Що таке сильний Президент і чи потрібен він державі?

У Національному інституті стратегічних досліджень відбувся експертний семінар «Інститут президентства в сучасній політичній системі України в контексті європейського досвіду. Порівняльний аналіз». У його роботі взяли участь науковці НІСД, НАН України й університетів, експерти провідних центрів соціальних і політичних досліджень. Пропонуємо читачам найдискусійніші тези учасників.

Андрій КУДРЯЧЕНКО,
доктор історичних наук, професор
Сталін – проти, Сахаров – за

Ще за радянських часів, коли приймалася Конституція 1936 року, в Радянському Союзі поставало питання про запровадження інституту Президента. Але тоді Сталін (а його точка зору панувала в партійних колах) на поставлене запитання відповів так: за системою нашої Конституції, тобто Конституції Радянського Союзу, не має бути одноосібного Президента, який обирається всім населенням нарівні з Верховною Радою і здатний протиставити себе Верховній Раді; Президент у Радянському Союзі колегіальний – це Президія Верховної Ради.

Та навіть на початку «перебудови» ця ідея також не знаходила належної підтримки, і коли вперше Андрій Сахаров на з'їзді народних депутатів у 1989 році рішуче цю ідею висловив, вона була спочатку в партійних колах відкинута.

Яка вона, президентура?

Україна пройшла кілька етапів формування президентури. Слід підкреслити, що в Західній Європі дещо раніше, а в країнах Центрально-Східної Європи в період доби останніх соціально-економічних перетворень сформувалася своєрідна модель у формі напівпрезидентської чи парламентської системи правління. Два ці різновиди європейської моделі передбачають обмеженіші прерогативи Президента, ніж за американської моделі. За напівпрезидентської моделі Президент – глава держави, але він здебільшого не є главою уряду та не обіймає посади Прем'єр-міністра. За визначенням вітчизняних і зарубіжних дослідників, до європейських держав із напівпрезидентською формою правління відносять різну кількість країн – від однієї Франції до восьми країн розвиненої демократії. Моріс Дюверже називає Австрію, Ісландію, Ірландію, Португалію, Фінляндію; інші дослідники – ще й Італію, Польщу, Чехію, Болгарію, Румунію, Сербію, Литву, Естонію тощо.

Досить поширене уявлення про те, що за парламентської форми правління Президент наділений лише символічними повноваженнями, як, скажімо, конституційний монарх, котрий царює, але не править. Проте такі стереотипи не відповідають дійсності та не розкривають повністю потенціал глави держави за парламентської форми правління.

Успіх парламентської республіки полягатиме в партійному контролі, керованості фракціями, які під час голосування в парламенті не переходитимуть «лінію партії». Звичайно, може бути дискусійним імперативний мандат, інші кроки, але історичний приклад тієї ж Третьої республіки Франції свідчить, що коли партії не були згуртовані, за 40 років (1875 – 1914) середній термін роботи уряду становив не більш як 9 місяців. Якщо порівняти з нашою чотирнадцятирічною практикою, то можна побачити, що структурування суспільства, розвиток партійної парламентської системи має бути одним із важливих напрямів. Практика попередньої доби (чи парламенту каденції, що вже завершилася) показала рекорд переходу з однієї фракції до іншої, який належав колишньому Генеральному прокуророві Потебеньку (12 разів за чотири останні роки).


Микола МИХАЛЬЧЕНКО,
президент Української академії
політичних наук
«Я – за сильного Президента»

Якщо уважно прочитати історію, то видно: коли в Україні був сильний лідер, вона мала шанс на незалежність. Тільки-но з'являлося декілька центрів влади, декілька гетьманів розтягували владу, Україна поринала в прірву хаосу.

Хто зацікавлений у посиленні Президента?

Об'єктивно зацікавлений у сильному Президентові й бізнес. Бізнесу потрібна політична стабільність.

Об'єктивно зацікавлена в сильному Президентові бюрократія, вона теж прагне стабільності, воліє орієнтуватися на центр і співпрацювати з ним.

Хто не зацікавлений у посиленні Президента?

