Арабське «доміно»: теорія і практика ХХІ століття

Столітнє уявлення про те, що араби можуть жити тільки в умовах жорсткого авторитаризму, руйнується на очах, адже «коктейль» з обридлого диктатора, безробіття, що зростає, та інфляції, а також активної молоді є майже в кожній арабській країні. Саме поєднання усіх цих чинників і стало основною причиною масових заворушень, що охопили Близькосхідний регіон на зламі 2010–2011 років.

Почавшись у Тунісі, вони згодом поширилися на Єгипет, Алжир, Йорданію, Ємен, Бахрейн та Лівію у поєднанні з незначними інцидентами, що сталися в Мавританії, Саудівській Аравії, Омані, Судані, Сирії, Іраку, Марокко і Джибуті. Окремі сигнали дісталися навіть неарабських Албанії й Ірану. Численні гасла «Туніська революція поширюватиметься!» свідчать про її експорт чи щось схоже на те. Точніше – про експорт самої ідеї й засобів її реалізації, що змушує правлячі режими замислитися про реформи. Усталену думку про те, що арабське суспільство «не готове» до демократії, не хоче її і не потребує, цілковито спростовано. З’ясувалося, що люди якраз більш ніж готові до змін, хочуть і мають у них потребу. А ось їхні правителі, навпаки, бояться втратити десятиліттями «напрацьовану» вертикаль влади. Так, Бен Алі правив Тунісом 24 роки, Хосні Мубарак перебував при владі в Єгипті 30 років, Муаммар Каддафі керує Лівією 42 роки. Президент Ємену Алі Салех керує державою 17 років тільки після її об’єднання (1994 рік). Король Абдалла II перебуває на престолі Йорданії 11 років, стільки само обіймає посаду президент Алжиру Абдель Бутефліка. Зрозуміло, у близькосхідних країнах сильні патерналістські настрої народів і авторитаризм влади, монархічні тренди, практично довічне управління країною – поширене явище. Будь-які модернізації проводяться авторитарними методами. Під тиском такого інструментарію ситуація зовні здається стабільною. Цим не могли не скористатися противники діючих режимів, які, спекулюючи подіями в Тунісі та Єгипті, саме й прагнули розхитати усталену ситуацію, оскільки першими захиталися саме ці найбільш вестернізовані анклави.

Заворушення в Тунісі, або Жасминова революція (також – Фінікова революція, Голодна революція, Багетова революція), – хвиля загальнонаціонального невдоволення політикою президента Тунісу Зіна ель-Абідіна Бен Алі призвела до його відставки 14 січня 2011 року. Поштовхом до початку масових виступів стало публічне самоспалення 17 грудня 2010 року вуличного торговця фруктів і овочів у місті Сіді-Бузід Мохаммеда Буазізі, товари якого конфіскувала влада. Припускають, що цей інцидент був одним із способів вимагання хабара. Публічне самоспалення спричинило ланцюгову реакцію схожих випадків у всій Північній Африці серед людей, котрі опинилися в такій само ситуації, до того ж похорон їх часто перетворювався на демонстрації протесту: бунт радше не від бідності, а від освіченості. Туніс – північноафриканська країна, в якій рівень освіти серед найвищих у регіоні. Останні десятиліття країна вважалася однією з найстабільніших та економічно найрозвиненіших в арабському світі. Сильні секулярні традиції у Тунісі робили атмосферу перебування радикальних ісламістів неперспективною. Країна виступала надійним союзником Заходу в боротьбі проти «Аль-Каїди», її керівництво, хоча і вважалося авторитарним, публічні страти або масовий терор проти опозиції не практикувало. Народ жив небагато, але й не голодував. Поєднання економічного й соціального розвитку країни з політичним застоєм дипломатично називали «освіченим авторитаризмом», однак ця система дала збій. Головна причина крилася в тому, що, вивчивши населення і сформувавши в країні середній клас, президент відмовлявся прислухатися до його вимог, що зростали. У Тунісі не було соціального ліфту, достатньої кількості робочих місць (щороку місцеві інститути та коледжі випускають майже 70 тисяч молодих спеціалістів, котрі не мають перспективи працевлаштування). Донедавна проблема так гостро не стояла: отримавши непогану навіть за європейськими мірками освіту, тунісці виїжджали на заробітки до Європи. Однак із початком світової фінансової кризи роботи в Європі забракло. В результаті, за різними оцінками, від 30 до 50 відсотків молодих фахівців у країні банально безробітні, а ті, кому «пощастило», змушені влаштовуватися на низькооплачувані та непрестижні посади. Водночас навколо президента (котрий, до речі, сам прийшов до влади, відсторонивши шляхом перевороту першого президента країни Хабіба Бургибу) почали створюватися різні групи впливу. Найперше така група сформувалася з оточення його другої дружини Лейли Трабелсі (за неофіційними даними, родина Трабелсі представляє один із семи найвпливовіших кланів Тунісу). Відповідно у країні різко зріс рівень корупції, погіршилося економічне становище пересічних громадян на тлі повсякчасного збагачення ешелонів влади. Можливо, все так і залишилося б на своїх місцях, аби скандально відомий сайт WikiLeaks не опублікував «характеристику» туніського режиму, котру посольство США дало йому ще в липні 2009 року. Згідно з текстом документа, «режим не сприймає порад і критики ані з боку своїх, ані з боку чужих. Він дедалі більше покладається на посилення контролю і концентрується на утриманні влади». Крім того, наведено вражаючі приклади марнотратства.

