передплата Українською | In English

№1, січень 2011

Різдво в РіздзвянахРіздво в Різдзвянах

Поділитися:

З Новим роком прийшло до наших домівок й Різдво Христове. Свято народження, радості, українських народних звичаїв та обрядів. Ознайомитися з деякими з них пропонуємо в селі Різдвяни Теребовлянського району на Тернопільщині. В Україні маємо чи не єдиний населений пункт, у назві якого відлунює одне з найвеличніших і найчарівніших християнських народних празникувань.

Історія свідчить: 1241 року якраз на Різдво Христове саме тут Теребовельський князь за підтримки місцевих мешканців вийшов на поле битви з монголо-татарами. У пам’ять про цей двобій згодом і постало село як своєрідний символ нашої живучості та борні.

Сільський голова Іван Галанджій розповідає, що нині Різдвяни налічують 230 дворів, де проживають майже 650 осіб. У дитячому садочку тішить душу дзвінкий сміх малечі. В місцевій школі навчається нині майже 50 учнів. Усі вони активно готувалися до Різдва – вивчили колядки, віншування. І вже в перший Святвечір колядуватимуть чи то під вікнами, а чи в оселях своїх односельців. Дехто з них зайнятий у вертепі. Давайте приєднаємося до селян і відчуємо колорит, добру родинну й водночас дивовижну атмосферу зимового свята.

 

 

 

 

 

Колись різдвяними дійствами переймалися самі мешканці села. Нині це – переважно турбота завідувача тутешнього клубу Ірини Крамар. Начальник відділу культури Теребовлянської райдержадміністрації Михайло Кузів відзначає її ефективну роботу у відродженні та збереженні народних традицій. Що ж до самого сільського закладу культури, то він розташувався в колишній хаті-читальні «Просвіти». Щоправда, останніми роками сільська влада подбала тут про косметичний ремонт.

Різдвяні свята – родинні. Тож завітаймо до господи Ганни Марійовської – матері Ірини Крамар. Народні звичаї та обряди разом з господарями відтворили учасники клубного гуртка художнього слова.

Уранці 6 січня в оселі очікують на палазника. Це особа лише чоловічої статі. Адже здавна цього дня, як і 4 грудня, у свято введення Діви Марії до храму, не годилося жінкам ходити до когось у гості чи у справі. У двері має постукати або з’явитися на подвір’ї чоловік і промовити: «Я прийшов до вас на палазник, щоб ви були веселі, як весна, здорові, як вода, багаті, як осінь». Коли ж на небі запалахкотить перша зірка, сім’я збирається до Святої вечері. Батько йде за дідухом – давнім атрибутом Різдва, символом хліба, праці та достатку. «І добрий тато зайде в хату з снопом пшениці», – читає поетичні рядки одна з доньок. Господар вручає дідух господині. Під скатертину на столі поклали сіно – найкраще, запашне, щоб «люди завше пам’ятали: спочив Христос в яслах, спочив на сіні у вертепі». Кажуть, якщо ця суха трава буде засмічена осотом чи іншими бур’янами, то навесні чи влітку не оберешся їх на власному городі. Колись на долівку розстеляли ще й солому. Тепер Ганна Марійовська кладе духмяне сіно хіба під стіл. Для маленьких онучок Люби та Ані – справжня втіха. У висушеній траві дівчатка знаходять не лише цукерки, горішки, монети, а й повинні ще й квоктати. І все – заради достатку, доброго ведення господарки. Дідуха в селі здебільшого спалюють – на світанні наступного дня після Різдва. Ганна Григорівна воліє за краще нагодувати святвечерівським сіном корову чи кинути під кури.

Про ялинку господарі теж не забули. Крім прикрас, на ній знайдете, зокрема, й тістечка домашньої випічки. Дідух зайняв у хаті також почесне місце й у ньому «славних предків дух». Сім’я спільно молиться, відтак запалює свічку, споживає проскурку й береться до вечері.

Ганна Григорівна вбрана в одяг, який перейшов у спадок від матусі, називає його родинним оберегом. На столі у Святвечір завжди є в неї і страви її предків. Водночас із медовою кутею обов’язково готує бабусину вар’янку. До юшки з квашеної капусти доливає трохи води, все кипить, тоді підсипає гречку та додає грибів і варить. Відтак мастить цибулькою, смаженою на олії. Серед дванадцяти страв, яких годиться мати на столі, є також горох, розварений на пюре та присмачений олійкою з цибулею, капуста з квасолею, вареники (пироги) – теж із капустою, пісні голубці з гречки, оселедець, запрашка (мачанка) з грибів. Подають і панцак (ще на Тернопіллі кажуть: пенцак) – перлову кашу. Щоправда, це вже десерт. Але щоб його приготувати, треба спочатку зварити із сухих груш, яблук та слив узвар. Відтак у рідину кинути ту само перловку, зверху трохи посипати цукром.

Ясна річ, українці завжди використовували те, що вирощували. Тож Ганна Григорівна пам’ятає, як подавали колись до святкового столу і житній борщ (власне, робили закваску на житньому борошні), і житнє вино, і пиво з буряка.

Повечерявши, наїдків, тарілок чи ложок зі столу до ранку не забирають. Здавна в нашому народі вірять, що цими наїдками ще вгостяться і душі померлих. Хоча є ще й традиція, аби дівчата брали зі столу ложки й вибігали з хати на вулицю та стукали ними, слухаючи, звідки гавкають собаки. З того боку чи закутка треба було сподіватися нареченого. А от хто прудкіший і найшвидше позбирає ложки зі столу, той буде гарним пастухом і його слухатиметься худоба.

Автор: Микола ШОТ

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад