№1, січень 2006

Аксіоми для оспорювання

Якось мені до рук потрапила книжка "100 відомих українців". Серед сонму "богопомазаних" осіб, починаючи з київських князів і закінчуючи Л. Кучмою, було ім'я Шолом-Алейхема. Не збираюся оспорювати слушності цього історичного "хіт-параду", а пропоную доповнення (адже цілком імовірно, що певні особи, не витримавши випробування часом, покинуть "the best 100"). У наступному виданні книжки пропоную розширити представництво літераторів, включивши імена І. Ільфа та Є. Петрова. Чому саме їх? Усе просто: випробування часом, з усього видно, ще не закінчилися, тож до неї варто включати осіб, які з палеонтологічною твердістю вкарбувались у пам'ять. Згадані одесити справді мають непересічні заслуги перед українською культурою. А в книжці можна було б умістити таку примітку: "За видатні заслуги у висвітленні українських політичних міфів".

Американському дослідникові Е. Кінану належить науковий бестселер "Російські історичні міфи" (вони ж і міфи політичні). Ільф і Петров, мабуть, не сподіваючись цього, відтворили політичні міфи українські. Які саме? Усім відомі (на те вони й міфи, щоб бути "притчею во язицех").

На першому місці, звісно, міф "заграница нам поможет". Хто з наших політиків не прохоплювався зізнанням у цьому віросповіданні? Хтось дивиться у бік Варшави, хтось – Москви, але всі промовляють однаково: "Нам поможуть". І дитинний вираз на вустах у всіх однаковий. Із цим самим виразом додається й фраза: "Делайте взносы, господа".

На другому місці серед політичних міфів гасло "Черноморск – свободный город". Здавалося, що "помаранчеві" події похитнули ієрархію міфів. І в нас, як і в інших державних народів, з'явиться міф про "доброго батюшку-царя". Але останнє півріччя засвідчило, що жодна революція не владна над історичною пам'яттю. Якщо в Росії сумнів у "доброті" царя – підстава для зміни монарха, то в Україні – привід для щиросердного вигуку: "Ік лихій матері усіх монархів. "Заграница нам поможет. Черноморск – свободный город"!" І з цим нічого не вдієш – політичні архетипи.

Проблема місцевого самоврядування зазвичай розглядається у площині фінансового права. Однак вона має і суто політологічний вимір. І з погляду політології проблематика розширення муніципальної влади має в українських реаліях і позитивні, і негативні конотації. Аксіоматичною вважається теза, згідно з якою розширення місцевого самоврядування еквівалентне зміцненню демократії загалом. Ця теза виразно доведена у хрестоматійній праці Х. Арендт "Джерела тоталітаризму". Але не варто забувати методологічний нюанс: аксіоматика не випливає з досвіду, вона – продукт мислення; наука створює аксіоми, вона ж мусить їх і оспорювати. Тож зазначену тезу (якщо ми, звісно, турбуємося про наукову неупередженість, а не про ідеологічну схематичність) варто вважати гіпотетичною.

Політичні пастки

Політологія – наука емпірична. Що це означає? Що на першому місці завше перебуває політичний факт, а вже потім – інтерпретації, слушність яких визначається можливостями розуміння генези факту. Тож звернімося до фактів.

1. Ш. де Монтеск'є створює теорію інституціалізації муніципальної влади. Але його вчення в цьому аспекті призабуте, а Франція розвивається як суто централізована держава, де згладжуються всі історичні відмінності між регіонами. Звідки такі історичні аберації?

2. За спостереженнями Х. Арендт, тоталітаризм передусім повертає свою зброю проти національних меншин і щонайможливіших форм відособлення від тотального устрою. Але досить погортати праці М. Гайдеґґера, щоб пересвідчитись: політична влада у Третьому рейху позиціонувала себе не як державна, а як народна влада. Не хто інший, як А. Гітлер, наголошував, що держава як політичний інститут вичерпала себе й німецький народ має перейти до безпосереднього здійснення політичної влади на рівні громад. Наслідки такого здійснення, думаю, згадувати не потрібно. Відтак, як бачимо, тоталітаризм не нехтує громадовим устроєм, а є його безпосереднім утіленням.

Ці політичні факти свідчать, що реалізація муніципальної влади є вагомою політологічною проблемою. Її розкриття потребує ретельного системного аналізу, а не хвацького політиканства.

