передплата Українською | In English

№12, червень 2011

Сучасні процеси демократизації в країнах Арабського Сходу*

Поділитися:

Останнім часом нові дослідження ідеального державного устрою привели до появи великої кількості різноманітних моделей демократії. У цьому контексті можемо відзначити роботи Я. Лейна, який, посилаючись на дослідження Хелда, нараховує до десятка «особливих моделей демократії» [3, с. 33]. Л. Даймонд узагалі каже про більш ніж 500 «підвидів демократії» [2, с. 11]. Цю проблематику також досліджували відомі українські й зарубіжні вчені: С. Гантінгтон, Т. Карозерс, Г. Екерт, І. Шапіро, Г. Кіссінджер, П. Бергер, Ю. Шемшученко, І. Кресіна, С. Янішевський, О. Фісун, О. Бірюков, О. Салмін, Л. Ненсі, Г. Гучетль, Б. Мартін, Р. Даль, В. Хорос та інші.

Безперечно, наявні всередині держави проблеми – складні й комплексні. Жодну державу не можна одразу перетворити на правову, проте можливо ефективно управляти ходом економічного та соціального розвитку, рухаючись до суспільства, яке відповідало б п’яти критеріям демократії, визначених Р. Далем: ефективна участь; рівне голосування; розуміння, засноване на інформативності; здійснення контролю за порядком денним; залученість до життя суспільства [1, с. 42]. Оскільки, за словами того ж таки Р. Даля, «у жодній державі ніколи не існувало форми правління, яка сповна відповідала б критеріям, що визначають демократичний процес» [1, с. 45], важливо, розуміючи тривалість і складність останнього, дотриматися міри й балансу між високою демократичною метою та адекватними засобами її досягнення.

Із часів відомого французького історика, соціолога та політичного діяча Алексиса де Токвіля в політичній літературі не раз висловлювалася думка, що розвиток державних форм неминуче й закономірно приведе людське суспільство до демократії. Пізніше політологи, як і Токвіль, сприяли утвердженню цієї думки в суспільній свідомості. Їхні ідеї мали велике значення, адже ґрунтувалися на полум’яній відданості демократичній ідеї. Демократія уявлялася їм природним і неминучим станом, який обов’язково встановиться незалежно від сприяння або протидії окремих індивідуумів чи суспільних груп. Англійська наукова думка обережно намагалася похитнути цю точку зору, як одне з «дилетантських» узагальнень, що виникли у Франції. Однак пізніше й у Великій Британії вона знайшла низку непохитних послідовників.

Проте під час спроб звести до спільного знаменника різноманітність позицій щодо місця демократії в системі загальнолюдських цінностей мимоволі на думку спадає «крамольна» ідея про те, що якраз старий прогноз Токвіля таким знаменником стати аж ніяк не може. Відтоді як у більшості країн демократія (навіть «відносна демократія») стала практичною дійсністю, вона підпадає під шквал запеклої критики.

Кожна історична епоха додавала до поняття «демократія» свої ознаки, розставляючи власні акценти на їх значущості.

Слово «демократія» вживається в різних значеннях: як форма держави; як політичний режим; як принцип організації та діяльності державних органів і громадських організацій.

Говорячи, що держава демократична, у визначення вкладають усі три значення. Демократія як форма держави можлива у країнах із демократичним режимом, а відтак – із демократичними принципами організації та діяльності всіх суб’єктів політичної системи суспільства (органи держави, державні організації, громадські об’єднання, трудові колективи), котрі водночас є і суб’єктами демократії. Такими суб’єктами вважаються насамперед громадянин і народ.

Демократія ніколи не існувала без держави. Вона є формою (різновидом) держави, що характеризується такими ознаками:

1) визнанням народу джерелом влади;

2) виборністю основних органів держави;

3) рівноправністю громадян і насамперед рівністю їхніх виборчих прав;

4) підкоренням меншості більшості під час прийняття рішень.

