передплата Українською | In English

№12, червень 2006

Париж так далеко...Париж так далеко...

Поділитися:

17 червня 1911 року народився Віктор Некрасов

У липні 1989 року я стояла біля воріт кладовища Сен-Женев'єв-де-Буа, тримаючи в руках дві троянди. Не просто, щоб покласти їх на могилу Віктора Некрасова, а й вклонитися йому від тих київських друзів-письменників, що не могли тоді дістатися Парижа.

У липні 1989 року я стояла біля воріт кладовища Сен-Женев'єв-де-Буа, тримаючи в руках дві троянди. Не просто, щоб покласти їх на могилу Віктора Некрасова, а й вклонитися йому від тих київських друзів-письменників, що не могли тоді дістатися Парижа. Родичі, зокрема відомий дипломат Володимир Скофенко, що запросили мене погостювати (одержали спеціальний дозвіл), знали: поховано Віктора Платоновича десь недалеко від Івана Буніна. Але не в окремій могилі. В сім'ї Некрасова бракувало коштів, щоб придбати шматочок землі на всесвітньо відомому цвинтарі. «Підзахоронили» видатного письменника, автора, можливо, найталановитішої, найщирішої книжки про Велику Вітчизняну війну «В окопах Сталінграда», в могилу приятельки (вже по Парижу) – Роми Клячкіної.

Пасинок Віктора Платоновича Віктор Кондирєв, який дуже любив вітчима й багато робив для нього, залишився вірним собі: замовив чималеньку мармурову дошку. Прилаштували її на хресті, де меншими літерами було вибито прізвище власниці могили. Родичі весь час вимагали швидше перепоховати письменника (через певний час це було зроблено).

Я поклала троянди саме на перший прихисток людини, якою захоплювалися в світі, а надто земляки – кияни. Віктор Некрасов був автором не лише повісті «В окопах Сталінграда», відзначеної Державною премією СРСР і перекладеною десятками мов світу, а й чудових повістей, оповідань і нарисів.

Талановитий прозаїк писав «правду і тільки правду», як сказав він на зборах Спілки письменників України, де колеги називали Некрасова «ворогом народу». Я знала про ті сумнозвісні збори від друзів і шанувальників Віктора Платоновича, знала й про обшук, що тривав понад сорок годин 11 вересня 1974 року, коли прозаїк стояв на сірому асфальті Борисполя, назавжди покидаючи рідний Київ, який любив понад усе... Знала, що жив він у Парижі, що залишилися там дружина й пасинок (називав його сином), а от адреси їхньої не мала. І ні в кого дізнатися не змогла. Найліпшим друзям Віктор Платонович надсилав власноруч художньо оформлені листівки, але без зворотної адреси та прізвища відправника: щоб не накликати ні на кого біди.

І треба було так статися, що коли ми розмовляли з сестрою в паризькому метро рідною мовою, нас почув незнайомець. То був відомий білоруський художник, який кілька років перед тим вдало влаштувався у Франції. Він знав багатьох емігрантів так званої нової хвилі й підказав адресу й телефон Галини – дружини Віктора Некрасова.

Наступного дня я розмовляла з Галиною Вікторівною телефоном. Вона на той час дуже хворіла, тож наша зустріч не відбулася. А от моя сестра і її чоловік Володимир Федорович Скофенко не раз навідували Галину Вікторівну, аж поки самі повернулися до Києва. Приносили їй українську пошту – газети, журнали. 17 червня 1991 року приїздили до неї, хворої, щоб привітати з 80-річчям Віктора Платоновича. Привезли квіти, подарунки, вітання з України.

...На згадку про троянди, покладені на могилу на Сен-Женев'єв-де-Буа, залишилася маленька фотокартка. Готувала матеріал про Віктора Некрасова для одного з видань і зателефонувала до Парижа Віктору Кондирєву. Хранитель спадщини письменника люб'язно відгукнувся й надіслав кілька світлин. Та жодне з видань, де я в ті роки друкувалася, не погодилось опублікувати скорботні фотографії. От і залишилися вони в моєму архіві.

Добра моя приятелька Паола Утевська, дитяча письменниця, яка була справжнім другом Віктора Некрасова та його мами Зінаїди Миколаївни в найважчі часи, багато розповідала про їхнє життя, зокрема про аматорський кінофільм, який знімали в Ялті Віктор Платонович і Леонід Волинський, сходинки біля Аскольдової могили, побудовані за дипломним проектом студента Некрасова, про те, як тяжко, неприкаяно велося йому в рідному місті.

Повернувшись з Парижа, розповідала Паолі про Галину Вікторівну, цвинтар і дві троянди. «А ось я ніколи не покладу квітів на могилу Некрасова. Париж так далеко...» – сумно зітхнула Утевська.

…І сьогодні теплішає на серці, коли згадую, що мені випало це зробити не лише від себе, а може, й від багатьох шанувальників творчості нашого земляка.

Автор: Елеонора БЛАЖКО

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №15/2016 №15
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Кабмін запровадив 2% мито на імпорт електроенергії з РФ — Герус Вчора, 22 жовтня

В Київській академії мистецтв викрили шахраїв. Збирали кошти на «батьківські фонди» Вчора, 22 жовтня

Ще один виробник сигарет відкликає 350 мільйонів сплаченого акцизу Вчора, 22 жовтня

СБУ затримала ексзаступника міністра економіки: підозрює у держзраді Вчора, 22 жовтня

Як Кравцов з компанією планують роздерибанити 100 млн доларів Вчора, 22 жовтня

В уряді озвучили консервативний та оптимістичний прогноз зростання ВВП у 2020 році Вчора, 22 жовтня

Євродепутат: Зеленський концентрує владу і це дуже страшно Вчора, 22 жовтня

Новини 21 жовтня: IPO Укрпошти, арешт рахунків "Укргазвидобування", місія МВФ Вчора, 22 жовтня

МЗС Німеччини проти визнання Голодомору геноцидом 21 жовтня

ЄС запустив процес ратифікації угоди про Brexit, стежить за подіями у Лондоні 21 жовтня