Значна кількість політичних партій, звісно, крім президентської. Особливо були зацікавлені в послабленні Президента ліві партії, які до цього 70 з чимось років прикривалися гаслом «Вся влада – радам!», а насправді узурпували її.

Безперечно, зацікавлені в послабленні влади Президента чи його повноважень регіональні клани. Чому? Тому що сильний Президент заважає їм тримати регіони у своїх руках і бути господарями цих регіонів. Але це тільки частина таких представників регіонів, особливо ті, що прийшли до політичної й економічної влади не зовсім чесним шляхом.

Верховна Рада також не зацікавлена в посиленні повноважень Президента. Чому? Наша Верховна Рада, на жаль, мала два роки, коли була водночас і законодавчою, і виконавчою владою. А поганого вчаться дуже швидко. Парламент і досі прагне узурпувати не тільки законодавчу, а й виконавчу владу. Він хоче не тільки формувати уряд, а й розпоряджатися в регіонах. І від цього, на жаль, ефективність його законодавчої роботи не зростає.

Чи вигідний Україні Президент із сильними повноваженнями та ще й бажано, щоб він був розумний і з сильною політичною волею? Гадаю, загалом вигідний. Чому? Тому що Україна цивілізаційно розколота. Це засвідчили останні вибори – і президентські, і парламентські. І потрібна консолідуюча фігура, яка цю розколотість бодай частково знімала б . Верховна Рада ніколи не буде такою консолідуючою силою. Вона роздиратиме Україну.

Слабкий Президент, безумовно, може допускати, щоб майже рік країна існувала без Конституційного Суду. Слабкий Президент може допускати, щоб з місць лунали заклики: ми перемогли в обласну раду, то відкликайте керівника державної адміністрації, ми призначимо свого.

Чи вигідний сильний Президент громадянському суспільству? На перший погляд, ні. Демократія повинна бути без берегів, а тут ще Президент обмежуватиме її. Але це тільки на перший погляд. У перехідні періоди, коли громадянське суспільство теж розвивається дещо хаотично, сильний Президент теж може консолідувати громадянське суспільство.

Отже, нам потрібен сильний Президент. Чи дають змогу Президенту наявні повноваження бути сильною фігурою? Безперечно. Президент має те, про що мріяв Кучма: можливість розпускати Верховну Раду.


Олексій ГАРАНЬ,
віце-президент Фонду «Євразія»
по Україні
Президентсько-прем'єрська республіка

Уже згадували французький досвід. Досі наш Президент мав те, чого не мав французький: можливість у будь-який момент зняти Прем'єр-міністра. Це могло відбуватися у Франції за умови, коли при владі перебувала одна й та само політична сила, але моменту цього не було. От якраз зараз ми справді наблизилися до французької моделі. Й у цьому контексті, вважаю, нам треба вживати терміни або «президентсько-парламентська», або є в політології такий термін, як «президентсько-прем'єрська» республіка. Це означає, що дві політичні сили мають повноваження і своїми ключовими гравцями впливають на політичні процеси. Мені здається, що якраз застосування такої термінології і дало б змогу дещо послабити інсинуації у ЗМІ, коли йдеться про те, що Президент втратив повноваження, що все переходить до Прем'єр-міністра. Ні. Ми маємо ситуацію за модифікацією приблизно таку, як у Франції, що характеризується, як вони кажуть, «розколотою» (у позитивному плані), «двоголовою» виконавчою владою, тобто Президент і Прем'єр-міністр.

Загалом, я вважаю, що ми рухалися все-таки в європейському напрямі й формування коаліційного уряду – це ознака європейськості. У більшості країн Європи коаліційні уряди, за винятком Великої Британії. І мені здається, не треба драматизувати процес формування коаліції. Це нормально для практики європейських країн, коли відбувається такий важкий переговорний процес. Це нормально. Уряди йдуть у відставку, прем'єри знімаються, коаліції створюються, розпадаються. Усе це ознаки європейськості. Нам про це треба говорити. Було цікаве порівняльне дослідження, зроблене на Заході, яке аналізувало рух країн Центрально-Східної Європи до демократії за різними критеріями. За результатами цього дослідження виявляється, що найшвидше йшли саме ті країни, які мали більш обмежені права Президента. Так, з цим можна сперечатися, можна не сперечатися.

