№7, квітень 2011

Василь Гурін: «Я вірю в силу життя. У прекрасне. Про це пишу у своїх картинах…»Василь Гурін: «Я вірю в силу життя. У прекрасне. Про це пишу у своїх картинах…»

Василь Іванович Гурін, мій учитель і наставник, восени 2010 року був запрошений до Китаю з метою ознайомлення з культурою та мистецтвом цієї великої країни. То не перша поїздка маестро. Я попросив його розповісти про враження від побаченого та відчутого.

– Знаєте, чим мене вражає Китай? Увагою до своїх громадян. Звісно, там теж є бідні й багаті. Але от, скажімо, в місті Усі, як, до речі, й у Шанхаї, де ми цього разу також були, понад озером – парк. Тут кожне деревце, кожна стежка доглянуті й усе для людей, незалежно від того, який гаманець у тебе в кишені. Усі ходять, із насолодою гуляють, відпочивають.

А от у нас, наприклад, подивіться, що діється на Рибальському острові! Це ж було зоною відпочинку для киян. А тепер тут безжально вирубують дерева, засипають ставки, озерця, щоб землі побільше загарбати. На Козинці в мене здавна дача. Усе було спокійно, жодних парканів, звичайні дачі. Хто газони порозводив, хто квіти, а хтось картоплю чи огірки з помідорами вирощував. Усі знали одне одного, жили привітно. Нині ж туди не підступитися: паркани. Колись там в основному художники влітку відпочивали. А тепер багаті викупили ділянки, обклалися огорожами аж до самої води. Якби дати волю, вони б і воду загородили. Ні, такого раніше не було. Розумієш? Разом із винищенням природи руйнуються душі людей. Я ж вірю в силу життя. У прекрасне. Про це пишу у своїх картинах – про неповторні місця на Козинці, про нашу чудову Україну. І душе шкода буде, що ми втратимо таку природу. Що залишимо дітям? Паркани до самої води? От про що йдеться.

Тепер якщо подивитися на культурне будівництво. Які там мистецькі інститути, які галереї! Наші експозиції були розгорнуті в дивовижній виставковій залі – все чисто, красиво, технічно бездоганно організовано. Спробуй зроби в нас щось подібне. Треба величезні гроші заплатити. Тобто все в нас переходить на якусь безсовісну спекуляцію.

– Я теж бував у Китаї. Цікаво почути ваше враження саме про китайців.

– Люди там інші. Вони спокійніші, впевненіші в завтрашньому дні. Психологічно в нас якось напруженіше.

– Василю Івановичу, а як вас, відомого українського художника, сприймали в Китаї? Яке враження справили ваші твори? Адже вплив мистецтва здебільшого залежить від сприйняття його сучасниками. А це, у свою чергу, позначається на градусі його розвитку, пошуках нових ідей, напрямів, стилів, що відтворюють час, епоху.

– Цього разу я їздив туди з дружиною. Сердечна увага китайських друзів, найкращий готель, чудовий ресторан. Усе тобі – живи, працюй, знайомся з їхнім способом життя. Узагалі, творчі відрядження українських художників до Китаю – це своєрідні майстер-класи. Їм до вподоби наша школа образотворчості. Вони глибоко відчули її мистецьку силу, неперебутність. Тож стараються перейняти, засвоїти головні творчі засади. Нині в нашій художній академії навчається чимало китайських студентів. Розумієш, як це важливо для них! А ми пишаємося своїм духовним багатством і з радістю ділимося з іншими.

Ми відвідали в Шанхаї прекрасний музей: зібрано народне мистецтво, класичні твори. Боже, геніальні шедеври! Прості, як правда, – за стилем, за художньою мовою, зрештою, за філософією. Я ходив і дивувався: чому вони так прагнуть учитися в Україні, Росії? Що їм іще треба, чого шукають? У нас же все інше – і живопис, і філософія, і суспільні погляди. Я питав їх: «Чого вам іще треба, у вас же геніальне мистецтво?». У відповідь усміхаються по-китайськи загадково. Звісно, вони хочуть опанувати європейський культурний простір. Для цього й навчаються європейського живопису в Україні, а також у Росії. У нас – трохи дешевше виходить. Ми із задоволенням навчаємо китайських студентів. Звичайно, за рівнем таланту й серед них є різні, але всі вони дуже працелюбні, культурні. З ними приємно працювати.

Класичне китайське мистецтво впливає на творчість наших художників. І це чудово.

