Листи з війни прийшли через 70 років

За час роботи Меморіального комплексу «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941–1945 років», який урочисто відкрили 9 травня 1981-го, його відвідали понад 25 мільйонів осіб із 200 країн світу. Тут зберігається близько 350 тисяч експонатів, що дає змогу часто оновлювати головну експозицію, створювати численні тематичні виставки. Музей давно переріс відведену йому роль хранителя пам’яті про найстрашнішу війну в історії людства, обернувшись на солідну науково-дослідну установу. Тож не дивно, що наглядову раду Меморіального комплексу впродовж багатьох років очолює віце-президент Національної академії наук України, академік, а нині Голова Верховної Ради Володимир Литвин.

У грудні 2009 року за сприяння Міністерства закордонних справ і Державної служби контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон України на Батьківщину повернулася колекція епістолярних джерел часів Великої Вітчизняної війни. Листи датовані переважно червнем-липнем 1941 року, а писали їх військовослужбовці та жителі Кам’янця-Подільського. Гітлерівці захопили ці трофеї в поштовому відділенні й переправили їх до Австрії.

– Пожовклі конверти, поштові картки та солдатські «трикутники» – своєрідні фрагменти того життя, свідки невблаганного часу. Від них іде тепло й щирість. Листи пронизані любов’ю до рідних і піклуванням про них, ненавистю до ворога, великою вірою в перемогу над агресором, – каже Любов ЛЕГАСОВА, заступник генерального директора музею з наукової роботи, де нині зберігаються непрочитані листи. – У багатьох випадках акти кореспонденції занадто скупі, короткі, містять прості запитання, нехитрі поради. Думки в них часто викладено хаотично. Проте не слід забувати, в яких умовах були написані ті вісточки.

Отримавши на довічне зберігання радянські листи, музейники одразу розпочали науково-дослідну роботу. Більшість кореспонденції була навіть не розпечатана – її відкрили й уперше прочитали українські науковці. Усього – 1208 листів, а також – 43 фотокартки, 5 грошових купюр, по одній облігації й лотерейному білету, засушені квіти. На 14 конвертах відправниками значаться не приватні особи, а радянські установи. Про віденську колекцію підготовлено й опубліковано кілька наукових статей.

За сприяння органів державної влади, засобів масової інформації, історико-пошукових клубів і просто небайдужих громадян уже віднайдено близько 400 родин, яким адресувалися листи. Гуманітарний пошуковий проект під назвою «Увага! Пошук! Непрочитані листи 1941-го» триває донині.

– Отримавши лист через 70 років від часу його написання, люди не вірили своїм очам. Вони вражені, що до них все-таки долинув із вічності голос батька чи дідуся. Для декого це була перша і єдина звістка про рідну людину, а для когось – остання, – розповідає Володимир СІМПЕРОВИЧ, провідний науковий співробітник Національного музею історії Великої Вітчизняної війни 1941–1945 років, котрий не раз виїжджав вручати поштові повідомлення.

Спілкуючись із родиною автора листа, науковці збирають його біографічні дані, фотографії різних років, відомості про нагородження, іншу кореспонденцію червоноармійця. До 70-річчя від початку Великої Вітчизняної війни планується видати каталог непрочитаних листів, де буде вміщено й інформацію про людей, які їх написали.

Більшість обпалених війною «трикутників» вручено в Україні – тільки на територію сучасної Хмельницької області адресувалося майже 400 листів. Чимало адресатів чи їхніх родичів вдалося знайти на території Російської Федерації та в республіках колишнього Радянського Союзу за допомогою телевізійної програми «Жди меня».

Левова частка – написана українською та російською, подекуди діалектами цих мов. Є кореспонденція на ідиш (44 листи), білоруській, татарській, угорській, грузинській, чуваській, марійській мовах.

Чимало листів підписані ініціалами чи просто стоїть автограф, тому буває складно ідентифікувати автора. Щоправда, інколи це стає зрозуміло зі змісту листа. Досі не вдалося знайти живим жодного ветерана, який відправив пошту далекого 1941-го. Зовсім трохи не дочекався власного листа Зиновій Ринський із Василькова Київської області – послання 70-річної давнини отримала його дружина Рахіль Синаюк, котрій воно й адресувалося.

Працівники музею вручають насправді не оригінали листів, а їхні точні копії, для цього навіть добирають папір відповідної фактури. Усі роботи виконують професійні реставратори Меморіального комплексу. Оригінали зберігатимуться у фондах Національного музею історії Великої Вітчизняної війни 1941–1945 років.

Цінність епістолярної колекції полягає в тому, що послання не переглянуті військовою цензурою, а тому правдиво відображають морально-психологічний стан бійців і командирів Червоної армії, мирних жителів тодішньої Кам’янець-Подільської області в перші дні війни. Фатальності в листах не простежується, хоча багато хто усвідомлює, що війна триватиме довго, бо «німець сильний»: «… буде розгромлено фашистську гадину. Правда часу пройде чимало – та боротьба за життя вимагає свого», «… эта война затянется года на два, или более …», «Ми дамо жару ворогу, який суне своє рило на нашу Батьківщину», «… всі ми впевнені, що Гітлер буде розбитий, так як він терпить поразку на всіх фронтах…», «… війна всесвітня, так що мало живих останеться…».

Червоноармійці подекуди писали про перебіг боїв, у яких брали участь: «На кордоні, ми як відступали, та як заскочили в один склад і переодягнулися, а склад потім підпалили, щоб німцям не дати у руки», «Були в бою і насилу вирвалися. Наш полк геть розбитий. Поки що у Білій Церкві, на переформуванні», «… наші хлопці вилягли як трава, а я якось залишився живим…», «Як подивлюся що робиться в Білій Церкві, скільки армій і скільки селян з-під кордону вибираються з скотиною і з усім своїм господарством, то-то страшно».

Трапляється багато згадок про руйнівні нальоти німецької авіації, наприклад, як розбомбили пологовий будинок поблизу Хотина. Чи ось: «Пошта не ходить, часто бомблять… Жаль населення, евакуюються діти, жінки зі Львова, Чернівців, Кам’янця, у далекі міста… Тут жінки уже по два дні не вмиваються…», «… город [Кам’янець-Подільський] розбили чисто, так багато жертв. Якщо буду жива, то 4.07.41. вирушу додому», «… налетіло 11 літаків, бомбили город, багато домів розрушено, є вбиті і ранені серед населення. На вулиці було жудко: крики, стогін ранених», «Я опять попал под бомбежку… Мне кажется, я должен жить 100 лет, после того, что было сегодня. Ужас! Кровь и куски мяса».

Селяни-червоноармійці часто дають настанови своїм жінкам, як вести господарство: «Заготуй на зиму сіна», «Корову не продавай, може, я повернуся, дасть Бог. Я знаю, що тобі буде трудно, але перетримайся», «… продай одне порося і купи собі і дітям, що необхідно», «Заставляй дітей хай моляться Богу, може, який буде щасливий, що я прийду додому».

Якщо прості солдати писали про те, що лежало на душі, то командири, знаючи про цензуру, намагалися висловлюватися дещо обережніше, а родичів повчали: «В листах особливо не пишіть».

Окрім кореспонденції військовослужбовців, в епістолярній колекції виявлено листи жителів Кам’янець-Подільської області, студентів учительського інституту, дітей, що перебували на відпочинку в одному з місцевих санаторіїв.

Автор: Юрій ПОТАШНІЙ