передплата Українською | In English

№12, червень 2006

Кубань.

Поділитися:

Вирвана сторінка, або Чи хоче світ знати правду?

Років десь 12 тому, коли з ініціативи ДемПУ (тоді ще національно-демократичного спрямування) збирали матеріали для майбутньої «Чорної книги України», мені випало побачити мішок – без перебільшення! – унікальних документів. То були власноруч написані спогади людей, котрі пережили жахіття тоталітарної доби. І найбільше йшлося в них не про кривди повоєнних літ, навіть не про репресії 37-го, а про голод 1932–1933 років.В Україні й поза нею – там, де з діда-прадіда жили українці.

На сьогодні немає жодних відомостей, які дали б змогу встановити точну картину обсягів сталінських репресій і пов'язаних з ними людських втрат, що їх зазнала Україна. По-перше, в тоталітарній системі сталінського зразка всі кати з часом перетворювалися на такі само жертви, яких вони мордували. А тому стверджувати, що були верстви українського суспільства, котрих не зачепив сталінізм, навряд чи можливо. По-друге, результати репресій і масових знищень намагалися всіляко приховати, статистика велася дуже погано й повсякчас фальшувалася.
Нам вдалося знайти такі цифри.
Загальна кількість «куркульських» родин, які підпадали під репресивні («розкуркулювальні») заходи, спочатку визначалася в 1,65 млн. У грудні 1929 року Політбюро ЦК ВКП(б) назвало цифру 5–6 млн. осіб, що більш-менш узгоджується зі згаданою кількістю родин (за даними 1927 року, пересічна «куркульська» сім'я складалася із семи осіб, тобто розкуркулюванню підлягали фактично 7–7,5 млн. селян).
За офіційними даними, у 1935 році в Україні було заарештовано 24934 особи, у 1936-му – 15717, у 1937-му – 159573, у 1938-му – 108006, у 1939-му – 12000, у 1940-му – близько 50 тис. Зрозуміло, щоб уявити загальну картину репресій, до цих цифр слід додати кількість ув'язнених у внутрішніх тюрмах НКВС (а вони були перевантажені), проаналізувати смертність у таборах (за деякими даними, у 1936-му вона становила 2%, у 1937–1938 роках – 6–7%), додати кількість репресованих селян, а також депортованих.
За даними Міністерства праці і соціальної політики України, кількість реабілітованих за статтею першою Закону УРСР «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» становить 26900 осіб, за статтею третьою – 93100. Кількість осіб, що були ув'язнені до 18 років, – 2600.
Здавалося: ось стануть ці списані нерівними літерами й поцятковані слідами від сліз аркушики сторінками книжки – і світ вжахнеться, стане іншим і назве цю трагедію мого народу її справжнім ім'ям: ГЕНОЦИД. Але, але!.. Вийшов друком і цей збірник документів, і ряд інших, включно з тритомником Д. Мейса у США та двома томами доктора історичних наук Ю. Мицика, з'явилися серйозні наукові праці та документальні у своїй основі художні твори, раніше заборонені й нові, а страшна правда ще й досі залишається не актуалізованою в людській свідомості.

Дивно, але люди, котрі ще зовсім недавно заперечували сам факт голодомору, нині дедалі частіше посилаються на те, що вимирали села не тільки в Україні, а й поза нею, зокрема в Росії, і здебільшого при цьому називають Північний Кавказ та Кубань зокрема. Можуть, звичайно ж, і не знати, що засноване 988 року Тмутараканське князівство входило до складу Київської Русі, що в ХV–ХVІІ століттях Таманський півострів, за авторитетним свідченням Д. Яворницького, був для запорозького козацтва важливим військовим осідком і місцем постійного проживання козацьких артілей – рибальських і мисливських, але невже не чули бодай про те, що саме відродженому Чорноморському війську Катерина ІІ передала Кубань, отриману Росією 1774 року, для заселення й захисту?