Ці загальні ознаки лежать в основі будь-якої демократичної держави, проте ступені розвитку демократії можуть істотно різнитися. Демократизація суспільства – тривалий безперервний процес, що потребує не лише внутрішньодержавних, а й міжнародних гарантій.

У перекладі з грецької «демократія» означає «влада народу». Це найскладніший тип політичного режиму. Проте, починаючи з першої згадки про нього в «Політиці» Аристотеля, й досі точаться суперечки про його зміст. Деякі автори акцентують увагу на різних складових демократії: влада більшості, обмеження і контроль над нею, загальні вибори, гласність, конкуренція різних думок, плюралізм тощо. В одних випадках її трактують як суспільну систему, в інших – як форму держави, за якої всі громадяни мають рівні права на владу. Цим вона відрізняється від монархії.

За час існування людства до ідеї демократії, заснованої на принципах свободи й рівності, зверталися найвидатніші вчені. Збагачували і розвивали це поняття Перикл (Давня Греція), Б. Спіноза (Нідерланди, XVII століття). Ж.-Ж. Руссо (Франція, XVIII століття), Т. Джефферсон (США, XVIII століття), I. Франко (Україна, кінець XIX – початок XX століття), В. Гавел (Чехія, XX століття), А. Сахаров (Росія, XX століття) та інші. Більшість із них (наприклад, А. Токвіль) наголошували на потребі «вчитися демократії». «Лише той гідний щастя і свободи, хто, що не день, іде за них у бій», – писав Й.-В. Гете.

Аристотель відзначає мінливість і рухливість демократії. Найміцнішим демократичний лад він вважає у народів, які живуть простим, близьким до природи життям. Інші види демократії здаються йому схильними до змін, до того ж найгіршим серед них він вважає той, за якого під виглядом панування народу править купка демагогів, відсутні тверді закони (а лише постійно змінювані розпорядження), судова система перетворюється на знущання над правосуддям.

Європейський гуманізм значно «ускладнив» «простоту» грецьких визначень. Стародавній світ знав тільки безпосередню демократію, за якої народ (раби, звісно, народом не вважалися) сам управляв державою через загальні народні збори. Поняття демократії ототожнювалося тут із поняттям демократичної форми правління – безпосереднього «народоправства». Хоча Руссо й відтворював це грецьке слововживання, саме він створив теоретичне обґрунтування демократії у ширшому розумінні, яке закріпилося в наш час. Він допускав, що верховенство народу може реалізовуватися за різних форм державної влади – і демократичної, і аристократичної, і монархічної. Тим самим він відкрив шлях для нового розуміння демократії як форми держави, в якій верховна влада належить народу, а форми правління можуть бути різними.

На підставі цих визначень монархічна Велика Британія вважається, згідно з сучасною теорією, не менш демократичною, аніж республіканська Франція. Низка інших монархічних країн, як-от Швеція, Норвегія, Данія, Нідерланди, певною мірою Марокко, вважаються незрівнянно демократичнішими, аніж проголошені демократичними держави Близького Сходу або Латинської Америки.

Багато вчених називають демократію вільним правлінням – «free government» [7, p. 564]. Це ще раз доводить, наскільки нерозривно поняття свободи поєднується з уявленнями про демократичну форму держави і, здавалося б, вичерпує її.

Сучасні демократичні держави (а вважатися демократичною державою престижно) додатково мають низку інших ознак і принципів:

1) дотримання прав людини, їх пріоритет над правами держави;

2) конституційне обмеження влади більшості над меншістю;

3) повага до прав меншості на власну думку і її вільне висловлення;

4) верховенство закону;

5) поділ влад тощо.

Виходячи із сучасного наповнення демократії якісним додатковим змістом, її можна визначити як зразок, ідеал, до якого прагнуть цивілізовані держави.

Демократія – політична організація влади народу, за якої забезпечуються: рівна участь усіх і кожного в управлінні державними й суспільними справами; виборність основних органів держави та законність у функціонуванні всіх суб’єктів політичної системи суспільства; забезпечення прав і свобод людини та меншості відповідно до міжнародних стандартів.