Влада і… Ла-Манш

Інтерпретація першого факту. Франція перша породила теорію муніципальної влади, перша її забула й перша зреалізувала на практиці централізовану систему державного устрою. Вона була перша не тільки у згаданих напрямах, а й у царині становлення політичної нації в континентальній Європі. Ідеї Монтеск'є, хоч і послужили Великій революції, були водночас і спадком феодальної доби. І муніципальна влада за задумом філософа мала врівноважувати владу централізовану. Парижу мали протистояти Бретань, Прованс, Ґасконь тощо. Це вчення мало не прогностичний, а рецептивний характер, відображало вже існуючі політичні відносини. Французька революція стерла етнокультурні відмінності й спонукала кожного громадянина назвати себе французом. Революція стерла і спадок феодального права: відмінності, зумовлені як становою, так і регіональною приналежністю. Саме тому ідея муніципальної влади втратила актуальність, точніше, із площини історично-політичної перейшла у площину правову.

Ідеї громадянського суспільства, які нині впливають на політичне життя, мають не французькі, а англійські витоки. Саме в цій країні було реалізовано практику громадового устрою. Саме англійський досвід і визначив політичний устрій США. У чому ж посутня відмінність між французьким і англійським досвідом? Чому теоретична схема була сформульована по один бік Ла-Маншу, а реалізована по другий? Відмінність – у тому ж таки становленні політичної нації. У Франції спершу виникла централізована держава, а вже потім – французи, в Англії – навпаки.

Один із персонажів Дж. К. Джерома каже про себе: я – чистокровний англієць, це означає, що в моїх жилах тече трохи англосаксонської крові, трохи шотландської, трохи ірландської й трохи тієї суміші, яка іменується кров'ю єврейською. Нещодавно в Англії проводили генетичне дослідження, покликане з'ясувати обґрунтованість письменникової іронії. Як з'ясувалось, у жилах англійців тече англосаксонська кров і жодної краплі іншої. Оприлюднені результати справили шок. Вони підтвердили правдивість літописних свідчень, за якими племена англів і саксів були переселенцями з території сучасних Нідерландів (генетично найспорідненіші з англійцями голландці) і, висадившись у Британії, не асимілювали, а винищили все кельтське населення. Просування англосаксів було зупинено на півночі (на кордоні із сучасною Шотландією) і заході (на кордоні з Уельсом). В Англії проблему становлення політичної нації загалом вирішили у VI ст. за допомогою меча. Саме тому англійці і змогли виробити громадовий устрій, не існувало ж бо етнокультурних передумов розчленування нації.

Сорокін підтасовує карти

Інтерпретація другого факту. Геть інша ситуація спостерігалась у континентальній Європі. Для створення французької політичної нації потрібні були наполеонівські війни, впродовж яких на бойовищах від Ґібралтару до Бородіно полягла переважна більшість французьких чоловіків. Для останньої битви під Ватерлоо Бонапарт мобілізував 15-річних хлопчаків. Звісно, що після такої "етнічної чистки" у Франції стерлись усі етнокультурні відмінності.

Складнішим є німецький досвід. Ми зазвичай забуваємо, що А. Шикльгрубер (Гітлер) був австрієць, а не німець. Нацизм – продукт не німецької, а поліетнічної культури Придунайської імперії. Саме з країни свого дитинства та юності Гітлер виніс гостре відчуття вавилонського змішання рас. Як соціальний маргінал, він переживав його дуже болісно, зусібіч відчуваючи загрозу. Втікаючи від цієї загрози, він і емігрував до Німеччини. На кін нацизму питома Німеччина принесла лише власний імперіалізм. "Весну народів" 1848 року імперія Габсбургів пережила тільки завдяки каральній операції, здійсненій іншою поліетнічною імперією – Миколаївською Росією. Відтак суперечності етнополітичного та державно-інституційного характеру було збережено. Перефразовуючи Вольтера, Т. Масарик переконував: якби не існувало Придунайської імперії, її треба було б вигадати. Завваживши наслідки такої "вигадки", починаєш вірити в гріховність творчості.