Там жила Україна, і навіть після надісланої на Кубань 1929 року телеграми Сталіна з вимогою «прекратить украинизацию» ще наприкінці 1932-го на Північному Кавказі з українською мовою викладання працювало 1609 шкіл І ступеня, 259 – ІІ ступеня, 12 педагогічних технікумів, короткострокові педагогічні курси й мережа політосвітніх установ. Наведені цифри – не з сучасних газетних шпальт, а з датованого 22 квітня 1933 року звіту керівника спецкомісії Лизлова Наркомату освіти Російської Федерації. А далі в тому ж документі, примірник якого зберігається в Держархіві Ростовської області, спецкомісія доповідала про свою успішну роботу: «Строк остаточного переведення на російську мову роботи початкової і середньої школи встановлено 1 вересня 1933 року. З лютого в усіх школах краю припинено викладання української мови як спецпредмета. На 1 березня 1933 року в усіх українських педагогічних технікумах викладання повністю переведено на російську мову. В Уманському й Полтавському педтехнікумах повністю оновлено викладацький склад, а в інших технікумах – частково».

Серед тих, кому влада доручила термінову русифікацію українських освітніх закладів і культурних установ, преси і діловодства, були переважно прислані, але траплялися й кубанці, як, наприклад, Іван Лазарович Полежаєв (1903–1987) із Краснодара. Людина внутрішньо порядна й після війни несправедливо репресована, він залишив на загал об'єктивні щоденникові записи, в яких, попри радянську заангажованість автора, переконливо постає зв'язок між зросійщенням і голодомором. Зв'язок, об який він, призначений директором Уманського педтехнікуму, згаданого в ростовському звіті, буквально спіткнувся... Ось кілька фрагментів із перекладу, зробленого редакцією «Пам'яток України» за першодруком із краснодарського часопису «Родная Кубань».

«17.2.1933 року

Нарешті дістався до місця своєї роботи. Мене підвіз до будинку технікуму пожежник Павлюк кіньми, яких, мабуть, небагато лишилося тепер у станиці. Коло хвіртки спіткнувся. Землю вкривав сніг на чверть метра. Придивившись уважно, побачив людину в снігу. Була шоста ранку. Хотів подзвонити в міліцію, а людину, яка лежала, занести в будинок, щоб, може, врятувати. Та колеги-вчителі сказали мені буквально таке: «Марна річ. Ви спіткнулися об труп людини, яка загинула від голодної смерті». На превеликий жаль, їх тут багато. Йде велика колективізація, яка супроводжується тим, що називають тепер «саботажем козацтва та його посібників».

20.2.

Викликали в НКВС, де мені запропонували зібрати всі українські підручники, літературу і передати усе туди. Потроху все прояснюється. До революції в цьому будинку була Уманська гімназія, потім – школа. Наприкінці 20-х рр. – Уманський український агропедтехнікум. Моя місія – ліквідувати українізацію технікуму та її наслідки. Місія нелегка і не дуже приємна.

21.2.

На залізничну станцію прибув ешелон із БВО (Білоруського військового округу. – Ред.) з переселенцями, які «мали компенсувати зменшення населення внаслідок чорних років колективізації, саботажу, репресій, голоду та переселень». Це мені сказав старий учитель, один із 3 – 4-х, які залишилися в технікумі.

Трохи покривив душею і, віддаючи українські підручники й літературу, залишив собі «Кобзаря» Т.Г. Шевченка... Це данина любові до українського народу й моїх українських друзів у минулому.

22.2.

Займався бібліотечними справами й розподілом підручників російською мовою, отриманих із крайвно. Підручники є, але учнів нема, так само, як і вчителів.

26.2.

У станиці голод. Мені доручили провести збори колгоспників у колгоспі ім. Зубрицького. Прийшло десь із 15 худих змарнілих жінок. Лиця, наче з ікон. Згодні з усім і все робити (ішлося про підготовку до сівби ярих. – Ред.). Але й «треба хоч трохи хліба, їсти нічого». Думаю, а як же діти? Так, колективізація дається дорогою ціною. Новий шлях життя повинен витіснити всі старі звички, форми господарювання, весь уклад життя, вироблений віками. А як це зробити протягом одного чи кількох років, коли все прикипіло до людини впродовж багатьох століть і живе у неї в крові?

2.3.

Приходила лікарка з амбулаторії. Висновки вбивчі. Написала коротку довідку: «Медогляд виявив крайнє виснаження учнів, директорові педтехнікуму треба вжити заходів для поліпшення харчування, інакше багатьом із них загрожує смерть» (лікар – підпис, печатка амбулаторії).

Жахливі справи. І питання навіть не у відповідальності, а в муках серця. Адже живі люди, молодь... Наше майбутнє.