Уряд – заручник бізнесу

Є ще один дуже небезпечний момент, що робить парламент і окремих міністрів заручниками бізнесу, оскільки бізнес не просто зацікавлений у стабільності – він зацікавлений лобіювати свої рішення. І якраз дуже небезпечний момент полягає в тому, що будь-який міністр будь-коли може бути звільнений з посади парламентом, що робить їх заручниками ситуативної більшості, певних лобістських груп. Це явний такий момент, який дисонує з усією європейською практикою, коли йдеться про можливість перегляду конституційних норм. Зараз я не вірю у перегляд конституційних норм, парламентська більшість це не підтримує. Але можливість змін є. Гадаю, це той момент, який потребує керування.


Володимир ФЕСЕНКО
(Центр прикладних політичних
досліджень «Пента»)
Інститут президентських виборів розколов країну

Мене дуже зачепив виступ Миколи Івановича Михальченка. Більша частина наведених ним аргументів, на мій погляд, це не так аргументи на користь моделі сильного Президента, як теоретичні і практичні аргументи проти розвитку в країні демократії. Саме такі аргументи я чую від російських колег, які кажуть: демократія невластива Росії, нам потрібна сильна влада, і ця влада, виходячи з історичних особливостей Росії, з потреб її внутрішнього розвитку, не повинна бути демократична.

Щось подібне я почув від Миколи Івановича. І я коротко скажу стосовно конкретних аргументів. Вважаю некоректними посилання на історію. В Україні ніколи модель сильного гетьмана не мала підтримки. Україна зазвичай втрачала незалежність не через наявність або відсутність сильної влади, а через те, що дехто намагався значно посилити свою владу і для цього спирався не на внутрішню підтримку в країні, а на підтримку зовнішніх сил. І в підсумку програвав і приводив країну до втрати незалежності.

Тепер щодо розколу країни та фігури Президента як єдиного консолідуючого інституту. От якби була в нас така політична фігура, що консолідувала б країну, я з вами погодився б. Але сьогодні я такої фігури не бачу, на жаль. На найближчу перспективу теж. Скажу більше. Практика України така, що інститут президентських виборів розколов країну. Він є бінарним за своєю політичною природою. Вибори розколюють державу на два протилежні табори. І якщо, припустімо, це відбувається в Італії на парламентських виборах, у США на виборах президентських, там це не так страшно, бо природа цих країн не така, як України. У нас президентські вибори розколюють країну за етнокультурними ознаками. І дві останні виборчі кампанії це підтверджують. Поки що це не драматично, однак гра на політичному розколі під час виборів може справді в перспективі спричинити розкол країни. Тому я був би дуже обережний з цією тезою.

Про політичну модель

Сам методологічний підхід протиставлення ідеальної моделі сильного і слабкого Президента видається не дуже коректним. Не можна копіювати політичні моделі. Будь-яка теоретична або конкретна політична модель, приміром, французька, перенесена на інший ґрунт, трансформується відповідно до конкретних історичних умов кожної країни. У кожній країні створюється власна модель. Ми не повинні змінювати модель президентства щороку або що п'ять років. Це призведе до нестабільності системи влади. На жаль, немає єдиних універсальних умов розвитку системи влади й соціально-економічної системи.

Про сильного Президента

Переконаний, що сила Президента залежить не тільки від формальних повноважень, а й від його авторитету та активної політичної ролі. Якщо Президент активний, якщо намагається впливати на ситуацію в країні і має достатній авторитет у суспільстві, він буде сильним Президентом.


