№7, квітень 2011

Дві війни непохитного ХемаДві війни непохитного Хема

Хем курить трубку, але на Хемінгуея не такий уже й схожий. Хіба що – мудрістю від пережитого в примружених очах, якої не камуфлюють навіть іронічні бісики. Хіба що – пристрастю до слова. А ще – аналогічною віхою часів Другої світової: й американський письменник, і герой цього матеріалу на літаках бомбардувальної авіації нищили фашистів.
Якщо врешті припинити гру в порівняння, то сценарист і драматург Хем Єлізарович Салганик в одній зі своїх іпостасей – автор чотирисерійної документальної стрічки «Чорнобиль: два кольори часу». Найвідомішого фільму на цю тему, що його створювали з перших післяаварійних днів упродовж кількох місяців безпосередньо на території атомної станції. У складі знімальної групи Хем Салганик отримав за цю унікальну працю Державну премію імені Т. Г. Шевченка (1989).
Це не єдиний фільм у його доробку, присвячений Чорнобилю. Так само, як і не єдина нагода на його земному шляху дивитися смерті в очі. І якщо Ігор Кон справедливо вважав однією з передумов творчості та самореалізації спроможність особистості виходити за межі свого безпосереднього оточення, Хема Єлізаровича слід визнати обранцем музи. На межові ситуації для нього доля не скупилася.
Факти його особистої історії грають іншими барвами, коли додаємо: незабаром Хему Єлізаровичу виповниться… Цифру свого віку він озвучувати не любить. Краще рахувати мовчки: рік народження непохитного Салганика – 1923.

Перша

Хем Єлізарович Салганик – український кінодраматург, сценарист. Заслужений працівник культури України. Лауреат Державної премії України імені Т. Г. Шевченка у складі знімальної групи фільму «Чорнобиль: два кольори часу». Автор численних сценаріїв до ігрових та документальних фільмів. Кавалер орденів «За мужність» та «За заслуги» III ступеня. Член Національної Спілки кінематографістів України.

– Звідки таке дивне ім’я? – запитую під час чергової зустрічі.

– Колись давно мій дід поїхав до Сербії та запозичив це ім’я в місцевих. Він суворо наказав батькові назвати мене Хемом. Але ті, хто складав мою метрику, не знали такого слова й написали «Хема»… До 1930 року ми мешкали з батьками у Василькові, аж поки тата не перевели по роботі до Держбанку України в Києві.

– І саме в Києві ви згодом захопилися літаками та красним письменством…

– Писати почав ще в школі. А стосовно авіації, то пригадаймо, що в ті часи панувало гасло «Комсомольці – на літаки!». Дівчинка Муза, яку я кохав у школі, вступила до аероклубу. А я був у класі наймолодший, ще не мав 16 років. Тож мене не хотіли приймати до клубу. Чим я дуже переймався. А коли нарешті ця радісна подія сталася, почалося насичене, розписане по хвилинах життя. На Євбазі, там, де нині цирк, о 6-й ранку на нас чекала вантажівка. Звідти нас везли на учбовий аеродром у Жуляни. А до 9-ї вертали назад, і ми розбігалися по школах, ремісничих училищах, заводах… Музі, до речі, я вперше освідчився в коханні у 8-му класі. Вона відповіла, що теж до мене не байдужа, але в Юрка є труба, на якій він гарно грає. Та незважаючи ні на що, в нас із Музою були дуже теплі стосунки.

– Де вас спіткала війна?

– У Москві, у Вищому авіаційному училищі, де я вже рік навчався. Мене готували як штурмана для нічних польотів. А на фронт потрапив 3 серпня 1941 року. Там зрозумів, що училищна підготовка зовсім не зайва.

– У вас за плечима багато десятків бойових вильотів. Так само чимало випадків, коли були на волосину від смерті. Ви ж падали в літаку, що горів?

– Якось нам із товаришем Мишком фашистські зенітки перебили бензопровід літака. Машина впала десь за 80 кілометрів від лінії фронту на ліс. Це було щастя, бо на кронах літак спружинив. Нічого не бачили, адже коли машина горить, прилади не світяться. Я не встиг до падіння зняти окуляри, і їхня дужка під час удару увійшла під око. Голова запухла. Потім ми довго йшли в темряві, вдень відсиджувалися. Навкруги лежав сніг. Я тримався за ремінь Мишка. Врешті, нас підібрали літній чоловік з двома хлопчиками, які вирушили шукати хмиз, а знайшли нас...

