Володимир ЛИТВИН: «У рідне село лечу, як на крилах»

Стояв кінець жовтня, по нагідках уже було видно сліди перших приморозків. Квіти буяли за низеньким дерев’яним парканчиком.

– Оце, де загороджено квіти, то ми так шануємо те місце, де стояла хата, в якій народилося четверо наших дітей, – пояснила Ольга Андріївна.

Серед тих чотирьох – і Голова Верховної Ради України Володимир Литвин.

– А знаєте, – продовжувала його мати, – Володя в хаті, яку потім побудували, і не жив. Ото тільки коли навідувався. Він же навіть на літні канікули не гуляв, як інші студенти. А зі студентським будзагоном у Казахстан їздив, щоб грошей заробити – взутися-одягтися. Він де тільки не підробляв, навіть сторожем. А нову хату ми почали десь у сімдесят першому році будувати. Бо коли ми з Михайлом одружилися, в нього була така хата, як ото Шевченкова: земля, піч-лежанка, маленькі віконечка. Порося продаємо, з’являються гроші – замовляємо вікна, двері. Мій брат знайшов хлопців, які, коли ще корів пасти не виганяли, вже приходили цеглу класти. У сімдесят четвертому році на зиму перейшли сюди.

Володимир Литвин якось привселюдно зізнався, що від батька в дитинстві йому добряче дісталося двічі. Прошу Ольгу Андріївну докладніше розповісти, як то було.

– Колись по селах ходили онучники, які за різні дрібниці вимінювали в людей старе ганчір’я. А я випрала чоловіків кортовий костюм і повісила сушитися. От Володя й виміняв на той костюм іграшковий дитячий годинник і свисток. А він меншого брата глядів, дав йому нову цяцьку, той сидить, грається. Школярі, які бачили це, сказали моєму чоловікові: «Дядя Міша, Володька онучникові ваш костюм віддав!». Костюм довелося забрати назад, а Володі справді дісталося потім, треба ж учить. А другий раз пас він теля, а на конюшині, видно, була роса, теля й здуло, довелося прирізати. Тепер син хоч пам’ятає щось батьківське, – сміється Ольга Андріївна.

Іще один її спогад.

– Пішла така мода, щоб не підстригатися, а довге волосся носити. А я не можу витримати, бо люблю, коли підстрижені, як по-військовому. Кажу своєму Михайлу: як на це можна дивитися? А він відняв одному-другому голови: щоб завтра були підстрижені! Я десять разів могла повторювати одне й те ж. А він раз сказав – і все. Як не слухалися, я казала дітям: зараз прийде батько. Бо батько є батько. Теперішні діти приходять зі школи і йдуть кудись – шукай їх. Тоді ж так було. Усі приходять зі школи, йдуть матерям допомагати. Ніхто не тинявся. Усі сини слухалися. Тоді був зовсім інший час. Це тепер діти керують батьками. А тоді батько сказав – маєш зробити. Я з радістю ходила на батьківські збори. Знала, що там не критикуватимуть.

У сім’ї, в якій зросла Ольга Андріївна, було восьмеро дітей – четверо братів і стільки ж сестер. А тепер, каже вона, не хочуть клопотів. Колись, згадує вона минуле, як тільки малюку виповнювалося два місяці, вже треба було нести в ясла і йти полоти ділянку.

– А за що працювали? – запитує із сумом. – Як отримаєш кілька рублів, то вже й радий.

Із чотирьох дітей у селі залишилася тільки дочка Надія. Вона починає ранок із того, що дзвонить батькам: як здоров’я? Михайло Климович дуже хотів, щоб сини стали військовими. Молодші, Микола й Петро, послухали батька. А Володимира тягнуло до книг, зокрема й з історії. Швидко перечитав усе, що було в сільській бібліотеці. А які спогади залишилися про шкільні роки в батьків?

– Зі своїм майбутнім чоловіком я вчилася в одному класі. Перейшли в п'ятий, і почалася війна. Як вигнали німців, Михайло пішов коней доглядати. Десять класів закінчив заочно. Потім іще вчився в Рогачівському технікумі – зоотехнік по племсправі. А працювати довелося і пастухом, і фуражиром, і фермою завідував. А я після війни ходила в сусіднє село – Стару Романівку, бо в нас була тільки початкова школа. Закінчила шість класів – це вся моя освіта.

Володимир Литвин переконаний, що глибокі знання – то головне, що нам потрібно, щоб Україна справді відповідала тим викликам, які ставить ХХІ століття. Самому йому довелося здобувати середню освіту в сусідньому селі. Ще коли працював у адміністрації Президента, добився, щоб у селі було побудовано сучасну школу-гімназію, до якої навіть із Новограда-Волинського стали школярі приїжджати. Вона була введена в дію у 2001 році до Дня незалежності України. Завдяки його сприянню в селі з’явилися сучасна амбулаторія, інші вкрай необхідні об’єкти. Ольга Андріївна пам'ятає слова діда, що колись тут було всього п’ять хат.

Голова Верховної Ради не раз зізнавався, що від політики й політиків дуже втомлюється. І тоді, мов на крилах, летить у Слободу- Романівську, до батьків. Бо для них однаково, є він Головою Верховної Ради чи ні, для них він просто син. До речі, не тільки мати, а й батько не змогли пригадати, на якій посаді служить в армії Петро. Хіба для них це головне? Батьків більше хвилює, що всі сини страшенно зайняті, тож рідко до них приїздять. Мати, як наслухається, що діється у Верховній Раді, каже синові, щоб кидав ту кляту роботу і їхав додому, бо тут така гарна картопля вродила...

Олексій КАВУН
(Житомирська область).