Вісім дверей

2006-й – Рік дитини
1 червня – День захисту дітей

Чи пам'ятаєте ви, скільки сходинок треба здолати, щоб підійти до ліфта в себе вдома? Або скільки дверей відчинити, щоб потрапити на прийом до лікаря в районну поліклініку? Світлана Мельник знає ці цифри абсолютно точно. Вона мати дитини, хворої на дитячий церебральний параліч. Звичайна прогулянка надворі потребує ретельної підготовки й сил. Її дочці чотири роки, вивести дитину на вулицю можна тільки в колясці.
Кожен день ми йдемо на роботу, в магазини, спускаємось і підіймаємось ескалаторами… У столиці немає жодного місця, спеціально обладнаного для людей з обмеженими можливостями. Без сторонньої допомоги вони не можуть потрапити ні в кінотеатр, ні в крамницю. Метро перетворюється на місце, небезпечне для життя.

Світлана з дочкою приїжджає до Києва в центр реабілітації вже не вперше. Це унікальний заклад, де допомагають дітям з органічним ураженням нервової системи. Уся допомога безплатна. З дітьми займаються лікарі, масажисти, тренери, інші спеціалісти. «Краще ставитися до дітей неможливо, – каже Світлана. – Я бачу результати. Тетянка вже навчилася стояти». Курс триває від трьох до чотирьох тижнів. Увесь цей час мама з дочкою живуть у так званому «готелі». Це палата у шкірно-венерологічному диспансері для дорослих, розташованому по сусідству з центром. «Ну що ви! Ми щасливі, бо не маємо змоги орендувати житло і їздити сюди здалеку. А палату нам дають безплатно».

Справді, ближче поселити своїх пацієнтів центр не має змоги. В диспансері для приїжджих відведено крило. Тут є всього по одному: ванна кімната, туалет, електрична плитка та холодильник. На 10 палат-номерів. Розетки – в коридорі, тож персонал знає, що попри заборону мами користуються електричними чайниками і плитами. Всі ставляться з розумінням – мінімум умов для проживання компенсується максимумом уваги й допомоги з боку медиків.

Глобально держава начебто забезпечує необхідним і дітей, і матерів. Але… Щодня батьки, а це переважно матері, стикаються з десятками, здавалося б, дрібних незручностей, які перетворюють їхнє й без того нелегке життя на пекло. Відчинити двері, тримаючи на руках дитину й сумки з ліками, без яких не можна виходити з дому, підняти коляску на 4–5-й поверх у будівлі без ліфта, зайти в автобус чи тролейбус із коляскою… Перелік нескінченний.

Мабуть, гуманним і демократичним суспільство можна назвати тоді, коли людина в інвалідній колясці без сторонньої допомоги може потрапити в будь-яке потрібне їй місце. Бо держава подумала про всіх (!) своїх громадян.

Автор: Катерина БАЛАБУЄВА