Нині демократія в різних її формах існує в 35 країнах. До того ж демократії в цих державах мають такі характеристики:

1) загальнопоширена законність, яка підтверджується народом під час виборів;

2) конкуруюча політика – конкуренція під час виборів;

3) політичні партії слугують основним механізмом, що поліпшує процес формування волі народу;

4) цивільні, політичні й соціальні права.

Насправді думка про те, що з руйнуванням старих суспільних засад одразу настає істинна свобода, належить не демократичній, а анархічній теорії. На противагу цьому анархічному погляду, сучасні дослідники одностайно визнають, що демократія, як пізніша й складніша форма політичного розвитку, потребує й більшої зрілості народу.

Відзначмо, що в будь-якому суспільстві (зокрема, й у тому, яке називає себе демократичним) завжди є група людей, котрі мають реальну владу. Це правляче «співтовариство» певним чином скидається на ті лідируючі суспільні групи, представників яких А. Дж. Тойнбі називав «творчою меншиною» [9]. 

Cлід також згадати роботи представників політичної науки Заходу та країн Арабського Сходу, в яких дедалі частіше розглядається проблема посилення впливу ісламу на Близькому та Середньому Сході, у Північній Африці, а також в окремих арабських країнах. Ці  питання стали об’єктом дослідження таких учених, як Н. Айубі, М. Гілсенан, У. Доувелл, Дж. Еспозіто, Г. Мансон, М. Оттавей, Едвард В. Саїд, М. Уіліс.

Варто зауважити, що американські науковці на відміну від європейців сприймають Схід дещо інакше, адже у представників США він викликає геть інші асоціації, пов’язані з країнами Близького, Середнього й Далекого Сходу: в їхніх очах ісламський екстремізм невиправдано ототожнюється з ісламом як таким. Європейські вчені вже тривалий час мають специфічне сприйняття Сходу, зважаючи на роль, котру цей регіон відіграє в зовнішньополітичному векторі країн Старого Світу. Схід не тільки межує з Європою, він вважається її культурним суперником і, до того ж, найзмістовнішим образом «іншого», до якого найчастіше звертаються науковці. Крім того, Схід допоміг визначити Заходу свій контрастний образ, свою ідею, свій досвід. Жодна з характеристик такого Сходу не є простим витвором уяви, адже він – інтегральна складова європейської матеріальної цивілізації та культури.

На думку відомого американського політолога Г. Кіссінджера, реальний стан взаємин між Сполученими Штатами і так званим третім світом (до складу якого входять Далекий і Близький Схід, Африка та Латинська Америка) наразі характеризується наявністю низки гострих проблем. Тому для Америки легше встановити не такі проблематичні стосунки з індустріальним Заходом, аніж зі світом країн, що розвиваються [6].

Серед загального масиву наукових праць, присвячених демократичним системам, інститутам і процесам, особливе місце посідають роботи фахівців із країн Арабського Сходу (І. С. Абдалли, М. Д. Аль-Ансарі, М. Закі, С. ад-Дін Ібрахіма, Ю. аль-Карадаві, М. Кафагі, А. Омара, Г. Саляме та інших). Вони стосуються розвитку демократії, формування політичних систем у арабському світі та впливу на ці процеси західноєвропейських країн. На підставі цих робіт можна дійти висновку, що важливою відмінністю арабських країн Середземномор’я від арабських країн Аравійського півострова завжди була набагато більша близькість до Західної Європи. Це зумовило процес розвитку міжцивілізаційних контактів і взаємних процесів дифундування, які наразі не мають нічого спільного із впливом сучасної «масової культури».

Чимало авторів (політологів, економістів, філософів, державних діячів) вивчали основоположну різницю між Сходом і Заходом для створення теорій і суспільно-політичних досліджень, що стосувалися Сходу, його населення, звичаїв, ментальності.

