№12, червень 2006

Париж так далеко...

17 червня 1911 року народився Віктор Некрасов

У липні 1989 року я стояла біля воріт кладовища Сен-Женев'єв-де-Буа, тримаючи в руках дві троянди. Не просто, щоб покласти їх на могилу Віктора Некрасова, а й вклонитися йому від тих київських друзів-письменників, що не могли тоді дістатися Парижа.

У липні 1989 року я стояла біля воріт кладовища Сен-Женев'єв-де-Буа, тримаючи в руках дві троянди. Не просто, щоб покласти їх на могилу Віктора Некрасова, а й вклонитися йому від тих київських друзів-письменників, що не могли тоді дістатися Парижа. Родичі, зокрема відомий дипломат Володимир Скофенко, що запросили мене погостювати (одержали спеціальний дозвіл), знали: поховано Віктора Платоновича десь недалеко від Івана Буніна. Але не в окремій могилі. В сім'ї Некрасова бракувало коштів, щоб придбати шматочок землі на всесвітньо відомому цвинтарі. «Підзахоронили» видатного письменника, автора, можливо, найталановитішої, найщирішої книжки про Велику Вітчизняну війну «В окопах Сталінграда», в могилу приятельки (вже по Парижу) – Роми Клячкіної.

Пасинок Віктора Платоновича Віктор Кондирєв, який дуже любив вітчима й багато робив для нього, залишився вірним собі: замовив чималеньку мармурову дошку. Прилаштували її на хресті, де меншими літерами було вибито прізвище власниці могили. Родичі весь час вимагали швидше перепоховати письменника (через певний час це було зроблено).

Я поклала троянди саме на перший прихисток людини, якою захоплювалися в світі, а надто земляки – кияни. Віктор Некрасов був автором не лише повісті «В окопах Сталінграда», відзначеної Державною премією СРСР і перекладеною десятками мов світу, а й чудових повістей, оповідань і нарисів.

Талановитий прозаїк писав «правду і тільки правду», як сказав він на зборах Спілки письменників України, де колеги називали Некрасова «ворогом народу». Я знала про ті сумнозвісні збори від друзів і шанувальників Віктора Платоновича, знала й про обшук, що тривав понад сорок годин 11 вересня 1974 року, коли прозаїк стояв на сірому асфальті Борисполя, назавжди покидаючи рідний Київ, який любив понад усе... Знала, що жив він у Парижі, що залишилися там дружина й пасинок (називав його сином), а от адреси їхньої не мала. І ні в кого дізнатися не змогла. Найліпшим друзям Віктор Платонович надсилав власноруч художньо оформлені листівки, але без зворотної адреси та прізвища відправника: щоб не накликати ні на кого біди.

І треба було так статися, що коли ми розмовляли з сестрою в паризькому метро рідною мовою, нас почув незнайомець. То був відомий білоруський художник, який кілька років перед тим вдало влаштувався у Франції. Він знав багатьох емігрантів так званої нової хвилі й підказав адресу й телефон Галини – дружини Віктора Некрасова.

Наступного дня я розмовляла з Галиною Вікторівною телефоном. Вона на той час дуже хворіла, тож наша зустріч не відбулася. А от моя сестра і її чоловік Володимир Федорович Скофенко не раз навідували Галину Вікторівну, аж поки самі повернулися до Києва. Приносили їй українську пошту – газети, журнали. 17 червня 1991 року приїздили до неї, хворої, щоб привітати з 80-річчям Віктора Платоновича. Привезли квіти, подарунки, вітання з України.

...На згадку про троянди, покладені на могилу на Сен-Женев'єв-де-Буа, залишилася маленька фотокартка. Готувала матеріал про Віктора Некрасова для одного з видань і зателефонувала до Парижа Віктору Кондирєву. Хранитель спадщини письменника люб'язно відгукнувся й надіслав кілька світлин. Та жодне з видань, де я в ті роки друкувалася, не погодилось опублікувати скорботні фотографії. От і залишилися вони в моєму архіві.

Добра моя приятелька Паола Утевська, дитяча письменниця, яка була справжнім другом Віктора Некрасова та його мами Зінаїди Миколаївни в найважчі часи, багато розповідала про їхнє життя, зокрема про аматорський кінофільм, який знімали в Ялті Віктор Платонович і Леонід Волинський, сходинки біля Аскольдової могили, побудовані за дипломним проектом студента Некрасова, про те, як тяжко, неприкаяно велося йому в рідному місті.

Повернувшись з Парижа, розповідала Паолі про Галину Вікторівну, цвинтар і дві троянди. «А ось я ніколи не покладу квітів на могилу Некрасова. Париж так далеко...» – сумно зітхнула Утевська.

…І сьогодні теплішає на серці, коли згадую, що мені випало це зробити не лише від себе, а може, й від багатьох шанувальників творчості нашого земляка.

Автор: Елеонора БЛАЖКО

Архів журналу Віче

Віче №7/2016 №7
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Зеленський: участь США в зустрічі "коаліції рішучих" – це сигнал від Трампа Сьогодні, 11 липня

Зеленський: є ідея, щоб послом у США був Умєров – і це вплине на уряд Сьогодні, 11 липня

Зеленський про нові санкції США та ЄС проти Росії: думаю, ми дуже близькі Сьогодні, 11 липня

Мерц: Німеччина готова придбати у США Patriot для України Вчора, 10 липня

"Це тероризм": Зеленський розповів про атаку РФ на Київ і закликав посилити ППО Вчора, 10 липня

Глава Єврокомісії оголосила про створення фонду відновлення України Вчора, 10 липня

Мерц закликав Україну не звертати зі шляху реформ, йдучи до ЄС Вчора, 10 липня

Дональд Туск: відновлення України неможливе без її перемоги у війні Вчора, 10 липня

Президентка Єврокомісії на URC оголосила про 4 млрд євро допомоги бюджету України Вчора, 10 липня

Україна отримала 1 млрд євро від ЄС за рахунок доходів з росактивів Вчора, 10 липня