Василь ХРАМОВ,
завідувач кафедри державної служби
Інституту підготовки кадрів Державної
служби зайнятості
Розмежуймо поняття

Хочу торкнутися тих відмінностей позицій, про які казав Микола Іванович, а також шановний пан Фесенко. Що ми вкладаємо в поняття «сильний Президент»? У цьому зв'язку хотів би висловити деякі міркування. І другий момент. Мені більше подобається розгляд проблеми в ширшому плані – як інститут президентства. Інститут Президента й інститут президентства – це не однакові поняття, я вбачаю в них різницю. Інститут президентства, мені здається, за змістовними характеристиками, за масштабом, «охопленням» значніший. Тому я говорив би сьогодні більше про сильний організаційно-управлінський бік саме інституту президентства.

Обговорення теми, я так розумію, переважно йде насамперед від нормативної політичної системи, що діє в нашій країні з першого січня. Виходячи з цих міркувань очевидно, що провідним елементом політичної системи залишається виконавча влада. Стан виконавчої влади в особі Кабінету Міністрів отримує якийсь новий статус, водночас пов'язаний із певними проблемами. Інститут президентства стає в нормативному плані протидією щодо Кабінету Міністрів. Великий недолік діяльності державних органів (і нам це відомо протягом усіх 15 років) – неефективність доведення прийнятих рішень до кінця. Мова про сильну інституцію президентства як таку – це питання про її ефективність і результативність.


Валерій БЕБИК,
доктор політичних наук,
професор, проректор
Відкритого університету «Україна»
Потрібна нова Конституція

Народ, безперечно, хоче сильної влади. Але це не означає: влада сильного Президента. Він хоче, щоб був лад у країні. І цей лад може забезпечувати будь-яка модель, якщо вона справді виписана починаючи з Конституції. Текст Конституції виписаний без політологів. Не була виписана політична модель управління.

Про колоду в оці

От Микола Іванович критикував, не називаючи Віктора Андрійовича Ющенка: який Президент дозволив би, щоб не було Конституційного Суду. Коли ви були радником Президента, то Конституційного Суду теж не було. Але це було при тому Президентові. Де ж ви були, як були радником? Ну, звичайно, у вас такого права не було. Рік тому, під час президентських виборів, ви під пана Януковича збирали Академію політичних наук і з'їзд політологів в Інституті етнонаціональних досліджень. І було видно, що ви – за сильного прем'єра, який ішов до влади. Отже, тут є кон'юнктурні моменти.

Як на мене, не треба казати, що Україна розколота. Я буваю в Донецьку, Луганську. Те, що не подобається там (скажімо, Ющенко, Тимошенко чи інші політики), – це одне. Але це не означає, що вони в захваті від своїх донецьких. У переважній більшості люди кажуть, що так, ми – українці. Але хтось говорить російською мовою, хтось – угорською. Більшість тих, хто говорить російською, не хоче розколу Україні, це цілком очевидно. Тому я не перебільшував би ймовірність розколу. Як на мене, то нам і Президенту варто було б сформувати новий текст Конституції, винести на референдум і відпрацювати ще модель місцевого самоврядування.

Загроза сепаратизму

Ми відчули під час президентських виборів спроби утворити якісь окремі територіальні формування. До речі, чомусь слідство до кінця не доведено. Але якщо були такі звинувачення, то мали б розібратися з людьми, які виступали фактично за розкол країни. І на Сході, і на Заході такі люди були.

На мою думку, нинішніх повноважень у Віктора Андрійовича достатньо. Він показав, що росте як Президент. До речі, така тенденція збирання влади була продемонстрована Кучмою у 1994 році. Це нормальний процес, і тиснути не треба. Але, як на мене, найкращий варіант – це зібрати конституційну комісію з усіх гілок влади, написати новий текст Конституції, провести серйозне обговорення і прийняти її.


Володимир ГОРБАТЕНКО,
доктор політичних наук, професор,
провідний науковий співробітник
Інституту держави і права
імені В. М. Корецького
Номенклатурі потрібен був господар

Як у Френсіса Фукуями: кожна книга – це провокація. Так і в пана Михальченка: кожен виступ провокує серйозне обговорення. Це справді цікаво.

Володимир Фесенко сказав, що до історії необов'язково апелювати. Я незгоден. Я більше згоден з Миколою Івановичем: не можемо ми абстрагуватися від історії, оскільки вона постійно на нас впливає. Від часів Київської Русі в країні бажання виколоти Василькові очі меншим не стало.

