передплата Українською | In English

№16, серпень 2010

Засоби, джерела доказування в адміністративному судочинстві України: поняття та особливості

Поділитися:

У науці немає єдиного розуміння засобів і джерел доказування. Поняття засобів доказування в теорії доказів досі залишається нерозвиненим. У процесуальній літературі є розбіжність думок про те, що є джерелом доказу. Відмінності в поглядах постають через те, що автори по-різному його тлумачать.
Аналіз наукової літератури дає підстави автору виділити такі підходи до використання терміна засобів, джерел доказування:
– застосування лише терміна «засоби доказування»;
– використання тільки терміна «джерело доказів»;
– ототожнення понять «джерело» і «засіб» доказування;
– виокремлення «джерела доказів» і «засобів доказування» як двох різних понять.

Із вищезазначеного постає запитання: то хто з учених має рацію в розкритті змісту дефініцій «засіб» і «джерело доказування»? Дискусії про зміст цих термінів в адміністративному судочинстві для повноти та ґрунтовності дослідження автор розглядатиме окремо.

Важливо зазначити, що проблему актуалізує відсутність законодавчого регламентування цих понять. В адміністративному судочинстві, незважаючи на різне застосування, «засіб доказування» є малодослідженим поняттям. Переважає думка, що він є зовнішнім вираженням доказів. Така ситуація зумовлює аналіз та порівняння засобу доказування в інших видах судочинства.

Так, у цивільному процесі Ю. В. Білоусов процесуальною формою доказів вважає засоби доказування, які виступають джерелами інформації про фактичні дані.

С. Я. Фурса, Т. В. Цюра засобом доказування визначають сукупність окремих доказів (елементів), які за цивільним процесуальним законодавством допустимі для доказування в конкретній справі.

В. І. Тертишніков засобами доказування вважає джерела, з яких суд одержує фактичні дані, докази.

Отже, в цивільному процесі засоби доказування розуміють як джерела, з яких суд одержує фактичні дані, докази, які за цивільним процесуальним законодавством допустимі для доказування в конкретній справі.

У господарському судочинстві є дві різні точки зору на визначення засобу доказування. Зокрема, С. В. Васильєв зазначає, що під ним розуміється: а) джерело інформації і б) визначений спосіб доведення інформації до суду.

На думку Л. М. Ніколенка, поняття «засобу доказування» може вважатися сталим: це передбачені процесуальним законом способи отримання фактичних даних, які підтверджують або спростовують існування фактів, що цікавлять суд.

А. Р. Бєлкін зазначає, що у кримінальному процесі в розумінні того, що є засобом доведення, існують відмінності. Думки з цього приводу він згрупував так:

1) засобами доведення виступають джерела доказів;

2) засобами доведення є способи отримання доказів, джерела доказів і власне докази;

3) засоби доведення – процесуальні дії, на підставі яких одержують докази;

4) засоби доведення – докази  – фактичні дані, відомості про факти.

Аналіз спектру думок щодо розкриття змісту терміна «засіб доказування» дає підстави автору виділити точку зору Л. М. Ніколенка про сталість цієї дефініції.

Зауважимо, що процесуальні закони, не розтлумачуючи змісту засобів доказування, часто його застосовують. Так, відповідно до ч. 4. ст. 70 Кодексу адміністративного судочинства (далі – КАС України), ч. 2 ст. 59 Цивільно-процесуального кодексу (далі – ЦПК України), ч. 2 ст. 34 Господарсько-процесуального кодексу (далі  – ГПК України), обставини, які  за законом  мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися жодними іншими засобами доказування, крім випадків, коли щодо таких обставин не виникає спору.

КАС України та ЦПК України, даючи перелік видів засобів доказування, не повідомляють, що це засоби доказування. Статті 69 та 57 відповідно лише зазначають, що ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін,  третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових  доказів,  висновків експертів.

Але підтвердити, що це саме засоби доказування, можна на підставі аналізу подібної правової норми в ГПК України, стаття 32  якого визначає, що ці дані встановлюються такими засобами: письмовими і речовими доказами, висновками судових експертів; поясненнями представників сторін та інших  осіб,  які  беруть участь  у  судовому процесі.