Досліджуючи політичні системи в країнах Арабського Сходу, науковці не мають жодних сумнівів щодо наявності в психології мусульман особливої схильності до політики, котра живиться духом самого ісламського вчення. Але в багатьох випадках ця властивість ховається за покірністю й політичною байдужістю. Основним завданням політичної культури є виховання здатності  жити та працювати разом з іншими. А в п’яти підвалинах ісламу (ат-таухід – визнання єдинобожжя Аллаха; намаз – мусульманська канонічна молитва; саум – піст; закят – податок на користь громади, один із головних обов’язків мусульман; аль-хадж – щорічне паломництво до Мекки, одна з основних настанов ісламу) відображається ставлення цієї релігії до моралі, піднесення духу співробітництва та групової згуртованості між її послідовниками. У джихаді (ретельність у вірі, боротьба за віру), який деякі мусульмани вважають шостою підвалиною ісламу, прихований ще більший потенціал такого духу.

Як відомо, східна концепція суспільного устрою кардинально відрізняється від західної (різниця полягає в соціокультурних особливостях історичного розвитку), тож необхідно відзначити особливості відносин держави й суспільства в ісламських країнах.

Соціальна доктрина ісламу передбачає існування державного устрою, що встановлений Богом, а приватну власність оголошує недоторканною. Влада, не санкціонована релігією, вважається  ненадійною, тому духовні лідери часто вимагають релігійного контролю над урядом країни. Однак цей контроль не означає, що духовенство обов’язково повинно обіймати державні посади.

В ісламському суспільстві кожна людина насолоджується правами та обов’язками намісника Аллаха – за такої позиції усі індивіди вважаються рівними. Жодна людина на землі не має права позбавити іншу людину цих вольностей. Державні органи, що здійснюють управління суспільством, формуються відповідно до побажань мусульман, а виконавчу владу очолює людина, обрана на цю посаду народом. Думка мусульман вирішальна під час формування уряду, який діє згідно з їхніми порадами та вимогами. Той, хто заслуговує на довіру людей, виконуватиме обов’язки халіфату від імені народу; той, хто втрачає цю довіру, буде змушений залишити свою посаду. Саме так були змушені  вчинити президенти Тунісу та Єгипту. У цьому сенсі політична система ісламу є найдосконалішою демократією.

Ісламську демократичну систему від демократії Заходу відрізняють не лише відмінності в ментальності та державному устрої, а й те, що остання ґрунтується на суспільній владі, а перша – на принципах суспільного халіфату (намісництва). У західних демократіях людина дотримується норм права, в ісламі ж суверенітет дарується Аллахом, а люди є його халіфами чи представниками. У західній системі люди створюють власні закони, в ісламі ж громадяни дотримуються та підкоряються законам шаріату, надісланим Аллахом його Пророку Мухаммеду. На Заході уряд покликаний здійснювати волю людей, в ісламі і держава, і громадяни повинні здійснювати волю Аллаха. Західна демократія є різновидом абсолютної влади, де управління реалізується вільно та безконтрольно, тоді як ісламська демократія підпорядкована божественному закону і здійснює управління відповідно до настанов Аллаха, у межах окреслених ним розпоряджень.

Згідно з політичною теорією ісламу, дозвіл на здійснення влади дає народ. При цьому народ зобов’язується бути вірним і покірним правлінню та владі. Саме мусульманське правління розглядається як двосторонній договір між народом і владою. Відповідно до приписів шаріату, мусульманська громада «аль-Умма» зберігає за собою право усунення правителя в разі узурпації ним влади.

Одним із важливих моментів у вченні ісламу є тлумачення нації та громадянства. Відповідно до шаріату, мусульманська нація – це і є «aль-Умма». Тлумачення терміна «аль-Умма» (народу як носія єдиної мусульманської віри) завжди залишається потужним стимулом до національної інтеграції, нівелювання етнічних розбіжностей [5].

На сучасному етапі у країнах Арабського Сходу є різні концепції релігійної держави. Проте має зберігатися переконання, що ігнорувати роль ісламу і шаріату у становленні суспільного ладу й державного устрою небезпечно та недоцільно.

