Моє кохання без правил

Майже три роки тому несамовито закохалася. У модерніста Ерделі, земний шлях якого обірвався ще 1955-го. Точніше, закохалася в картини майстра. Сталося це не в його рідному Закарпатті, не в Ужгородському художньому музеї імені Йосипа Бокшая, де є досить пристойна колекція робіт Ерделі, і не в Національному художньому музеї (Київ), де їх замало.

Пристрасть нахлинула в маленькому словацькому місті Свиднику, в Галереї імені Дезидерія Милого, що є філією тамтешнього Музею української культури. Може, то просто сонце вимило садиби, які куталися в листя та квіти, зухвало вкрило ландшафт яскравими мазками, висинило небо, запалило золотом річку. І цей навкологалерейний пейзаж видався раптом алюзією на щось таке бачене в Ерделі. Може, дався взнаки вересень, фатальний місяць, що забрав життя в майстра, а за 49 років по тому – в його дружини Магдалини. І миттєвий спогад про це прорвався на волю, коли стояла навпроти творінь митця.

Думала тоді про вакуум, в який необхідно селити художника заради збереження його крил. Заради невитрачання на марноту дорогоцінних годин, відведених Небом на творчість. Адальберт Ерделі, громадянин Європи, вивчав живопис у Будапешті, Мюнхені. Потім багато подорожував різними країнами: вдосконалював майстерність, виставлявся. У 1930–1940-х його професійне реноме міцнішало в мистецьких центрах Франції, Італії, Австрії, Бельгії й інших держав. Та більш за все Ерделі підкорявся магії рідної землі, що в різні часи належала Угорщині, Румунії, Чехословаччині та СРСР. Митець, відомий далеко за межами материнського краю, вперто марив створити в ньому мистецьку Мекку. І він таки увійшов в історію як один із батьків закарпатської школи живопису. Та, живучи в місцевості, зґвалтованій політичними буреломами, високоосвічений інтелігент потерпав від знущань та принижень із боку нехлюїв, котрі клеїли йому ярлики «формаліста» і «космополіта». Його методично нищили, позбавляючи посад, жбурляючи в безодню злиднів.

Тоді у словацькому місті етнічних українців думала: чому не кинув усе, не виїхав назавжди в ті світи, де гриз художню науку і де в іпостасі зрілого митця був би обласканий вдячним оточенням? Чого чекав від плебейської влади, яка тримала його в лабетах опали? Чи це – звичайний, притаманний художникам, мазохізм?

Думала тоді й про те, що злість долі тягнеться змією й після смерті. Адальберт Ерделі зустрів майбутню дружину Магдалину, коли йому було 41, а їй – 16... Якось уночі 2004 року до ужгородського будинку 88-річної Магдалини увірвалися бандити та винесли близько 50 картин Ерделі. Старенька вдова, яку нелюди зв’язали електричними дротами, померла на місці від розриву серця.

Недобра доля продовжує перетворювати на попіл скалки минулого щастя. На місці будиночка Адальберта і Магдалини видерлася сучасна оселя…

Закохатися в картини не так божевільно, як наївно. Це – манія дівчиська й аж ніяк не дорослої пані. Однак пристрасть – штука апріорі неправильна та розумом не контрольована. Тому не варто опиратися, якщо раптом уві сні бачиш соковиті полотна Ерделі. На них, до прикладу, рожевою стрічкою мандрує схилами стежинка. Бузкові стовбури дерев вітаються одне до одного. А водну гладь не відрізнити від гірського кришталю.

Прокинувшись, пригадуєш: немає в світі істоти, трагічнішої за художника.

Автор: Ольга КЛЕЙМЕНОВА