Отже, на підставі аналізу наукових підходів до визначення терміна «засіб доказування» та його законодавчого регламентування ми дійшли висновку, що засоби доказування – це чітко визначені процесуальним законом способи (пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових  доказів,  висновків експертів) встановлення будь-яких фактичних даних, які для суду є доказами.

Поняття «засіб доказування» та «джерело доказів» не можна ототожнювати, бо це є різні дефініції, що підтверджується відсутністю єдиного тлумачення у процесуальних законах. Джерело доказів на відміну від засобів доказування в ЦПК, КАС та ГПК України взагалі не використовується. Лише ч. 2. ст. 77 КАС України і ст. 63 ЦПК України, зазначають, що не є  доказом показання свідка, який не може назвати  джерела своєї обізнаності щодо певної обставини. Отже, на законодавчому рівні застосовується лише термін «джерело» в розумінні походження певних обставин, що можуть бути використані як докази.

Таке тлумачення джерела не дає змоги  повною мірою розкрити його зміст, а тому необхідно проаналізувати наукові підходи до цієї проблеми. Важливо зазначити, що зазвичай у процесуальній науці термін «джерело доказування» ототожнюють із «засобом доказування». Так, під джерелами доказів слід розуміти ті, від яких надходить інформація про фактичні дані, що мають значення для правильного вирішення справи.

Але в адміністративному процесі є спроби визначити джерело фактичних даних як таке джерело інформації, з якого може започатковуватись доказова інформація (фактичні дані). Однак В. Г. Перепелюк зазначає, що джерело не завжди здатне переносити інформацію через нетривалість свого існування. Тому формою змісту доказів (фактичних даних) є процесуальні носії.  Це об’єкти, які є засобом фіксації, зберігання і перенесення доказової інформації у просторі та часі й одночасно виступають джерелом доказової інформації для суб’єктів процесу.

К. С. Осипов вважав, що «джерела судових доказів  – це люди і предмети, які мають властивість відображати і зберігати протягом певного часу сліди явищ, що існували насправді». При цьому К. С. Осипов відносив до джерел доказів сторони, свідків, експертів, укладачів документів (але не самі документи) і різні речі.

  На думку Л. М. Ніколенка, точка зору К. С. Осипова видається правильнішою. Слово «доказ» вживається у процесуальній літературі та в ГПК України в розумінні «судовий доказ», і, отже, словосполучення «джерело доказу» слід читати як «джерело судового доказу», а стосовно конкретних видів судових доказів це звучатиме як «джерело свідчень свідка» або «джерело письмового доказу». Якщо джерелом доказів вважати засоби доказування, то відповідно джерелом свідчень свідка є самі його свідчення, а джерелом письмового доказу буде безпосередньо письмовий доказ. Письмові докази, речові докази, висновки експерта, свідчення свідків і пояснення сторін є тільки процесуальним елементом судових доказів.

Тлумачний словник визначає слово «джерело» як те, що дає початок чому-небудь, звідки виходитиме що-небудь. Відповідно джерело доказу  – це те, звідки виходять відомості про обставини справи. Крім того, визначаючи поняття джерела судового доказу, слід врахувати його практичне значення: суд повинен мати можливість безпосередньо досліджувати здатність джерела сприймати, зберігати і відтворювати відомості щодо обставин справи. Отже, в судовому процесі джерелом свідчень свідків є особа свідка, пояснень сторони  – сторона, висновків експерта – експерт і письмовий документ, який він склав, – експертний висновок, речового доказу – предмет матеріального світу, а письмового доказу – особа, що його склала.

Отож джерелом судових доказів в адміністративному процесі є не засоби доказування, а особи й предмети матеріального світу, що вбирають, зберігають і відтворюють у судовому засіданні відомості, які мають значення для справи.

У наукових колах існує твердження, що засоби доказування в адміністративному судочинстві істотно не відрізняються від тих, що загальноприйняті в цивільному чи кримінальному судочинстві. З цим твердженням автор не може погодитися. Особливості засобів доказування в адміністративному судочинстві можна  виокремити на підставі методів порівняння та аналізу засобів доказування в цивільному та господарському процесі.

Основними особливостями засобів доказування в адміністративному процесі є такі. 