– Що, окрім спогадів, залишилося у вас від тієї війни?

– Бережу свою першу фронтову трубку.

Друга

– Я запитав, що він має на увазі? – продовжує розповідь Хем Єлізарович. – Голова Держтелерадіо розтлумачив, що, по-перше, водій буде потрібний. «Ви ж не житимете там весь час, вранці виїздитимете, ввечері вертатиметеся додому…». Тоді й не підозрював, що складеться інакше, й до Києва з ЧАЕС ми приїжджатимемо дуже рідко – проглянути відзнятий матеріал... Серед колег-кінематографістів вибір випав на Юрія Бордакова – оператора Божою милістю. До групи, окрім нього, увійшли режисер Ігор Кобрін, освітлювачі Олександр Безручко та Віталій Хмель, водій Олександр Бєлухін та ваш покірний слуга.

– Пожежа Другої світової порівнянна з пожежею Чорнобиля?

– Оператор Юра Бордаков у ті дні 1986-го запитував приблизно те саме. Він заздрив своєму батькові, бо той воював. Юрі хотілося, щоб було, як на війні. Я йому пояснював: на війні я знав, де свої, де чужі, звідки чекати на небезпеку. А тут – невідомий, непередбачуваний суцільний ворог.

– У вас були провідники в тому ворожому отруєному світі?

– Кожен робочий день у нас розпочинався зі спілкування з дозиметричною розвідкою, фахівцями дуже високого рівня. Вони розбивалися на групи та обсервували все навколо. Не було жодної точки, якої вони не контролювали б. І доки не проставляли своїх позначок із указаним рівнем радіації на всьому навкруги, ми не бралися за справу. Дозрозвідники не просто керували нашим пересуванням, а й радили, що знімати... До слова, охочих до фільмування на атомній тими днями налічувалося чимало. Хтось ішов туди за покликом фаху, душі. Хтось думав, що добре там заробить. Дозрозвідка опиралася цій навалі, рапортуючи керівництву, що дуже вже багато кіно. Що заважають працювати та ставлять запитання про те, що їх не стосується.

– Тобто і від вашої групи щось приховували?

– Ні. Ми мали деякі привілеї. Хоча вони з’явилися не відразу… Сприяли нам у роботі й 12 заступників Голови Ради Міністрів СРСР Миколи Рижкова. Кожен із них почергово працював на ліквідації наслідків аварії близько двох тижнів, а під час особливо напружених моментів – і довше.

– У сценариста в запасі завжди чимало кінематографічних епізодів та деталей…

– Одного разу, коли хтось із дозрозвідників повідомив, що триває дезактивація 3-го блоку і що можна знімати, ми з Бордаковим вирушили в тамтешню апаратну. Побачили, як кілька дівчат ганчірками протирали прилади, панелі. Запитав їх: чим це вони дезактивують? Спиртом звичайним – відповіли. На це я: тим, який можна пити? Так, кажуть. Я – Юрі: вимкни камеру. Питаюся: а де той спирт? А ось, показують, у чайнику. Навряд чи той чайник мав таке призначення від початку. Носик, через який спирт виливали на ганчірки, виявився дуже широким. Я визвався покуштувати те, що плюскотіло всередині, але носик у рота мені не ліз. Тоді мене спрямували: тож тут є пляшки з-під мінеральної води. І нам пообіцяли наповнити цю тару та перемістити в адміністративно-побутовий корпус, де ми її й знайдемо. Закінчилося все не так, як марилося. Коли прийшли туди, спирту не виявили. Так би він стояв і чекав нас! Звісно, його спожили інші.

– Ви наражалися на небезпеку чи слухалися експертів?