3.3.

Прегарний народ – ці білоруські переселенці, здоровий, веселий, енергійний, переважно молодого й середнього віку. Для станиці це справді рівнозначно врятуванню хворого, якому введено свіжу кров. Їх оселили на одній території, і колгосп, у якому вони працюють, назвали ім. БВО.

10.4.

Тепло надворі. Холод у душі. Забути страшну картину конання однієї з найбагатших станиць Кубані неможливо.»

Отож одних привозили, інших вивозили: кого до ГУЛАГу, кого в Україну, де також лютував голод. Вивозили живих – на ймовірну смерть, вивозили навіть мертвих. Щоб поліпшити місцеву статистику? Відомий американський бізнесмен, меценат і патріот України Олексій Воскобійник у книжці спогадів «Повість моїх літ» згадує, що його батькові не раз наказували переїздити разом із родиною і, врешті, вже в Калач-Слободі, що у Воронезькій області, до їхнього двору знову приїхали гепеушники. Вночі, як колись у Миргороді, а мороз під 40 градусів.

«Зупинилися ми біля станції. Повз нас проїжджали сани за саньми. Не порожні, а з голими людьми. Це були трупи. Ніколи в житті я такого жаху більше не бачив... Затверділі на морозі трупи гепеушники і солдати брали за руки, ноги, що не згиналися, і кидали прямо у вагони. Те, що здавалося ще недавно дітьми, лунко гупало об стінки вагонів. Менші трупи мали меншу вагу, і їх закидали подалі, щоб більше влізло... Після цього бралися за «дорослих» – жінок, дядьків. Батько повернув мені голову у протилежний бік. Сердито мовив: «Я тебе прошу, не дивись...»

– Господи, – шепотіли мамині губи. – Куди ж їх можуть везти? Для чого? Хіба не простіше закопати тут?

На це питання ніхто не міг тоді відповісти. Окрім, звичайно, гепеушників. Ті мовчали...

Нарешті трупи позавантажували. Хтось сказав, що це кубанці.

Для живих підігнали інший вагон. Теж «телятник». Гепеушник розчинив двері й гукнув: «Украінци, залєзай. Сначала дєті... Не торопитесь. На тот свєт всє успєєте!» Останніми у наш вагон сіли два кримських татарина. Казали: «Ми нє с Украіни. Ми с Крима». Все одно не помогло. За ними й зачинили двері. Стало темно, як у льоху серед ночі.

А везли їх в Україну – з її конаючими селами, з мертвими колгоспниками на вулицях Харкова та інших міст. Утім, були й захищені від такої долі – що в Україні, що в інших місцях українського розселення. Ніла Миколаївна Шеховцова, 1920 року народження, згадує:

– Зима 1933 року застала мене в рідному селі Зіборове Курської області (за 23 км від Курська). Взимку була голодовка, а весною вже зовсім нічого було їсти. Рвали траву, обдирали молоде листя з липи, варили суп з якоїсь трави. Продукти в нас усі вивезли. Це називалося продрозверстка. Залишився мішечок з крупою, мама на нього сіла, плакала і не віддавала, і то її зіпхнули й забрали...

Потім тато відвіз мене до дядька (маминого брата). Він був головним редактором районної газети «Без межі». Їх дуже добре забезпечували продуктами. Мене туди віддали, щоб я не вмерла від голоду. Мене посилали за продуктами в магазин закритого типу далеко від дому. Жили ми біля станції. На станції лежали трупи. В магазині я купувала сир голландський, м'ясо, масло. Мене тітка посилала, щоб їх менше бачили в закритих магазинах.

Те саме було й в Україні. Та й методи застосовувалися однакові, наприклад, традиційне обвинувачення в саботажі. Письменник і видавець Петро Волиняк (справжнє прізвище Чечет), згадуючи охоплену голодом і репресіями Кубань, напише:

– Страшне це глухе, досі чуже й незрозуміле, слово: саботаж. Як кара Божа, якої ніяка сила людська не відверне, несподівано впало воно на кубанську землю, ніби смертним покривалом накрило її і, здавалося, от-от задушить усе, що лишилося живе на ній.

Холера прийшла відкілясь і задушила три тисячі курей у колгоспі – саботаж!

