Агнець жертовний

Минуть десятки років, а може, й століття, перш ніж ми навчимося говорити про голодомор, вдаючись до художнього слова. А може, і марно минуть. І ніколи, чуєте, ніколи (!) не буде поетичної строфи, прозового рядка, кінематографічного епізоду про голодомор. Бо страшно, гидко й потворно оповідати про приниження.

1932–1933 роки називають трагедією. Це неправда. Це не трагедія. Це явище щодо якого незастосовний жоден термін естетики. Трагічність передбачає просвітлення. Та просвітлення ж не було. Передбачає самозречення. Його не було. Передбачає боротьбу з фатумом. Фатуму хоч відбавляй. Але боротьби... Не знайти боротьби. Немає слів, немає образів, немає кліше, стандартних ходів і аналогів в епічному слові. Це унікальність, яка розриває штрих універсальності буття, але не універсальності думки. Жоден із наших класиків і не обмовився про голодомор. Ні Тичина, ні Рильський, ні Сосюра, ні Первомайський – жоден, наче і не бачили, і не чули, і не знали, і не розуміли. Чому? Невже справді були потьмарені, приспані, пригодовані, залякані владою? Ні. Страх і пригодованість тут ні до чого. Їхні музи не знали слів, їхні ліри не мали струн. Будуть фільми про героїв Крут, вояків УПА і дисидентів-шістдесятників. Але не буде стрічки про голод. Україною ростимуть хрести. Селами з'являться дошки з іменами замордованих, вийде «Книга пам'яті», хтось назве імена катів. Та не буде співця. Задовольнятимемося переказами, збірками фактів і документів. Школярі напишуть твори, завучі проведуть вечори пам'яті. Та поети мовчатимуть. Це хвилина, вічність мовчання. Мовчатимуть мільйони мертвих; мовчатимуть чорноземи, вгодовані їхніми тілами; мовчатиме космос, промерзла, просотана метеоритами безкінечність; мовчатимемо й ми.

Юрій Смолич у «Розповіді про неспокій» написав про подорож волостями наприкінці 30-х: край оживав, заколосилися лани, люди заспівали, й радісно було бачити, що Україна оговтується після нещастя. А що ще можна було написати? Писати можна про що завгодно: про кров, жорстокість, вандалізм, усілякі збочення. Про голод писати не можна.

Олександр Пушкін міг у «Полтаві» заримувати «груды тел». Але в «Мідному вершникові» відмовився описувати загибель від повені. Подав у примітці фрагмент газетної публікації, в якій наводилися спостереження свідків. І все. Бо фатум, чистий фатум, бо смерть, чиста смерть, не прикрашені жодними ниточками життя, огидні. Поезія ж – для життя і про життя.

Голодомор порівнюють із голокостом і різаниною вірмен у Туреччині. Справедливо і ні. Володимир Соловйов у «Трьох розмовах...» вустами одного з персонажів пише про спалення вірмен башибузуками. Пише про нудотний солодкий запах горілого людського м'яса. Кількома штрихами окреслює звуглені жіночі тіла. Але на цьому не ставить крапки. Описує атаку донських козаків, які, наздогнавши курдів-садистів, вирізали всіх до одного. Манірні інтелігенти слухають соловйовського генерала і не квапляться теревенити про гуманність, їхні язики не поспішають засуджувати звірства війни. Бо якщо є злочин, має бути й кара. Бо свідок злочину (військовий і поготів) має право на кару. Повинен карати. На те й дана воїну шабля. А коли доживе він до старості, то тоді, якщо не здолає його склероз, матиме час на каяття. І толстовство тут зайве. Непротивлення – противне. Щось на кшталт людожерства. Людина повинна боротися за життя. Повинна боронити власне життя, мусить захищати життя інших. Ставати вбивцею, опираючись безкарному вбивству.

Розмірковуючи над процесом Айхмана, Ганна Арендт зазначила: зло банальне. Це правда. Пригадаймо радянський фільм «Іди і дивись». Пригадаймо пришелепуваті вирази облич есесівців. Вони дивляться на охоплений полум'ям сарай, слухають тріскотіння вогню, лемент приречених і не розуміють, що коять. А потім стріляють у полум'я і сивий дим. Стріляють із шмайсерів, гвинтівок, пістолетів. І тільки намацані перегріті стволи і запах пороху та мідних гільз повертає їх до звичної ситуації – вони на війні, стріляють. Колись перед причастям вони читали: прости їм, Боже, бо не тямлять вони, що творять. Чи проститься їм? Фільм про вбивство можна було зняти, бо, крім жертв і катів, були також просяклі багнюкою партизани та їхня корова. Був останній епізод, в якому лисий хлопчина (з виразом обличчя дуже схожим на обличчя одного з есесівців) стріляв із трьохлінійки в портрет Гітлера. Цілив у його вусики, цілив у богемну фізіономію, цілив у підліткову самовпевненість, у дитячу щирість, хотів влучити й у немовлячу невинність, та не вистрелив.

Можна знімати фільми про голокост. Бо було повстання варшавського гетто. І не важливо, що повстання придушили, а Червона армія-визволителька почала наступ на Варшаву тільки після повідомлення про знищення гетто. Не важливо. Це нюанси зради й підступу. Й у їхньому контексті велич борців ще більша.

