№12, червень 2006

Вісім дверей

2006-й – Рік дитини
1 червня – День захисту дітей


Чи пам'ятаєте ви, скільки сходинок треба здолати, щоб підійти до ліфта в себе вдома? Або скільки дверей відчинити, щоб потрапити на прийом до лікаря в районну поліклініку? Світлана Мельник знає ці цифри абсолютно точно. Вона мати дитини, хворої на дитячий церебральний параліч. Звичайна прогулянка надворі потребує ретельної підготовки й сил. Її дочці чотири роки, вивести дитину на вулицю можна тільки в колясці.
Кожен день ми йдемо на роботу, в магазини, спускаємось і підіймаємось ескалаторами… У столиці немає жодного місця, спеціально обладнаного для людей з обмеженими можливостями. Без сторонньої допомоги вони не можуть потрапити ні в кінотеатр, ні в крамницю. Метро перетворюється на місце, небезпечне для життя.

Світлана з дочкою приїжджає до Києва в центр реабілітації вже не вперше. Це унікальний заклад, де допомагають дітям з органічним ураженням нервової системи. Уся допомога безплатна. З дітьми займаються лікарі, масажисти, тренери, інші спеціалісти. «Краще ставитися до дітей неможливо, – каже Світлана. – Я бачу результати. Тетянка вже навчилася стояти». Курс триває від трьох до чотирьох тижнів. Увесь цей час мама з дочкою живуть у так званому «готелі». Це палата у шкірно-венерологічному диспансері для дорослих, розташованому по сусідству з центром. «Ну що ви! Ми щасливі, бо не маємо змоги орендувати житло і їздити сюди здалеку. А палату нам дають безплатно».

Справді, ближче поселити своїх пацієнтів центр не має змоги. В диспансері для приїжджих відведено крило. Тут є всього по одному: ванна кімната, туалет, електрична плитка та холодильник. На 10 палат-номерів. Розетки – в коридорі, тож персонал знає, що попри заборону мами користуються електричними чайниками і плитами. Всі ставляться з розумінням – мінімум умов для проживання компенсується максимумом уваги й допомоги з боку медиків.

Глобально держава начебто забезпечує необхідним і дітей, і матерів. Але… Щодня батьки, а це переважно матері, стикаються з десятками, здавалося б, дрібних незручностей, які перетворюють їхнє й без того нелегке життя на пекло. Відчинити двері, тримаючи на руках дитину й сумки з ліками, без яких не можна виходити з дому, підняти коляску на 4–5-й поверх у будівлі без ліфта, зайти в автобус чи тролейбус із коляскою… Перелік нескінченний.

Мабуть, гуманним і демократичним суспільство можна назвати тоді, коли людина в інвалідній колясці без сторонньої допомоги може потрапити в будь-яке потрібне їй місце. Бо держава подумала про всіх (!) своїх громадян.

Автор: Катерина БАЛАБУЄВА

Архів журналу Віче

Віче №3/2016 №3
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Прем’єр Бельгії: Деякі євродепутати поширювали роспропаганду за гроші Сьогодні, 29 березня

1 млн снарядів навесні, новий пакет зброї з Німеччини, переговори з урядом Польщі: новини дня Сьогодні, 29 березня

Прем’єр: Україна домовилася з ЄС про пріоритетний скринінг законодавства у сфері агрополітики Сьогодні, 29 березня

Рада Україна-НАТО зібралась у Брюсселі через останні удари РФ по інфраструктурі Сьогодні, 29 березня

Зеленський розповів про розмову зі спікером Палати представників США Джонсоном Сьогодні, 29 березня

Польські ЗМІ розповіли, як Туск переконав Макрона змінити умови імпорту не на користь України Вчора, 28 березня

Шмигаль прибув на міжурядові переговори до Варшави Вчора, 28 березня

Болгарію чекають дострокові вибори: ще одна партія відмовилась формувати уряд Вчора, 28 березня

Вибір ідеальних чоловічих шкарпеток. Поради Вчора, 28 березня

Вибір майстер-класів у Києві Вчора, 28 березня