Гнилець забрався на пасіку і всі п'ятсот вуликів знищено в другому – саботаж!

Понад три тисячі кролів з кролеферми розбіглися в третьому – саботаж!

Не хотять, пухнучи з голоду, козаки робити, щоб Москву годувати – саботаж!

А за саботаж найжорстокіший вирок. Почалися ще суворіші чистки серед комуністів і комсомольців: помічених у покриванні багатодітного односельця чи не здатних заморити голодом рідного батька та брата негайно «вичищали» й ув'язнювали. І то не була місцева ініціатива – діяла постанова ЦК ВКП(б) за підписом Сталіна «про позачергову, надзвичайну чистку партії та комсомолу в районах Кубані». Та й записування на «чорні дошки» цілих сіл і станиць українських придумане в одному центрі – у Москві. Потрапила до цього списку приречених і вже згадана станиця Полтавська. Петро Волиняк:

– У поїзді, що йде з Ростова, купую краєву газету «Молот» і, розкривши, жахнувся. На першій сторінці величезними літерами стояло: «Нет больше станицы Полтавской – националистического кулацко-петлюровского гнезда на Кубани! Есть станица Красноармейская – верная опора советской власти и колхозного строя!»

Далі йшов репортаж про стовідсоткове виселення мешканців станиці, повідомлення, що перший транспорт нових мешканців уже прибув у станицю. Нові мешканці походили з Західної області, себто з районів Пскова й Новгорода. Як насмішка над голодною Кубанню, повідомлялося, скільки борошна, крупи та інших продуктів завезено до станиці Полтавської, чи то пак, Красноармєйської. Смакувалося, який гарний хліб випікає пекарня станиці...

Поряд – передова на тему: «Кубань мусить врахувати сумний кінець станиці Полтавської і негайно виконати план хлібоздачі!». Нехай знають українські націоналісти, що на черзі за Полтавською мають бути станиці Уманська, Староменська, Новодерев'янківська, Новомалоросійська, Новоменська...

І далі скрізь, де ще була Україна. Від неї мала залишитися лише назва. І, звичайно, декоративна етніка, народні й академічні хори, які славитимуть чергового «вождя світового пролетаріату». Ні української мови, ні модерної національної культури, ні прямих політичних, економічних чи наукових зв'язків зі світом. Усе – тільки з дозволу офіційної Москви, яка й донині, не визнаючи самого факту геноциду, не повторила слідом за російським правозахисником Сергієм Ковальовим: «Простите нас!» Бо з нами можна й отак?

І мимоволі згадуються... ні, не чудові пісні Кубанського козачого хору, а гіркі слова академіка Івана Дзюби. Про те, що без об'єктивного осмислення історії, без зосередження інтелектуального потенціалу нації на прориві в майбутнє та без політичної волі вітчизняної еліти нашому суспільству й сьогодні загрожує «кубанізація». Це коли є українські хори й вишиванки, навіть герб і прапор, як то було і в добу УРСР, але Книга буття українського народу, з її вирваними сторінками, залишається для світу маловідомою. Та й чи тільки для світу?

Автор: Оксана ГРЕЧАНЮК

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №15/2016 №15
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Нардеп не задекларував будинок на Трухановому острові — Bihus.info Сьогодні, 23 жовтня

"Від заяви Зеленського залежить все": Тейлор засвідчив у справі імпічменту Трампу Сьогодні, 23 жовтня

Кабмін запровадив 2% мито на імпорт електроенергії з РФ — Герус Вчора, 22 жовтня

В Київській академії мистецтв викрили шахраїв. Збирали кошти на «батьківські фонди» Вчора, 22 жовтня

Ще один виробник сигарет відкликає 350 мільйонів сплаченого акцизу Вчора, 22 жовтня

СБУ затримала ексзаступника міністра економіки: підозрює у держзраді Вчора, 22 жовтня

Як Кравцов з компанією планують роздерибанити 100 млн доларів Вчора, 22 жовтня

В уряді озвучили консервативний та оптимістичний прогноз зростання ВВП у 2020 році Вчора, 22 жовтня

Євродепутат: Зеленський концентрує владу і це дуже страшно Вчора, 22 жовтня

Новини 21 жовтня: IPO Укрпошти, арешт рахунків "Укргазвидобування", місія МВФ Вчора, 22 жовтня