Але коли Микола Іванович каже про досвід Франції, то я не думаю, що якимось чином ми його врахували. Пам'ятаю, покійний професор Бутко більше апелював до залучення досвіду Франції з погляду розбудови місцевого самоврядування. Те, що ми якраз і не використали. А щодо сильного Президента, ситуації навколо інституту Президента, яка в нас склалася, то, найпевніше, до такого інституту спонукав вплив радянської тоталітарної системи. Адже переповзла номенклатурна бюрократія і їй потрібний був господар.

Культура – все, право – ніщо

Вважаю, що коли ми аналізуємо інститут президентства в Україні та на пострадянському просторі загалом, то більшу увагу маємо звертати не на юридичну специфіку функціонування цього статусу, про що Олексій Гарань, до речі, казав, а на позаюридичну. Бо значною мірою статус президентства, цей інститут сформувала позаюридична специфіка. Президентська влада сформувалася як опора номенклатурно-кримінально-бізнесової еліти. І саме за допомогою цієї влади було створено протизаконні стартові переваги групі конкуруючих суб'єктів ринкових відносин. І вони ще довго впливатимуть на розвиток України. Вони, до речі, і впливають. Вважаю, те, що відбулося після перемоги помаранчевої революції (розколи тощо), ці переваги значною мірою спровокували. В однієї групи є бажання зберегти потенціал, напрацьований за допомогою інституту президентства, а в другої – швиденько відібрати, поки не набули чинності конституційні положення, які регулюють по-іншому статус Президента.

У пострадянських суспільствах Президент отримав значно більше влади, ніж це визначено конституційними положеннями. У його особі поєдналися формальний статус глави держави, фактичний статус глави виконавчої влади, хоч би як його відсторонювали від виконавчої влади. І про це не йдеться в Конституції, але, по суті, всі фактичні повноваження, всі важелі виконавчої влади і «тіньовий» статус глави партійного прошарку номенклатури були в одних руках. Ще одне – надмірна персоніфікація влади, яка спостерігається в інституті президентства на всьому пострадянському просторі. Про це свідчать переписування Конституції під Лукашенка в Білорусі, фактичне призначення Путіна наступником Єльцина в Росії, намагання передати владу від Кучми до Януковича або легітимізувати на третій термін Кучму. Від цієї надмірної персоніфікації треба, безперечно, відійти.

Наслідки від цього позаюридичного функціонування інституту президентства простежуються, по-перше, в тому, що президентська влада навіть після помаранчевої революції не змогла піднятися над корпоративними інтересами, виразником яких вона певною мірою залишається або принаймні її хочуть такою бачити групи бізнесової еліти. По-друге, авторитет президентської влади значно підірваний за ці роки, і в Україні зокрема. Внаслідок чого в політичному полі може взагалі не залишитися місця для цього інституту в політичній перспективі. Або ж функції президентської влади будуть істотно скориговані, й не тільки юридичними засобами.


Петро МИРОНЕНКО,
директор Інституту
гуманітарних технологій
Конституція – спроба № 6

Я взяв із собою примірник останньої Конституції України. І, слухаючи виступи, звернув увагу на те, що за свої 55 років тримаю вже шосту Конституцію. У них дуже гарно виписувалися повноваження, обов'язки, права людини. Але попередні конституції і ця, можна сказати, не виконуються так, як хотілося б народу. Повноваження виписані так, що Президент може бути і сильним, і слабким. Тобто річ, мабуть, не в Конституції. Треба виписувати не 124 сторінки, як у цій Конституції, а десь 1000, щоб Президент або інша посадова особа не могли ані вправо, ані вліво відійти ні на йоту. Щоб ніхто не сказав, що Президент розуміє це ось так, Верховна Рада розуміє обов'язки Президента чи Прем'єр-міністра ось так. Ніхто не має права тлумачити інакше, ніж виписано в Конституції, тобто її треба деталізувати. Це перший пункт.