– Ми виконували настанови дозрозвідників. Вони не лише брали нас із собою, а й навчали безпеки. Наприклад, коли дозиметри показували, що стовпчик випромінювання йде вгору, це місце треба було обминути. Головне – не переступати через нього. Ще вчили дослухатися, як трава реагує на наші кроки. Там, де її полили з вертольотів надсекретним складом, що осклянів, вона трохи подзенькувала, вже не так випромінюючи радіацію. Там можна було пройти. А якщо трава шурхотіла, звідти треба було «робити ноги». Звісно, ми запитали в хлопців, що то за склад такий секретний. Вони розсміялися: ворогам не розкажете? Це – відходи обробки цукрових буряків. Буряки витискають, залишається солодка рідина. Саме вона кристалізується на травичці. Ось така надсекретна зброя.

– Аварія такого розмаху на планеті сталася вперше. Чи ви хоч трохи уявляли, чим можуть закінчитися для вас ці зйомки? Елементарний страх відчували?

– Уявляли, адже були поінформовані, як уже казав, тими, хто там працював. Ми буквально зжилися з цими людьми… Та який страх?! Був би страх, ми нічого не зняли б! А ось серце болить за те, що не вберегли нашого водія Сашка. Коли ми перебували в приміщенні під АПК, Сашко сидів у машині. Просили його, щоб ішов до нас. А він: ні, в мене машина, буду в ній ховатися. Як раптом хтось запитав: чому ваш водій сидить у машині? Ви що, хлопці, здуріли?!

– Як себе убезпечували?

– Як усі там. Старанно милися, інколи й по чотири рази на день господарським милом. Від п’ят до голови. Заходили в одні двері душової, роздягалися, клали одяг, взуття, ставали під душ. Особливо ретельно піддавали процедурі місця, де росте волосся. Змивали та виходили в протилежні двері. Далі – віконце, із якого нам видавали геть нову білизну і захисні костюми.

– Так минула на станції половина травня…

– …червень, липень. 8-го серпня 1986 року перша серія фільму «Чорнобиль: два кольори часу» вже була в Москві. На момент тодішнього показу стрічки керівним особам ще не існувало спеціальної чорнобильської цензури. От під час презентації другої серії вона вже з’явилася та прихопила нас як слід. На перегляді в залі за столом навпроти монітора сиділо близько дюжини представників різних наук. Трохи далі розташувалися військові керівники. Приймала стрічку група від Міністерства середнього машинобудування (воно відало атомною енергетикою та називалося так з міркувань секретності, але у світі все одно всі про це знали). Фільм розпочався. Наука мовчала. Військовики перешіптувалися. На гострому моменті кіноодкровення хтось схвально показав нам великий палець: о! Закінчився показ, і найголовніший міністерський чин сказав: «Ви дієте, як вороги народу. Нічого з цього не повинно вийти в ефір. Треба прибрати це, це, це…». Я кажу: «Прибирати нічого не будемо». Він мені: «Ви цього фільму не отримаєте!». А я йому: «У нас таких копій ще багато!». Чин розлютився: «Ваше щастя, що ми не в 1937 році, знаєте, де б ви були?..».

– Зате увінчалося все Шевченківською премією!

– Загалом вийшло чотири серії цього фільму. Досить пристойна робота, бо це – понад чотири години чистого екранного часу!

Автор: Ольга КЛЕЙМЕНОВА

Архів журналу Віче

Віче №3/2016 №3
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Вибір ідеальних чоловічих шкарпеток. Поради Сьогодні, 28 березня

Вибір майстер-класів у Києві Сьогодні, 28 березня

Чехія виділить кошти на свою ініціативу щодо закупівлі боєприпасів для України Сьогодні, 28 березня

ЄС розблокував пільги для України, Косово йде в Раду Європи, "коаліція бронетехніки": новини дня Сьогодні, 28 березня

ЗМІ: Заява Макрона про відправку військ в Україну розлютила американських посадовців Вчора, 27 березня

Словенія приєднається до ініціативи Чехії із закупівлі снарядів для України Вчора, 27 березня

Естонія готова підтримати прем’єра Нідерландів на посаду генсека НАТО Вчора, 27 березня

Реєстр збитків від агресії РФ визначив дату початку роботи та пріоритетних постраждалих  Вчора, 27 березня

У Польщі заявили, що близькі до угоди з Україною щодо агропродукції Вчора, 27 березня

Глава МЗС Швеції: НАТО має створити більше стратегічних труднощів для Росії Вчора, 27 березня