Під час перебування надають чудові майстерні, фарби, полотно – бери, живи, працюй. А ми дивитимемося й учитимемося. Можуть ще й купити якусь із робіт. Нехай недорого, але ж це нічого, тебе ж усім забезпечують. Що ж іще треба художнику?

В Україні... криза. Там ми її щось не відчули ані за рівнем життя людей, ані за ставленням до мистецтва. Наше Міністерство культури не має грошей на закупівлю творів. Раніше це здійснювалося для поповнення музейних фондів. Нині нема фінансів. Премія конкурсу імені Дерегуса для молодих художників становить тисячу гривень. І це державна премія!

Щоб молодому митцю приїхати, скажімо, з Івано-Франківська, на квиток і проживання треба витратити більше. Що тут скажеш?! Як у джунглях! Сам виживай, як хочеш і можеш. Після закінчення художніх шкіл випускники стараються ще якусь освіту здобути, адже мистецтво в нас не прогодує ані тебе, ані сім’ю. Десятки, сотні наших випускників не мають роботи, як-от мій син. Щоб поїхати кудись на пленері пописати, душу віддати улюбленій творчості, він мусить заробити гроші на копіях. Жах! Це доводить до професійного гріха, занепаду.

Ось приїздять до мене колишні учні, показують альбоми з репродукціями своїх робіт. Хочуть, щоб професор подивився, висловив свою думку. І що я бачу? Страшні твори! Тобто замовні – то під портрет Катерини ІІ, то під портрет Ванха. Я питаю: «Де етюд з натури, де твоя душа?». У відповідь чую: «Василю Івановичу, ці ж роботи купують, і за великі гроші». І він не може вирватися з цього кола. От біда!

Не кажу, що всіх така доля спіткала. Але ті, яким замовник нав’язує свій смак, свої критерії – все, пропадають як митці. Не стверджую, що зовсім не треба таких художників мати. Нехай будуть, виживати ж молодь повинна. Але перетворюватися на сліпих виконавців псевдомистецтва – боронь, Боже! Потім ми дивуємося, звідки в нас береться псевдокультура. Це правда, що держава робить своє замовлення на навчання 18–20 студентів щороку. Та коли вони виходять у світ, до них нікому діла нема. І вони мусять отак от скочуватися, вважай, у прірву. Ось результат ставлення держави до талановитої молоді. Це треба докорінно міняти. Вам, молодим, нашим спадкоємцям і в Академії та й у мистецтві взагалі, буде над чим працювати. Починайте вже зараз, щоб потім не запізнитися. Вивчайте хороший досвід Китаю, інших країн.

– Який, на вашу думку, сьогоднішній стан Національної спілки художників України? Адже саме це творче утворення дбало про розвиток мистецтва, опікуючись долями його творців. Що нині робиться в цьому сенсі?

– Для молоді вступ до Спілки – єдине спасіння вистояти в нинішніх умовах недосконалих ринкових відносин. Наприклад, членство дає право поїхати у творче відрядження не за гроші, а за виконані роботи. Ми маємо кілька таких баз, де створено більш-менш прийнятні умови для роботи – в Седневі, Гурзуфі, Очакові. Художник працює три тижні, створені за цей час два етюди віддає Спілці й продовжує далі працювати. А щоб стати членом Національної спілки художників України, необхідно, ще навчаючись в Академії, брати участь у всеукраїнських виставках. Якщо їх набралося сім за 3–4 роки, то після завершення навчання можна вступати до Спілки.

Тепер про наші майстерні. Нині їх ніхто не будує. Спілка сьогодні – такий само жебрак, як ми всі. Землю, на якій вони розташовані, обкладено такими податками, що страх! І всі ці податки перейшли до нас. Скажімо, за будинком, у котрому моя майстерня, землі як такої не числиться. Та я все одно сплачую частково за ті площі інших будівель, де є земля. Усі ми платимо значні суми, інакше заберуть такі необхідні нам майстерні. Тому у Спілки дуже скрутне становище. Продати щось ми не маємо морального права. Адже все було створено попередніми поколіннями митців – і головний будинок на Львівській площі, й майстерні, будинки творчості тощо, і ми мусимо це зберегти для тих, хто йде за нами. Новий член Спілки одразу ж стає в чергу на одержання майстерні. Вони поступово звільняються. Адже ми не вічні на цій землі.

