Люди зі страху

На останній конференції, присвяченій творчості американського ученого, дослідника голодомору 1932–1933 років в Україні Джеймса Мейса в стінах Національного університету «Києво-Могилянська академія» відомий український дипломат Юрій Щербак зауважив, що на сьогодні можна констатувати подоланість медичних і психологічних наслідків голодоморів в Україні й із повною мірою говорити про відновленість медико-психологічних параметрів нації.

Юрій Миколайович, либонь, добре знає, про що каже. Кому ж, як не йому – історику, медику, дипломату, письменнику, не знати, які страхітливі рани завдано українському соціуму і з якими моторошними дисфункціональними втратами довелося починати будувати молоду державу. З його аргументацією можна було б і погодитися. Якщо йдеться про становлення нових українських еліт, відновлення релігійних і духовних інституцій, розв'язання мовних і мистецьких проблем, то, справді, Україна в багатьох питаннях зробила значні прориви. Україна дійсно змінилася, змінилося її життя. І головно – люди. Є, звісно, всеохопні спортивні змагання за те, хто швидше і спритніше обдурить державу. Але цей загальнонаціональний «спорт» започаткувала й розвинула сама держава і збитки, які вона від нього зазнає, були і є прогнозованими. Смію ствердити: сьогодні ніхто з тверезомислячих людей в Україні не захоче, за образним висловом Джеймса Мейса, «вперед у минуле». Наступні покоління українців не захочуть більше концтаборів, розстрілів, конфіскацій власного майна.

Найактуальнішим сьогодні є інше питання, і воно у своїй суті ані нове, ані несподіване. Зло, яке гніздиться всередині суспільства, є стародавнім лихом. Сімдесят років радянщини його тільки посилили, роки незалежності лише загострили. Суспільне протистояння нині йде не на лінії комунізму чи антикомунізму. Ідеї тотальної держави міцно вкоренилися в сучасному глобалізованому світі. З крахом тоталітарних систем Гітлера і Сталіна їхня заманливість не зникла. І там, де хоч на крок відступає демократія від декларованих цінностей верховенства права, закону, свободи людських прав, одразу настає загроза акумуляції влади в одних жорстких руках, частішають спроби вирішити всі заразом питання одним махом.

Українська, так би мовити, специфіка ідеї тотальної держави отримала далеко не першої свіжості російське новоімперське підґрунтя. Те, що українська делегація на нещодавніх перемовинах у Москві, на яких ішлося головно про енергетичні проблеми, поставила в одному ряду питання визнання Росією голодомору 1932–1933 років актом протиукраїнського геноциду, для багатьох стало несподіванкою. Навіть українські всюдисущі й відкриті, як ніколи, мас-медіа одразу не оговталися. Ні для кого не стало новиною, що Президент озвучив це питання задовго до виборів. Власне, свого ставлення до нього він ніколи не приховував. Новиною було те, що Україна порушила це питання на найвищому рівні в такий, так би мовити, несприятливий час для української економіки. Навзагал цю невчасну, неактуальну новину замовчали. Знову вкотре спрацювали запобіжники страху: почнемо тиснути – мало що ще може викинути Росія.

Я знову про доктора Мейса. Власне, я завжди про нього кажу або розмовляю з ним, або з вами. Він завжди міг знайти аргументи, втрутитися в полеміку коротко, чітко, жорстко. І тільки дуже пильне око може зауважити, як він умів відвести удар від України, як запобігти йому. Книга «День і вічність Джеймса Мейса», видана газетою «День», має достатньо інформації про те, що Джеймс знав, відчував, розумів, що Росія неминуче завдасть удару по українській незалежності, використовуючи залежність України від енергоресурсів Росії. Він був готовий до боротьби.

Я не опоную Юрію Щербаку. Добре знаю, чим викликана така його заява. Будучи Надзвичайним і Повноважним Послом України в Ізраїлі, США, Канаді й ще не знаю, де, він, вочевидь надивився, як «хвора людина Європи» (Дж. М.), себто український жебрак, втискається в різноманітні гранти, позики, гуманітарні допомоги, і збагнув, що від «хворого» відкупитися легше. Простіше.

Але розмовляти зі світом з позиції народу-жертви – марна справа. Витискати сльозу в когось у сьогоднішньому прагматичному тісному світі, вимагати фінансових чи моральних компенсацій за минулі (і вже історичні) злочини – справа непроста. Тільки сильний народ, сильна держава спроможні примусити з собою рахуватися. Ми не можемо постійно, у наших непростих стосунках з іншими державами кивати на історію, а всі наші помилки та негаразди виправдовувати кривавим історичним минулим. Та все ж кожна нація, кожна держава є продукт історії. Такої вже, як є. Тому ми зобов'язані в наших розрахунках на перспективу, на майбутнє, опиратися на те, що маємо. А маємо історичну спадщину вельми трагічну та вельми повчальну. І хоч-не-хоч, а треба визнати, що саме історія багато в чому визначає наші стосунки з сусідами, наше безрадісне сьогодення і напружену політичну ситуацію в країні. Далі я хочу навести кілька рядків із інтерв'ю Джеймса Мейса. Воно було опубліковане незадовго до його смерті три роки тому. І не втратило своєї актуальності й нині. Джеймса запитали: «Нині порушено питання про те, щоб визначити голодомор злочином проти людства. Чи здатна світова громадськість саме так оцінити цю трагедію?»