Наступне – забезпечення діяльності Президента. Крім Ради національної безпеки і оборони, інші інституції Президента виписані рядком «та інші установи, які забезпечують діяльність Президента». Це пункт 28 статті 106. Тобто й це недостатньо виписано. Президент може створювати відповідно до конституційних норм власні структури. Проте противники цього праві в тому, що треба це виписати так детально, щоб і ця інституція з приходом кожного глави адміністрації не змінювала не тільки свій внутрішній, а й зовнішній вигляд. Кожний глава адміністрації приходив і міняв усе, передусім положення, потім виганяв, вибачайте, академіків, докторів, щоб менше було опонентів на ту чи іншу точку зору, і залишалися, як сьогодні, випускники зарубіжних університетів. Це, звичайно, гумор, але від нього нам стає гірше.

Конституцію треба змінювати. Згоден повністю з Валерієм Михайловичем: треба збирати конституційну комісію й чітко виписувати так положення, щоб жодний майбутній кандидат у Президенти не думав, що він прийде і буде одноосібним володарем цієї країни.


Олександр ДЕРГАЧОВ,
провідний науковий співробітник
Інституту політичних і етнонаціональних досліджень
імені І. Кураса НАН України
Президент сильний, бо нація слабка

Ми орієнтуємося на європейський досвід, але щоб краще знайти наші координати, треба не забувати про досвід євразійський, бо ми ще в проміжному стані. І коли говоримо про тенденції, то вони є досить очевидні. Якщо в Європі домінує парламентсько-президентська форма, то в євразійстві навіть і президентської форми вже замало й виникають Туркменбаші та ін. Це повертає нас до потреби враховувати об'єктивні обставини, в яких розвивається будь-який політичний інститут, і зокрема інститут президентства.

Президент – основа політичної системи

Україні ще досить далеко, щоб завершувати певний перехідний період. І орієнтир на Європу на сьогодні – трохи більше, ніж орієнтир. До стандартів ще досить далеко.

Є потреба в сильній владі, сильному Президенті. Пов'язано це з незавершеністю періоду становлення держави, нації і системи влади як такої. В Україні все ще відсутні артикульовані загальновизнані система цінностей, національні інтереси. Їх має хтось презентувати.

Коли ми нині говоримо про те, наскільки важливим є дієздатний сильний Президент, то маємо, на жаль, констатувати, що є великі проблеми щодо розподілу влад, якості тих акторів, що діють у системі влади в політичній сфері, як багато неконструктивних і антипатріотичних сил і яку функцію має виконувати Президент. І найбільш відпрацьована гілка влади – це фактично інститут президентства.

Тінь Президента

Хоча є й ознаки іншого. Ми зробили, безперечно, крок уперед. У нас нещодавно була унікальна ситуація, коли ми мали надпотужного Президента Леоніда Кучму і його «тіньові» повноваження були, мабуть, вагоміші, ніж конституційні. Він їх вправніше й ефективніше використовував, не скажу, що тільки на свій розсуд, оскільки був у системі певного впливу. Нині, коли ми говоримо, чи не занадто послаблюється роль Президента, маємо враховувати, що відходить отой «тіньовий» додаток, він не відійшов повністю. Ми говоримо, що є проблема оточення Президента. Вона має не такий вигляд, як раніше, але залишається об'єктом дискусій у суспільстві. Тут можуть міститися певні ризики, і треба опрацьовувати до кінця систему, щоб повноваження Президента були повністю прописані, а противаги – чітко відомі тим, хто має конкурувати в полі ухвалення рішень.

Отже, багато чого в нас все-таки почало змінюватися. І тут ми наближаємося до Європи й відходимо від євразійських чинників. Багато що (це пов'язано переважно з об'єктивними обставинами) потребує розробки стратегії на перехідний період, оскільки ми не готові діяти повною мірою в системі верховенства права.