Політологи схильні до думки, що саме публікації інтернет-видань (насамперед WikiLeaks) стали каталізатором реформаторських процесів у арабському світі. Окрім того, для координації своїх дій протестувальники активно використовували соціальні мережі (Facebook, Twitter), за що туніські події іноді навіть називали кіберреволюцією. Зрозумівши силу організації через сучасні засоби зв’язку, влада Тунісу знищувала повідомлення в живому журналі й системі мікроблогінгу Twitter. У Єгипті великі провайдери взагалі цілковито відключили Інтернет (Etisalat Misr, Link Egypt, Telecom Egypt і Vodafone / Raya), було також частково роз’єднано мобільний зв’язок (на допомогу тут прийшла компанія «Google», яка зробила можливим розміщення жителями Єгипту повідомлень у системі Twitter через мобільний зв’язок, шляхом передачі голосового повідомлення).

Єгипет став другою країною, яка зазнала ланцюгової реакції арабських революцій. Причини й прояви заворушень схожі: протестувальники виступили з вимогами скасування надзвичайного стану, боротьби з безробіттям, збільшення мінімальної заробітної плати; надання житла; а також проти зростання цін на продовольство, відсутності свободи слова та низького рівня життя. Результатом заворушень стала відставка 11 лютого 2011 року президента Єгипту Хосні Мубарака, який перебував при владі з 1981 року. Уже 19 січня колишній глава МАГАТЕ єгипетського походження Мохаммед аль-Барадеї в одному зі своїх інтерв‘ю пов‘язав ситуацію в Єгипті з Тунісом і заявив, що президент Мубарак може бути повалений, оскільки «народ чекає змін». Утім, зміну влади в Єгипті було замислено, мабуть, іще раніше: у лютому 2010 року Барадеї, залишивши пост глави МАГАТЕ, заявив про створення опозиційного руху і своє бажання стати президентом Єгипту. У грудні 2010 року (тобто задовго до туніських подій) Барадеї закликав єгиптян до акцій громадянської непокори, а в самий їх розпал (кінець січня 2011-го року) заявив, що готовий бути главою країни, якщо цього «попросить вулиця».

Звичайно, реакція владних кіл арабських країн на масові заворушення виявилася неоднозначною. Більшість керівників оголошують про проведення реформ, президент Алжиру обіцяє не балотуватися на пост глави держави у 2014 році, Муаммар Каддафі придушує заворушення силою. Західні лідери закликають до торжества демократії, прозорої передачі влади та проведення «безкровних» реформ. Однак, мабуть що, і туніські «жасминові» виступи, і єгипетські «динні» заворушення (революція у цій країні дістала назву «динної» («гірчичної»), «курортної») закінчилися швидше не демократичною революцією, а простим ребрендингом влади: у Тунісі на лідерство претендують прем’єр-міністр Мухаммад аль-Ганнуші і спікер парламенту Фуад аль-Мабзаа, Єгипет перебуває під владою військових, Йорданія замінює лише деякі урядові портфелі, зміщаючи попередні на інші посади. Зафіксовано зростання цін на світовому ринку нафти за ф’ючерсними контрактами, ускладнено проходження суден через чи не найважливішу водну артерію Близькосхідного регіону – Суецький канал, Європа заціпеніла перед можливою атакою з боку нелегальних мігрантів: соціальна боротьба, що розгортається в одному місці, прямо впливає на інші країни й сфери життєдіяльності. У цій політичній драмі не вистачає свого «головного героя» – політичної сили, здатної врегулювати ситуацію і представити соціуму новий суспільний проект. Але така сила цілком може сформуватися під час боротьби. Спочатку удар на себе візьмуть «тимчасові правителі», які також, імовірно, досить швидко стануть «небажаними». Наприкінці січня 2011 року прем‘єр-міністр Ізраїлю Беньямін Нетаньяху висловив занепокоєність ситуацією в Єгипті, заявивши, що державу може «взяти під контроль ісламістський рух, як це вже сталося в Ірані та інших країнах». Справді, ісламісти елементарно можуть скористатися «вакуумом влади» і заповнити собою авансцену, відтіснивши як мубараківський генералітет, так і вихованих на європейській лівизні інтелектуалів молодої туніської інтелігенції. Саме вони – найорганізованіша політична сила, здатна повернути політику ще не так давно прозахідних країн у реверсному напрямі. В Албанії ж – узагалі створити власний осередок в епіцентрі західної демократії класичного зразка. Гарний хід. Справді, досить продумано. Можливо, виникнуть припущення й щодо того, хто ж спонсорує WikiLeaks.

Автор: Юлія КЕДРОВСЬКА