Це і є інтимне єднання, як у балеті!

Коли імпозантний чех Іржі Шугаєк завершив свій епатажний, я сказала б, шоуменський, а, до речі, подейкують, він і справді був зіркою сцени, вихід на подіу м перед черевом розжареної скломаси, і видутий ним півень вже спочивав у «релакс-печі», моє нестримне бажання таки здійснити свій грандіозний, виношуваний майже півроку план – дути – почав потроху набирати рис реальності під патронатом відомих львівських художників-склярів Романа Дмитрика та Анатолія Гоголя. Запитала, мовляв, чи можна дерзнути і спробувати, чи допоможуть? І Анатолій, і Роман сказали: «Так». Моє дуття під орудою Анатолія завершилося булькою, котру розчаровано довелося відправити у відро з друзками: я надто потужно дмухнула і надто незграбно перебирала пальцями, тому півтораметрова трубка оберталася повільно й булька завалилася. До вимахування нею, щоб, скажімо, «розтягнути» цю «медузу», справа не дійшла.

А Роман дав мені другий шанс, і я вже зрозуміла: не дути головне, та ще й так несамовито, як я це зробила вперше, а, обережно дмухаючи в мундштук трубки, вправно обертати її зі скломасою, «пестити» об металеву плиту, і обгорілою скалкою, щоб надати форму такого собі стовпчика, чи, скажімо, конуса, вчасно занурювати його в корець з водою, час від часу піддувати, знову набирати скломасу, торкаючись трубкою «склопекла». А взявши до рук пінцет, докласти зусиль, витягуючи з тіла скляної істоти «щупальця», котрі, якщо їх припасувати до тіла знову, може й матимуть вигляд крил, або...

Це, до речі, нелегко, і навіть майстри до таких операцій залучають помічників. Тож Роман тримав трубку і керував моїми діями, коли я намагалася вправлятися з пінцетом. Він, художник-чарівник, мав замисел, а мені запаморочив голову сам факт того, що мрія здійснюється... Надто тоді, коли витворена химерна фігурка опинилася на спочиванні в тій само печі, що й півень геніального Іржі Шугаєка, а згодом і човник мого терпеливого вчителя художника-скляра Романа Дмитрика. А також майстрів компанії «Галицьке скло», котрі того дня працювали на зміні. Наступного, коли біля кожної печі напружено творили художники та майстри гутні, місця для опанування мистецтва склярства початківцями не було.

Свою дротово-металеву конструкцію демонструє майстрові художниця з Австрії Ренате Корінек, котру колеги позаочі наділяють лагідно-жартівливими компліментами, наполегливо через перекладачку намагається пояснити, кулі якого кольору вона хоче з’єднати і як саме. Раптом переходить на російську і каже, що таких творів вона вже виконала тисячу! І що, мовляв, тут може бути не зрозуміло?

А ось гутник Володимир Хохлов допомагає втілити художній замисел болгарському митцеві Лачезару Дочеву. Обом їм довелося побігати з подіуму до печі, намагаючись майстерно перенести на трубці масивний виріб.

Трохи не розбилися на друзки модернові сполучені посудини, одна з яких зірвалася з трубки і за міліметри від підлоги сфери підхопили й поклали в черево печі. В усіх, хто бачив це, душа у п’яти втекла.

Так само понервувати довелося й авторові унікальної вази французові Жан-П’єру Шевальє (фото праворуч згори), асистентами котрого були двоє його ж співвітчизників Ерік Лемарьє та Ангеліка Шаувель, а також галицькі майстри. Бо перенести в «піч-опочивальню» витворену ним «посудину» ні власне він, ні його помічники-співвітчизники не бралися. Допоміг майстер гутні.

Загалом мсьє Шевальє, як і пан Шугаєк, самостійно, власноруч утілює в склі свої художні замисли:

– Мій принцип такий: хто придумав виріб в уяві, той і має його творити. Якщо мої помічники мають задум, вони й виконують у склі свої авторські роботи.

Мене підкорив артистизм, з яким Жан-П’єр працював зі скломасою, а коли він, раз-у-раз промокнувши спітніле чоло товстенькою подушечкою з ветхих ганчірочок, нею ж полірував свою щойно видуту вазу, закралася думка, що ваза живиться душею скляра, залишаючи на його чолі попіл з обгорілого полотна. Я запитала, чи вкладає він якийсь зміст в оце змащування вази своїм потом? Жан-П’єр відповів, мовляв, часу обмаль, а піт тече. Та, здалося, скляра видали усміхнені очі: він таки володіє таємницями чаклунів-алхіміків. А коли щипцями, наче з фільму жахів про катування в епоху середньовіччя, формував горловину виробу, моя думка про алхімію вже стала неспростовною. А Жан-П’єр раптом і каже: «Це інтимне єднання, наче в балеті...»

І він має рацію.

– Я закохалася в мистецтво гутного скла, – сказала я Андрію Бокотею.

– Я також закохався, – відповів, – і тому з кераміста перекваліфікувався на скляра.

Андрія Бокотея поглинуло це мистецтво.

На жаль, мені самій не довелося витягти з печі своє творіння. Це зробили майстри компанії «Галицьке скло». А Роман Дмитрик дбайливо відполірував і встановив його на мармуровий «подіум». І коли в товаристві колег передавав у кав’ярні Ларисі Марчук мою роботу, вона зателефонувала мені: «Усі кажуть, що це лебідь... І звідкись у прозорому його тілі з’явилося голубе вкраплення».

Це справді дивовижно, бо скломаса, з якою ми тоді працювали, була прозорою.

Роман узяв слухавку:

– «Комільфо», сказав би француз Жорж, ім’я якого має готель, де ми сидимо в кав’ярні. Тобто – «Так і мало бути».

І ось, нарешті: мій лебідь зі мною. Тільки він чомусь тужить.

Два тижні поспіль мені ночами сняться гарячі гутні печі й міріади кольорових прозорих живих скляних істот...

Це і є інтимне єднання, наче в балеті, про яке казав мсьє Шевальє?

Автор: Світлана ПИСАРЕНКО