Джеймс Мейс: «А я повертаю це питання вам, як громадянину України. А коли зможуть самі українці саме так оцінити те, що трапилося? Загальновідомо, скільки зусиль доклали українські еміграційні історики, дослідники, політичні кола до того, щоб тема Великого голоду 1932–1933 років виринула нарешті з небуття. Дмитро Соловей, один з перших, хто писав у 1953 році. Неможливо навіть перелічити в рамках навіть дуже великої статті їх поіменно. Проте я ніколи не думав, що ця проблематика настільки загостриться на другому десятку років української незалежності, що через 70 років після тих трагічних подій викликатиме таку пильну увагу вже не лише українських дослідників, а й учених усього світу. Сьогодні вже існує безліч сайтів, точаться гострі дискусії на різноманітних конференціях, колоквіумах, семінарах. Саме це задавнене питання стає міною сповільненої дії, воно давно вже переросло питання суто наукове, а стало питанням політичним, соціальним, суспільним, воно стосується не лише визначення окремих деталей чи змалювання цілісної картини пекла, через яке пройшов народ України. У цій проблематиці сфокусовані питання гуманізму, шляхів, якими рухатиметься не лише Україна, а й уся світова спільнота. Така гуманітарна катастрофа не може бути ані замовчана, ані заговорена окремими політиками. Але попереджаю, що мова не йде просто про людське страждання, хоч це дуже важливо, а про націю, якій було заборонено понад півстоліття обговорювати навіть найголовніші постаті своєї власної історії, якій було заборонено навіть вирішувати між собою, навіть які слова треба і можна використовувати, щоб сприйняти якісь нові ідеї чи нове знання. Голодомор був фундаментальним зривом нормального процесу розвитку великої європейської нації. Окрім суто фізичного знищення своєї людності, Україна пережила мовний, інтелектуальний, культурний, духовний погроми. В класичному сенсі те, що трапилося в Україні, називають геноцидом. До такого рішення прийшли члени Комісії Президента і Конгресу США у 1988 році. Таке рішення рано чи пізно буде прийняте на рівні ООН, на міждержавному рівнях. Зрештою, зауважте, що серйозних учених, які приходили чи приходитимуть до цієї теми, не потрібно довго переконувати в тому, що тут трапилося. В Україні на сьогодні нагромаджено колосальний фактологічний, джерелознавчий матеріал. Та є ще інше питання, і воно стосується не світової громадськості, а громадян самої України. Люди так довго про це мовчали й були такі залякані, жили під таким інформаційним і політичним тиском, що мало хто з тих, хто пережив це лихоліття, наважується про це говорити на повний голос. І спершу, аніж ставити питання про визнання факту штучного голоду в Україні перед світом, а воно фактично вже давно поставлене і за великим рахунком вирішене, потрібно добутися до консенсусу в самій Україні. Адже українські люди лежать у братських могилах, невідмолені, по-людськи не поховані. Немає поминального дня, немає пристойних пам'ятників. Я можу точно стверджувати, що світове визнання прийде, та тільки б було воно спочатку в самій Україні. І саме тут проблема.

Кожен народ має у своїй історії не тільки білі плями, але також чорні. Німецький народ зовсім не дурний, але був у його історії такий епізод, як нацизм. Більшовизм був своєрідною амальгамою так званого російського нігілізму ХІХ століття і Маркса в моменті, коли він кричав: я не знаю, хто я є, але я не марксист. Я трохи вивчав Карла Маркса і більш-менш знаю, про що йдеться. Маркс та Енгельс хотіли соціальної справедливості. І хто може бути проти неї? Але коли будь-який народ доведено до крайнощів (і це фактично трагедія російської історії початку ХХ століття), вони можуть піти до крайніх і безглуздих ідеологій – чи то ленінізм, чи гітлеризм. Будь-яка читаюча людина, яка володіє російською мовою, ліпше, ніж на київському базарі, шанує таку культуру, мову й досить колоритну історію. Ідеальна модель російсько-українських відносин – це модель відносин між США і Канадою. Можуть бути час від часу взаємні претензії, суперечки та протистояння, але врешті-решт ми сусіди, ми один одного шануємо, розуміємо, що час від часу будуть різні дороги і час від часу вони будуть спільні.