Німеччина як роздроблена країна існувала саме завдяки розвитку національної культури. О. фон Бісмарк, стверджуючи, що, створивши єдину Німеччину, потрібно створювати німців, кривив душею. Німці існували й були єдиною нацією ще до створення єдиної держави. Й існували вони завдяки крамольному поняттю "германський дух". П. Сорокін іронізував з цього приводу: про який "дух", мовляв, ідеться? Він, Сорокін, нічого не розуміє. Невже його формують прусси, поляки, полабські слов'яни та інші етноси, що населяють імперію Вільгельма ІІ? Сорокін підтасовує карти. Адже йшлося саме про дух, а не про етнічність. Якщо Англія сформувалася на основі етнічної спорідненості, то Німеччина – завдяки культурі. Саме на рівні громад, що становили стрижень самоорганізації, було вироблено єдину німецьку культуру.

То чому цю країну, якій були властиві і громадовість, і чуття єдності, спіткала катастрофа? Це питання бентежить істориків і політологів. У контексті проблематики статті варто висловити певні міркування. Вище зазначалося, що саме у громадовості вожді нацизму вбачали основу політичної організації. Але вони були аж ніяк не поодинокі у своїх преференціях. Російські слов'янофіли саме в общині вбачали запоруку конструктивного перетворення країни. Виключно з пієтетом про громаду відгукувалися народники українські. Саме у громадовій самоорганізації сіоністи вбачали запоруку збереження єврейства в умовах розсіяння. М. Бердяєв у статті "Нове середньовіччя" висловлював погляд, що відносини на рівні громад мають цілком замінити державні інституції. Ця теза принесла йому загальноєвропейське визнання, а згодом і повагу нацистських бонз. Квінтесенцією громадової апології було й гасло "Всю владу – радам!". Тож, можливо, громадовість із її домаганнями політичної самодостатності не таке вже й невинне явище? А можливо, навпаки, громадовість винна в багатьох трагедіях минулого століття.

Що може відучити тицяти пальцем у бік Києва

Те, що Україні потрібна реформа місцевого самоврядування, не викликає сумніву. Але мова досі переважно йде про фінансовий бік питання. І не безпідставно. Досить тільки зіставити покладений на місцеві громади обсяг зобов'язань і відповідні статті Закону України "Про державний бюджет" (на будь-який рік), аби зрозуміти: за наявного обсягу фінансових ресурсів сподіватися на гідне розв'язання регіональних (передусім соціальних) проблем марно. Правники вказують на існування інструменту субвенцій – державного кредитування, передбачених місцевими бюджетами програм. Субвенції, звісно, – інструмент дієвий. З його допомогою представники місцевих влад дієво перетворюються на прохачів у столичних кабінетах. Субвенції – розсадник корупції на загальнодержавному рівні. Адже держбюджет не передбачає п'яти хлібин, якими можна нагодувати всіх знедолених. Тож і не всі прохачі можуть знайти "правду" на київських пагорбах. Тож і вимога, аби в регіонах (згідно з практикою ЄС) залишалося до половини фінансових надходжень, цілком виправдана. До того ж зібрані кошти мають одразу надходити до бюджетів місцевих влад, а не мандрувати через столичні установи.

Такий перерозподіл фінансових ресурсів мав би і соціально-економічній, і політичний ефект. Громадяни, знаючи, що місцевий бюджет володіє відповідними ресурсами, вимогливіше ставилися б до регіональних влад. Це також відучило б багатьох місцевих можновладців з приводу і без нього тицяти пальцем у бік Києва. Зростання фінансової потуги місцевої влади зробило б її набуття значущішим для політичних партій. Місцеві вибори і здійснення муніципальної влади вивело б політичні партії з ідеологічних оранжерей і повернуло б до реального життя. Політичний процес у регіонах втратив би суто персоніфікований характер. Успіхи і провали в управлінні певними регіонами пов'язувалися б не тільки з конкретними прізвищами, а й з програмовими засадами політичних партій, представлених у муніципальній владі. Це дало б змогу прищепити в Україні практику, поширену в США: досягнення в управлінні регіоном – підстава для домагань загальнодержавного урядування.