Валентин БУШАНСЬКИЙ,
кандидат політичних наук,
заступник головного редактора –
завідувач відділу висвітлення
питань парламентської діяльності
журналу Верховної Ради України «Віче»
Примара Івана Грозного

У мене склалося враження, що всіх присутніх в оману вводить поняття «сильний Президент». А що є «сильний Президент»? Чи добре, чи погано? Чи добре це, чи погано сильна Верховна Рада? А сильний Конституційний Суд? Сильна муніципальна влада – це добре чи погано? Що для нас є сильна влада? Для нас сильна влада, особливо влада однієї особи (така принаймні в нас культура, панове) – це Іван Грозний. І тому, коли ми запитуємо: сильний Президент – це добре чи погано, я відповідаю: сильний Президент – це погано. Чому? У нас хибна спадковість. У нас культура авторитарна. Наша країна – це своєрідна матеріалізація фантазій Орвела. Ми виходимо з авторитаризму і йдемо до демократичного суспільства. І тому будь-яке послаблення диктаторських потенцій, будь-яке послаблення можливостей якихось безапеляційних впливів є позитивним. Не тільки в цей момент, а навіть в онтологічному вимірі існування самого суспільства. Ось у якому ракурсі я дивлюся на цей процес. І тому я хочу сказати: обмеження президентської влади, посилення влади парламенту, посилення влади місцевих органів – це позитивний процес.

Гадаю, що в принципі цей семінар дав змогу вийти (хоча й говорили: «сильна влада», «сильний Президент») на інше уявлення про сильного Президента. Уявлення про те, що Президент повинен бути принаймні ефективний. Влада Президента має бути ефективна в межах повноважень. Якщо ефективно свої повноваження виконуватимуть Президент, парламент, місцева влада, судова система, тоді це буде сильна держава як єдине ціле – влада в державі взагалі. Ось яка площина мені здається важливою. Тобто площина історична, площина онтологічна і площина функціональна, процесуальна, пов'язана зі взаємодією гілок влади.


Федір МЕДВІДЬ,
кандидат філософських наук
(Національна академія державної
податкової служби)
А парламентарії хто?

Ми аналізували якості Президента, але забули про якість двох інших гілок влади. Я переконаний: судячи зі списків народних депутатів, що потрапили до Верховної Ради, якість парламенту не буде вища від попередньої. Чи можемо ми доручити цій Верховній Раді більше повноважень?

Потрібен закон як про Президента України, так і про Верховну Раду та Кабінет Міністрів. Тобто все треба ввести в рамки законодавчого поля. Щоправда, Конституція – це не армійський статут. Очевидно, тут повинен бути демократичний простір трактування. Ми маємо Конституційний Суд, щоб погоджувати суперечності. І очевидно, в перехідному суспільстві треба думати про те, яка з трьох гілок влади здатна модернізувати Україну й вести її до європейських параметрів.


Іван ВАРЗАР,
професор (Національний педагогічний університет
імені М.П. Драгоманова)
Квадрат Михальченка

Час розвести наукові поняття «правління» та «управління». А звідси перейти до визнання того вже реального факту, що не три політичні влади в республіканській формі держави, а чотири. Гобс і Монтеск'є казали про три влади, маючи на увазі, що монарша влада не є від народу, а від Бога. А тому вже час говорити не про трикутник Гобса–Монтеск'є, а про квадрат. Назвімо його «квадрат Михальченка» – він часто про це каже й досить розумні речі пропонує.

Правлять ідеї

Яким є інструментарій урядування справами суспільства в цьому квадраті? Ще з XVIII століття від просвітників відома така гарна думка: «правлять ідеї». Не треба Президентові вручну урядувати всіма справами: міняти номери на машинах, ліквідовувати автоінспекцію, саджати дерева, доїти корів. Не треба йому це робити. Потрібно оперувати гарними, плідними та перспективними ідеями. З першого січня в нас, схоже на те, конституюється цікава модель – два правителі: парламент і Президент. Парламент має урядувати країною законом, правом, а Президент – ідеями. І не слід йому зловживати отими суботніми п'ятихвилинками, а слід, як в усьому нормальному цивілізованому світі, – посланнями щорічними чи ситуативними, солідними документами перспективного звучання, де міститься комплекс ідей, теоретично поставлених на перспективу.