Дух месіанізму взагалі присутній в тому, що ви називаєте менталітетом народу. Але російський народ зовсім неоригінальний у цьому сенсі. Цей дух притаманний, наприклад, США, Польщі, Німеччині. Наприклад, коли США шукають неіснуючу зброю масового знищення в Іраку або Китай нападає на Тибет, або бельгійці тікають з Африки, демонтуючи всі телефонні лінії і залишаючи за собою випалену землю–це також прояви такого ось менталітету. Але більшовики поставили російську ідею в центр створення «нового общества». Сталін сам називав Москву в листі до Кагановича «цитаделлю міжнародного революційного руху і ленінізму».

Сам російський більшовизм був результатом і реакцією на столітню дур російського імперіалізму. Російська імперія була державою, яка не могла створити стабільні закони для власних громадян. Тільки треба дивитися на надзвичайні регуляції для всіх міст Російської імперії наприкінці ХІХ століття. Або на Валуєвські циркуляри та Емські укази. Всі спроби реформування цього ладу закінчувалися невдачею. Росія послідовно йшла шляхом насильства над власними народами. І на цьому шляху доходила до цілковитого варварства. У 1904 році Ленін пояснював Валентинову, навіщо він назвав свою книжку «Что делать?» Тому, що в Чернишевському закодована формула цілого російського революційного руху, який Ленін пересадив на ґрунт Базарова. Російська історія дуже складна, врешті, будь-яка національна історія досить складна. Про проблеми національної схеми російської історії читав лекції Михайло Грушевський на початку ХХ століття як про династичну державу, як еволюціонізуючу національну державу, але він ще сто років тому зауважував певну нелогічність у такому процесі. Імператорська національна академія наук навіть визнала тоді, що українці існують, що вони дуже добрі, але вони окремі сусіди, які шукають власні шляхи. Більшовики взяли зі старої Росії русоцентричний клей для створення нової імперії – Радянського Союзу, створили цілковиту криваву парадигму для створення людини нового типу – радянської людини. Ідея великої Росії, старшого брата, зрештою стала в центрі ідеологем, які поступово застигали, перетворювалися на мертві догмати, на безглузде схоластичне вчення, потім віровчення (тому, що вірне). Для такої системи люди не мали ніякого значення, пошук ворогів народу заміщав усі моральні й гуманістичні ідеали, мертві схеми заступали живих людей. Виник великий кримінальний світ, де совість, мораль, традиції – все було знехтувано, оголошено буржуазними пережитками в ім'я примарних ідеалів, які, властиво, ідеалами не були, а були просто злочинним інструментарієм у боротьбі за повну й необмежену владу над людиною, сім'єю, родом, народом. Теорія стверджувалася практикою, мета виправдовувала засоби. Людину можна було звинуватити у правому чи лівому ухилі, націоналізмі чи космополітизмі, донесенні чи недонесенні, практично кожна людина була під прицілом. Усе залежало від примхи якогось маленького чи великого чиновника або просто від випадку. У цій ситуації Сталін писав листи про необхідність катувань у тюрмах і винесення смертних вироків дітям. Ці документи опубліковані. Вони страшні.

Я готовий надати всі документи, спогади, меморандуми. Скажу лише, що в 20-х роках саме Україна стояла на шляху Сталіна до повної і необмеженої влади і саме проти неї, як найбільшої неросійської республіки, він кинув увесь наявний військовий, економічний і політичний потенціал. За оцінками «Меморіалу імені В. Стуса», в Україні від трьох голодоморів загинули 12–14 мільйонів людей. Найбільша частина припадає на 1932–1933 роки. І ще один факт, який мене вразив. Лесь Танюк стверджує, що у 26 районах України взагалі немає людей, народжених у 1933 році. Вони просто не з'явилися на світ.

Усе ж думаю, що українці також не хочуть повторити дур Третього Універсалу, коли славної пам'яті Михайло Грушевський стверджував, що твориться не лише Українська Народна Республіка, але зібрав Конгрес народів Росії з метою врятувати Росію від росіян. Росія знайде свій шлях, і Україна неминуче відшукає свій. Толерантність один до одного – перш за все визнання, що ми різні, але коли це можливо, ми друзі. Найбільш розмисливі люди України будуть сподіватися, вимагати, що ми рівноправні, що ми інші, ми сусіди і хочемо бути друзями. Росіяни мають свої проблеми, і ми маємо свої. Всі розумні українські політичні діячі відкидають думку, що тільки Росія може захистити російську мову й культуру в Україні. Культурні діячі в Україні прекрасно володіють російською мовою, і їм її не треба вивчати і тим більше її від них захищати. Наскільки я розумію ситуацію, українці не хочуть вигнати москалів зі своїх тюрем, як кепкував В. Винниченко, але і росіяни, і українці мають свої окремі, специфічні й хочеться вважати, що дружні розмови з Господом Богом».

До слів доктора Мейса додати щось важко.

Автор: Наталя ДЗЮБЕНКО-МЕЙС