Реформа місцевого самоврядування триває одночасно з переходом від президентсько-парламентської до парламентської республіки. Драматичний кінець уряду Ю. Тимошенко зумовлений не лише інтригами у владних колах, як про це трублять вітчизняні ЗМІ, а й посутніми хибами державного устрою. Хто формує уряд, перед ким він відповідальний і підзвітний, які наслідки прорахунків у його діяльності? Стаття 113 Конституції й відповідні положення наукового коментарю не прояснюють цього питання, а, навпаки, вносять сум'яття. Становище тенісного м'ячика між ракетками Президента і парламенту зумовлює об'єктивно невизначений статус уряду. Гра в управляння, а не здійснення виконавчої влади – ось ситуація, що зумовлює популізм в урядовій діяльності.

Реформування місцевого самоврядування і перехід до парламентської республіки об'єктивно поліпшать інституційний механізм здійснення політичної влади.

Системні вимоги до реформування місцевого самоврядування

Політична влада має системний характер. Це означає, що, змінивши певну ланку устрою, потрібно змінювати й сув'язні. Питання тільки в тім, які саме ланки політичного устрою потребують відповідних перетворень. Про утвердження парламентської республіки вже йшлося, тож до цього я не повертатимуся. Волію звернутися до вже порушеної теми громадянського суспільства в контексті українських реалій. Висловлювання політологів на тему громадянського суспільства в Україні ще недавно були підкреслено патетичними й велися sub specie aeternitatis (з токи зору вічності). Але, як з'ясувалося, вічність приходить несподівано. Помаранчеві події засвідчили правоту біблійного афоризму: відкинутий камінь стане наріжним. Громадянське суспільство в Україні є. Питання тільки в тім, яким воно буде в майбутньому. Міркування з цього приводу здаватимуться менш футуристичними, якщо завважити, що зміцнення муніципальної влади справлятиме визначальний вплив на цей процес.

Які умови визначатимуть діяльність муніципальної влади й розвиток громадянського суспільства?

1. Наявність в Україні чотирьох автохтонних народів: українського, кримськотатарського, караїмського, гагаузького. Три останні не мають власної державності, але володіють правом на національний суверенітет.

2. Присутність в Україні численної російської меншини, автономність якої забезпечується розгалуженою системою державних і приватних закладів культури та зв'язками з історичною батьківщиною – РФ (опікуватися закордонними росіянами – чи не найголовніший пріоритет зовнішньої політики РФ).

3. Поліконфесійний характер релігійного життя. Причому конфесійність корелює з етнічністю.

4. Нерівномірний розвиток економіки регіонів, який, у свою чергу, корелює з етнічністю та конфесійністю.

Не треба бути провидцем, щоб розуміти: такий збіг дестабілізаційних умов потенційно небезпечний. Актуалізація етнокультурного сепаратизму за умови його релігійної легітимації й організаційно-матеріального забезпечення на рівні регіональної влади є об'єктивно нездоланною загрозою національній безпеці України.

Відповідно постає запитання: які державно-політичні заходи можуть запобігти фокусуванню й інституційному оформленню на рівні муніципальних влад згаданих дестабілізаційних умов? Це найневдячніше запитання, яке тільки міг поставити собі автор, звернувшись до цієї проблематики. Тож я на нього й не відповідатиму. Читачів "Віча" вирізняє здатність до державницького мислення. Отже, залишаю пошук відповіді за ними.

Автор: Валентин БУШАНСЬКИЙ

Архів журналу Віче

Віче №3/2016 №3
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Прем’єр Бельгії: Деякі євродепутати поширювали роспропаганду за гроші Сьогодні, 29 березня

1 млн снарядів навесні, новий пакет зброї з Німеччини, переговори з урядом Польщі: новини дня Сьогодні, 29 березня

Прем’єр: Україна домовилася з ЄС про пріоритетний скринінг законодавства у сфері агрополітики Сьогодні, 29 березня

Рада Україна-НАТО зібралась у Брюсселі через останні удари РФ по інфраструктурі Сьогодні, 29 березня

Зеленський розповів про розмову зі спікером Палати представників США Джонсоном Сьогодні, 29 березня

Польські ЗМІ розповіли, як Туск переконав Макрона змінити умови імпорту не на користь України Вчора, 28 березня

Шмигаль прибув на міжурядові переговори до Варшави Вчора, 28 березня

Болгарію чекають дострокові вибори: ще одна партія відмовилась формувати уряд Вчора, 28 березня

Вибір ідеальних чоловічих шкарпеток. Поради Вчора, 28 березня

Вибір майстер-класів у Києві Вчора, 28 березня