Дві протилежні концепції – «Іслам є основним джерелом законодавства» та «Жодної релігії в політиці, жодної політики в релігії» – в країнах Арабського Сходу ніколи не могли довго співіснувати.

Спроба колишнього президента Єгипту Анвара Садата перешкодити використанню релігії в політиці не мала успіху, адже від самого початку іслам не був відокремлений від політики та держави, а в основі ісламської доктрини лежить ідея єдності духовної і світської влади, релігії та держави.

Отже, можемо говорити про дві основні схеми суспільства – західну та східну. На Заході склалася модель конкурентного щодо держави громадянського суспільства з достатньо автономними та самостійними структурами. На Сході можемо спостерігати іншу модель громадянського суспільства, «лояльнішу» до держави, зі слухнянішими, сателітними організаціями, зазначає українська дослідниця І. Кресіна [4].

Арабські інтелектуали й демократи цілковито усвідомлюють проблеми, що стоять на заваді мирній передачі влади. Важливим прикладом цього стала Декларація «Заклик до демократії і прав людини», що була прийнята 16 січня 2011 року в Касабланці [8].

Виходить, у людей завжди залишається потреба продовжувати нескінченне вдосконалення примарного абсолютного ідеалу й жодною політичною системою їх не вдовольнити. Тому питання про те, чи можуть демократію змінити інші форми влади, має чітку відповідь: це траплялося раніше, відбувається зараз і, у принципі, може відбутися в майбутньому.


Джерела

1. Даль Р. О демократии. – М: Аспект-Пресс, 2000. – 208 с.

2. Даймонд Л. Прошла ли «третья волна» демократизации? / Полис. – 1999. – № 1. – С. 10–25.

3. Лэйн Я. Э. Демократия и конституционализм / Полис. – 1998. – № 6. – С. 32–49.

4. Нагорний С. С. Громадянське суспільство й держава в Україні / Часопис Київського університету права. – 2004. – № 1. –  С. 120–127.

5. Франк С. Л. Религиозные основы общественности. Кн. I. – М., 1992. – 68 с.

6. Kissinger Henry. Domestic structure and Foreign Policy. – New York: Simon & Schuster, 2001. –
P. 111–176.

7. Maklin Ein. The Concise Oxford Dictionary of Politics. – Originally published in English by Oxford University Press, 1996. – 761 р.

8. The Casablanca Call for Democracy and Human Rights. – 16.01.2011. – [Електронний ресурс]. – https:// www.csidonline.org/sign-casa-appeal?start=2350

9. Toynbee Arnold. Study of History. – V. 5. – 1946. –  646 р.

Автор: Сергій НАГОРНИЙ

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Останні новини

Зеленський сподівається, що Рада найближчим часом ухвалить законопроєкт про "інвестиційних нянь" Сьогодні, 26 вересня

Зеленський запропонував розробити стратегію розвитку автомобільної галузі Сьогодні, 26 вересня

Новини 25 вересня: авіаперельоти Зеленського, РНБО і "Вконтакте", безробіття Вчора, 25 вересня

Прем’єр Угорщини вважає, що ЄС повинен переглянути політику санкцій проти РФ Вчора, 25 вересня

У Раді "з дня на день" очікують законопроєкт про податкову амністію, в "тіні" може перебувати 50 мільярдів Вчора, 25 вересня

Боррель: Я сказав Зеленському, що ЄС - не банкомат Вчора, 25 вересня

На Закарпатті планують збудувати новий аеропорт – є три варіанти Вчора, 25 вересня

"ArcelorMittal Кривий Ріг" просить депутатів заборонити підвищення тарифів на електроенергію до кінця 2021 року Вчора, 25 вересня

Посли ЄС 28 вересня схвалять розширення санкцій проти росіян - ЗМІ Вчора, 25 вересня

Зростання українського експорту в ЄС посилює опір євроінституцій - торгпред Вчора, 25 вересня