Криза, набридло це слово, але вона накрила всю Україну. Становище в державі скрутне. Ми розуміємо. Та й перебудова, перехід від соціалізму до капіталізму не всім легко далися. Була одна філософія життя, а стала геть інша. Я дитиною плакав за Сталіним отакими сльозами. Усі в моєму селі ридали, волаючи: «Батьку!». Це ж треба було таке вбити у голови!

Старше покоління, що пройшло війну, художники, які вже стали класиками, Олександр Лопухов, Віктор Шаталін, Володимир Костецький, Віктор Пузирков, навчали нас мистецтва, вкладаючи душу, талант. Це були видатні творці. Звісно, процес зміни суспільного мислення дався їм дуже важко. Було одне, а стало зовсім інше. Наприклад, Шаталін не міг збагнути, чому він, росіянин, повинен був розмовляти українською мовою, якої він не знав і не розумів. Розгублено питав: «Чего вы мне навязываете?». А треба ж було виробити певні підходи, щоб кожна людина почувалася незайвою в новому суспільстві. Звинувачувати когось, звісно, не збираюся. Самі в цьому винні: внутрішньої культури, як виявилося, замало. Саме внутрішньої, духовної культури. Усім нам – молодим, старим, людям високого політичного рангу – бракує отієї моральної чистоти, що була притаманна нашим старшим поколінням.

– На вашу думку, як формується ім’я художника?

– Гадаю, творчий процес сам по собі не формує, в принципі, ні ім’я, ні особистість. То не є справою самого художника. Сам по собі він не повинен штучно себе робити. Колись Тетяна Нилівна Яблонська казала: «Штучно не витискайте із себе «Я», з цього нічого доброго не вийде. Треба душею працювати або любити працювати не так, як усі. Чи просто жити з цим і співати пісню так, як умієш співати». Тобто своїм голосом. Ну ніколи тенор не зможе заспівати так, як Шаляпін, хай би навіть дуже хотів. Тільки будь самим собою, працюй. І не думай про визнання. Якщо твоє мистецтво чогось варте, тебе помітять, визнають.

– А реклама, розкрутка, так би мовити? Це щось важить у нашій справі?

– Звісно, реклама – це все. Як то кажуть, хто володіє рекламою, володіє світом. Ні Академія, ні Національна спілка художників України не мають на це коштів. У нас же проходять чудові виставки – персональні, гуртові. От визначні твори Людмили Семикіної багато людей побачило? А це ж велика культурна подія! Про неї сповістив один-єдиний плакат на приміщенні Спілки художників.

Так, трапляється, що за великі гроші купляють і біг-борди, і все місто заклеюють афішами, випускають багатющий каталог. А розгорнеш сторінки – альбом є, відчувається, що кошти величезні вкладено, та мистецтвом тут, як мовиться, і не пахне.

Наша Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури за традиціями, внеском у культуру України – золота! Але в яких умовах це створюється? Тут на перший поверх іще можна гостей привести. Та не доведи, Господи, хтось підніметься на другий чи третій: стіни потріскалися, штукатурка обсипається. А це ж історичне приміщення, і тут, на цих поверхах, навчаються майбутні діячі культури. Хіба держава не може виділити на це кошти?! Ми ж з тобою бачили, до якого взірцевого рівня це доведено в Китаї. От у чому наша різниця!

Але ми віримо, що все відродиться. Нас врятують духовність, культура, мистецтво! У цьому наш порятунок.

Архів журналу Віче

Віче №3/2016 №3
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Прем’єр Бельгії: Деякі євродепутати поширювали роспропаганду за гроші Сьогодні, 29 березня

1 млн снарядів навесні, новий пакет зброї з Німеччини, переговори з урядом Польщі: новини дня Сьогодні, 29 березня

Прем’єр: Україна домовилася з ЄС про пріоритетний скринінг законодавства у сфері агрополітики Сьогодні, 29 березня

Рада Україна-НАТО зібралась у Брюсселі через останні удари РФ по інфраструктурі Сьогодні, 29 березня

Зеленський розповів про розмову зі спікером Палати представників США Джонсоном Сьогодні, 29 березня

Польські ЗМІ розповіли, як Туск переконав Макрона змінити умови імпорту не на користь України Вчора, 28 березня

Шмигаль прибув на міжурядові переговори до Варшави Вчора, 28 березня

Болгарію чекають дострокові вибори: ще одна партія відмовилась формувати уряд Вчора, 28 березня

Вибір ідеальних чоловічих шкарпеток. Поради Вчора, 28 березня

Вибір майстер-класів у Києві Вчора, 28 березня