Монтаж як процес пізнання

Цими днями по всій Україні, й зокрема на Буковині – його батьківщині, згадують незабутнього актора, режисера, сценариста. На одному з вечорів-спогадів у столичному Будинку кіно показали фільм «Іван Миколайчук. Тризна» Василя Вітра.

Ця стрічка, перша з присвячених Миколайчуку, народилася 1989-го – за два роки після Іванової смерті. Як свідчить кінорежисер Василь Вітер, історія фільму розпочалася з того, що на студії «Укртелефільм» йому до рук потрапив сценарій під назвою «Іван Миколайчук». Однак літературна канва була написана для ігрової стрічки. Тобто хтось мав грати Івана, хтось – його дружину Марічку... Василь Петрович рушив іншим шляхом: разом із знімальною групою йшов до людей та довідувався, хто такий був Іван Миколайчук. Фільм на документальній основі витинався зі свідчень тих, хто знав майстра особисто, із кадрів, музики та з проникливого, трепетного режисерського ставлення до об’єкта поетизованого дослідження.

– Тоді всі кіноматеріали зберігалися в Москві. Жодного негативу в Києві не було, – розповідає Василь Петрович. – Тож ми поїхали в Росію, щоб узяти кадри з «Тіней забутих предків». Почали в монтажній передивлятися картину. Я знав точно, де є потрібні мені сцени. Раптом відчув напруженість монтажниці. Виявилося, вона фільму Параджанова не бачила. Коли стрічка добігла кінця, кіношниця в захваті сказала: «Це геніально! Нічого подібного в житті не бачила!»… Культура – річ спадкова. Вона передається у спадок через ланцюг – акторів, режисерів... Коли Івана не стало, цей ланцюг почав розсипатися. Якщо таке трапляється, в ті пустоти починає потрапляти щось чужорідне, не завжди якісне.

Того вечора в Будинку кіно зібралося чимало відомих особистостей. З-поміж них – поет Іван Драч, народні артистки України Марічка Миколайчук і Валентина Ковальська (разом із Ніною Матвієнко – учасниці тріо «Золоті ключі». – Авт.), які 22 роки тому знімалися у фільмі Василя Вітра.

Голова Національної спілки кінематографістів Сергій Тримбач згадував, як познайомився з Іваном, коли свого часу брав у нього інтерв’ю для журналу «Искусство кино». Зазначав, що Василю Вітру вдалося «розкрити» тих, кого знімав.

Посилаючись на тези Пазоліні, Сергій Тримбач резюмував:

– Смерть – приблизно те саме, що титри наприкінці фільму. Вона робить те саме, що робить монтаж. І життя людське вже не видається хаотичним. Майже 24 роки немає з нами Івана Миколайчука, а ми все ще монтуємо цей фільм. Процес не закінчується. І добре, бо це також процес пізнання – не лише Івана, а й нас самих.

Автор: Ольга КРАСОВСЬКА