Газеті «Голос України» – 20 років!

Це феноменальне явище в українському бутті. Восени 1990 року вперше в сесійній залі парламенту заговорили про необхідність створити нову газету. Дуже добре пам’ятаю, як слухала по радіо виступ Сергія Правденка, на той час голови Комісії зі свободи слова, котрий доводив колегам потребу в позапартійному парламентському виданні. Це для тоді ще Радянської України було щось неймовірне, бо всі видання, якщо не брати до уваги самвидав, були компартійні. Мені, кореспондентці обласної партійної «Київської правди», дуже хотілося працювати в новій газеті, редактором якої й став Сергій Макарович Правденко.

А як суспільство очікувало виходу в світ парламентської газети «Голос України», свідчить її передплатний тираж станом на 1 січня 1991 року – майже 800 тисяч примірників! Уявіть, газету читачі в очі не бачили, а передплатили, тобто фінансово підтримали нове парламентське видання. І не помилилися, бо «Голос», цінуючи довіру читача, порушував тоді десятиліттями табуйовані теми з історії, культури, політики, економіки, соціальної сфери.

Мішками вимірювалася кількість листів читачів на публікації «Голосу», багатолюдними чергами до журналістів – надія ображених на успіх у пошуках правди, відновленні справедливості, захисті їхніх прав. «Голос» ширився і ставав впливовим виданням. І водночас це була школа і для журналістів, і для редакторату, і для суспільства, і для парламентаріїв.

Для журналістів: добування й подачі матеріалу, школа новин, дискусії, плюралізму думок.

Для редакторату: колектив великий, люди різні, досвіду в молодих керівників не багато, а амбіцій – під саму зав’язку. З одного боку – цензури нема, з другого – звиклі до телефонного права залишаються при владі. Чи не щодня тупали ногами.

Для суспільства: справедливість таки існує, її можуть відновити газетярі. Їхнє слово – справді зброя.

Для парламентаріїв: газета представляє точки зору, позиції всіх політичних сил парламенту, тобто відображає політичні вподобання всіх виборців, а не лише влади. І ще: корова на першій сторінці газети може бути більшою за портрет народного обранця.

І, врешті, це школа життя для всього колективу голосоукраїнців та їхніх родин. Взаємодопомога, почуття плеча, на якому можна поплакатися, ліктя, на який можна спертися, дружба, кохання і коханці, і навіть молода сім’я народжувалися в «Голосі». А тепер уже й народжені в «Голосі» діти йдуть працювати в «Голос».

І всі ці «школи», власне, й містяться в класичному приміщенні школи такою собі буквою «П», що по вулиці Несторова, 4, в районі Шулявки в Києві. Щоправда, до «Голосу» там розташовувалися кілька редакцій. Звільняючи приміщення, вони, пам’ятаю, позалишали гори не потрібних їм книжок, котрі, до речі, ми з тих смітників позабирали й нині маємо раритети. А загалом-то й не вірилося, що та «конюшня» з побитими вікнами, засмальцьованими дверима, щербатою підлогою та сходами, темними, затхлими коридорами, смердючими підвалами, окупованими щурами, колись вилюдніється і стане пристойним офісом, на який час від часу хтось та й накидає оком... Не вірилося, бо не знали пана Горлова, за суттю своєю оптиміста-скептика, котрий терпіти не може безладу. Будь у чому: в матеріалі, на верстці, в кабінетах, в документах чи в ... мізках. Заступник головного редактора, перший заступник, головний редактор. У становленні «Голосу України», його змужнінні та впливовості Анатолій Горлов неперевершений маестро. Він не дозволяє ані собі, ані колегам збитися на фальцет чи фальш. А прислухається до кожного тону, навіть півтону, навіть чверті, виправдовуючи газетне гасло: «Всі голоси – в одному!»

На довгії літа !