Можна екранізувати «Щоденник Анни Франк». Бо був король Нідерландів, який вийшов на вулицю з жовтою звіздою Давида на плечі. Були нескорені.

Ефраїм Савелла міг написати «Папуга, що розмовляє на ідиш». Бо його персонаж – Янкіль, мамин синок (хоч і називали його гордим польським ім'ям Ян). І мимоволі зробивши навколосвітню подорож, він повернувся до Вільно. Прийшов до того самого кравця, в якого мама замовляла йому перші дорослі штани. Хотів змінити тілогрійку й вушанку на пристойні шати. Навіть у своїй інфантильності Янкіль мужній, справжній, він живе.

Блажен обраний народ – він агнець жертовний. А чи блажен баран, якого прирізали просто так, бо потрібна шкура для барабана? Чи надихає кошару звучання його напнутої шкури? Чи пишаються вони її гудінням?

Бам-бара-бам! Бам-бара-бам! Йде піонерія. Йде комсомолія. Майорять червоні прапори. Дівочі перса трусять червоними значками. Слава! Слава! Ура-а-а-а! До боротьби за справу Комуністичної партії будьте готові! Гуде шкура барана. Бам-бара-бам! Кошара крокує. Пастир посміхається. Пастушата запобігають. Вівчарки гарчать. У такт барабановому гуркоту ревуть заводи, хриплять шахти, ростуть терикони. «Донбасс – это ты! Донбасс – это я! Донбасс – это Родина моя!». І все це під барабанний дріб. Щодня. Щодня. Щодня. Як поталанило баранові! Він – атрибут свята.

Аби нагодувати мільйони героїв перших п'ятирічок, збудувати домни й шахти, закупити обладнання в Бельгії і Франції, потрібно було відібрати шмат хліба в українського селянина. «Сдохни, кулацкое отродье!» Жери лободу! Не смакує? А робітнича влада смакує? Мовчиш?

Україна замовкла.

Нема вже пастиря. Вівчарки вийшли на пенсію. Гарчать, та все ж беззубі. Пастушата стали статечні й пузаті. Барабани розсохлися, лопнули від надмірного вжитку. Та питання все ж залишається: чи є сенс у смерті агнця нежертовного?

Дописуючи це есе, я пригадав: є тексти про голодомор. Щось таке читав про господаря, який по черзі різав своїх дітей, бо кволішали вони з дня на день; однаково повмирали б (не харчуватися ж мертвеччиною). Писала про це й Ліна Костенко. Та ліпше не писала б. Пані Ліна – величина. Однак від слів своїх – про голодомор писати не можна – не відмовляюся. Розум здорової людини не перетравлює таких текстів. Твір повинен нести просвітлення. Смерть виправдовується лише тоді, коли є щось вище за життя: гордість, гідність, можливо, навіть дріб'язкова ідея. Я не бачу ідеї, в ім'я якої повмирали мільйони селян. Вони, наче сарана, об'їли весь бур'ян, а потім подалися в міста. Їх перестріли патрулі, й вони повернулися до своїх хат. Хто мав силу, зарізав ближнього і з'їв. Потім збожеволів. Люди в шкіряних тужурках засудили їх і розстріляли.

Сказано: не хлібом єдиним живе людина. Як іронічно сказано! Словосполучення «не хлібом єдиним» вводить в оману. Здається, повинен бути хліб і ще щось, наприклад, віра. У цьому й омана. Хліб не потрібен для життя. Для животіння – потрібен. Українці жили самим тільки хлібом. Хліб забрали, і вони померли. Знали б, що, крім хліба, є ще щось, то не дали б його відібрати. Не перетворилися б на рослини, які всихають, бо їм перетяли коріння.

Філософи полюбляють поняття «відчуження». Його дуже точно можна застосувати для характеристики нашого селянства. Селянин – придаток ланів широкополих. Він жив, аби сіяти і жати пшеницю. Українець, гній і реманент – необхідна умова успішного ратайства, від Полтавщини до Зеленого Клину і штату Колорадо. Це наруга над ім'ям Людина. Історіософ Юрій Липа навіть спробував перетворити цю ганьбу на чесноту: сенс буття нашого народу в освоєнні євразійського степу. Патетично. Водилися колись у степах сайгаки, тепер – українці. Як гордо! Як сумно! Елліни були покликані для творення мистецтва; римляни – державності; євреї – аби зберегти істинну віру; українці – для рільництва. Ми в гарній компанії.

Живе той, хто здатен жити. Життя дає не хліб, а віра. Коли в 1919 році київські студенти й гімназисти вмирали під Крутами, сільські хлопці лузали насіння й жартували з дівчатами. Вже тоді вони були живими мерцями. Через Крути повзла їхня смерть. Писати про голодомор – це оспівувати бидляцтво. Писати панегірики м'ясокомбінату. Хочеться – пишіть, лавроносні сентименталісти.

Та все ж: чи є сенс у смерті агнця? Є. Якщо нам до снаги його знайти. Якщо збагнемо: їхня смерть – це засторога. Сенс у тому, щоб знайти віру, якої їм бракувало. Стати вищими, сильнішими й мудрішими. Минулі приниження спокутуються майбутньою величчю. Містерія жертвоприношення триває.

Баране, я нарікаю тебе: агнець жертовний!

Автор: Валентин БУШАНСЬКИЙ