкотіли дивовижні калачики. Помешкання вражало аскетичною охайністю й органічною вишуканістю. Самотній людині похилого віку, фізично не дуже здоровій, удавалося підтримувати цей лад аж до самої кончини. На стінах – картини, написані в різні періоди творчості й з якими йому вочевидь жаль було розлучатися. Унікальні «Конвалії» ніби пахли свіжістю, зимовий ліс під Києвом, утаємничений і загадковий, з ледь помітними слідами лижні, вдалині кликав у свої казкові хащі; вже давно використана палітра, що сама по собі стала самостійним витвором мистецтва. І ще низка його неперевершених робіт, які злилися для мене в бентежне яскраве свято, що колись з’явилося в моєму житті, мов чарівне послання з найвищих сфер.

У дворі будинку розташувалися майстерні (вони й досі там), одна з них належала Сергію Федоровичу. В ній теж жили його роботи – сотні картин, етюдів, начерків. Улюблені книжки, цікаві предмети національної культури, старожитності, якісь пам’ятні дрібнички. На столі – «гросбух», куди Сергій Федорович акуратно записував рух своїх картин, чимало з яких дарував. Лампа з традиційним зеленим абажуром, що додавала особливого затишку до цієї мистецької атмосфери, та неодмінне блюдо, повне горіхів. Лускуни, або, як я їх назвала, трощилки, становили цілу колекцію. Цукерки, ізюм. Будь-яку з трощилок можна було вибирати за своїми уподобаннями. Та, що сподобалася, на прощання дарувалась із купою солодощів. У майстерні я провела чимало щасливих творчих годин. Сергій Федорович залишав мене одну, щоб я могла зосередитися і спокійно написати те, що хотіла. Потім він приходив, і ми обговорювали готовий матеріал. Для мене, журналіста, філолога за освітою, ці бесіди були ковтком свіжого повітря, мистецтвознавчою академією і просто інтелектуальною поживою. Сергію Федоровичу на той час було вже за 70, я щойно взялася в столичній газеті за висвітлення образотворчого процесу Києва. Розгублено відчувала брак широти погляду на його глибинні процеси. З проникливістю мудрої людини він відчув це. І, як вишуканий інтелігент, без дидактики й повчальності почав відкривати мені головні постулати осмислення шляхів розвитку українського мистецтва, між іншим підкреслюючи, що й сам учиться все життя. Починаючи з перших уроків малювання свого вчителя Б. Лапи, згодом у Київському художньому інституті, пізніше в ленінградській Академії мистецтв у майстерні Б. Йогансона та у професора О. Зайцева. «Й по сьогодні», – хитрувато примруживши проникливі сірі очі, стиха говорив він. А «по сьогодні» означало те, що він відвідував музеї, виставки й проводив особливі години біля полотен видатного українського живописця Петра Левченка, котрий був його кумиром і натхненником у звертанні до пейзажного жанру.

Дивовижні уроки видатного Вчителя й учениці, яка випадково трапилася на його тернистому життєвому й творчому шляху й від якої він міг би слушно та красиво відмахнутися, Сергій Федорович проводив так органічно й приязно, що мені тільки пізніше стало зрозуміло: тут замішані батьківські почуття. Та й у моїй душі невиліковним болем причаїлася втрата батька. Якби їх поставити поруч, то вочевидь люди сказали б, що вони – брати. Обидва високі, елегантні – сірі добрі очі, напрочуд витончені руки. Ну, у художника й мають бути саме такі руки. А от у вчителя-математика чи обов’язково? Невже Бог і справді побажав, щоб я ще довго відчувала теплу присутність Батька на цій землі?..

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №12/2015 №12
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Новини 11 грудня: держбюджет-2020, Приватбанк, прожитковий мінімум Вчора, 11 грудня

Кабмін подав у парламент закон про неповернення Приватбанку Коломойському Вчора, 11 грудня

Молдова розглядає імпорт російського газу через Україну Вчора, 11 грудня

Підсумки «нормандської зустрічі»: чи зробив Зеленський гірше, ніж Порошенко Вчора, 11 грудня

Новини 10 грудня: транзит з РФ, ціни на газ, Фірташ Вчора, 11 грудня

Імпічмент Трампа: у США представили проект обвинувачення за двома статтями 10 грудня

Уряд Фінляндії очолила наймолодша у світі прем’єрка 10 грудня

Анатолій Лопата: Трагедія в одеському коледжі викрила слабкі місця української влади 10 грудня

В оборонний бюджет США заклали санкції проти "Північного потоку-2" і "Турецького потоку" 10 грудня

В оборонний бюджет США заклали санкції проти "Північного потоку-2" і "Турецького потоку" 10 грудня