1. Порівняно найбільша кількість передбачених законом видів засобів доказування. Згідно зі статтею 69 КАС України засобами доказування є: пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників, показання свідків, письмові та речові  докази,  висновки експертів.

Стаття 32 ГПК України виокремлює такі засоби доказування: письмові та речові докази, висновки судових експертів; пояснення представників сторін та інших  осіб,  які  беруть  участь  у  судовому процесі.  В необхідних випадках на вимогу судді пояснення  представників сторін та інших осіб, які беруть участь у судовому процесі, мають бути викладені письмово.

ЦПК України, а саме ч. 2 ст. 57, зазначає, що ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.

На відміну від статті 57 ЦПК України, ст. 69 КАС України не передбачає, що пояснення сторін, третіх осіб, їхніх представників мають доказове значення лише тоді, коли такі особи допитані як свідки. Водночас частина перша статті 76 КАС України надає право таким особам дати пояснення про відомі їм обставини за правилами допиту свідків для посилення довіри до цих пояснень, адже вони даються під присягою і загрозою кримінальної відповідальності за давання неправдивих показань.

Отже, КАС України містить найбільшу кількість засобів доказування на відміну від ГПК, де не є засобами доказування свідчення свідків та ЦПК України, де пояснення сторін їх представників є засобом доказування в тому разі, коли вони допитані як свідки, згідно з ст. 62 ЦПК України.

2. Найчастіше  використання письмових засобів доказування. В адміністративному процесі, незважаючи на широке коло засобів доказування, на практиці переважно застосовують письмові засоби. Це твердження ґрунтується на таких наукових положеннях.

Показання свідків, висновки експертів, речові докази в адміністративному судочинстві використовуються не так часто, як у цивільному судочинстві,  бо значна частина адміністративних справ пов’язана з оскарженням правових актів. Основними засобами доказування в них будуть зазвичай письмові докази, зокрема текст рішення і різні додаткові матеріали, які були підставою для його прийняття; пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників з приводу змісту рішення та його обґрунтування.

Найчастіше засобами доказування в адміністративних справах є письмові докази, зокрема текст рішення суб’єкта владних повноважень, матеріали, які були підставою для його прийняття; пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників з приводу змісту рішення та його обґрунтування.

3. Віднесення електронних документів до письмових засобів доказування.  Відповідно до ст. 79 КАС України письмовими доказами є документи (й електронні документи також). 

Стаття 80 КАС України встановлює, що речовими доказами є також магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для справи.

Але ні ЦПК, ні ГПК України таких особливостей не встановлюють. Так, відповідно до ст. 64 ЦПК України письмовими доказами є будь-які документи, акти, довідки, листування службового чи особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи.

Cтаття 65 ЦПК України зазначає, що речовими доказами є предмети матеріального світу, які містять інформацію про обставини, що мають значення для справи. Речовими доказами є також магнітні, електронні та інші носії інформації, які містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для справи.

ГПК України, а саме ст.ст. 36, 37, взагалі не використовує визначення магнітних та електронних носіїв. Так, письмовими доказами є документи і матеріали, які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Речовими доказами є предмети, що своїми властивостями свідчать про обставини, які мають значення для правильного вирішення спору.

Отже, такі сучасні засоби доказування, як електронні документи, віднесено до письмових доказів, а магнітні, електронні та інші носії інформації (наприклад, аудіо-, відео-, фото- чи кіноплівка, дискета, компакт-диск, чіп, фотографія тощо), що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, які мають значення для справи, є речовими доказами.

Крім того, на підставі вищезазначеного треба зробити висновок, що електронні документи як письмові засоби доказування не можуть закріплюватися у письмових джерелах. Джерелом електронних документів є магнітні, електронні та інші носії інформації. В цивільному процесі електронні документи належать до речових засобів доказування (магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію). А в господарському процесі електронні документи взагалі не регламентовані на законодавчому рівні.

4. Визнані стороною обставини не є обов’язковими для суду. Ч. 2 ст. 76 КАС України встановлює, що визнання стороною в суді обставин, якими друга сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, не є для суду обов’язковим. Отже, КАС України не визначає визнання стороною обставин такими, що не підлягають доказуванню. Але постає питання: в яких випадках сторони можуть не доводити визнані обставини?  Відповідь на нього міститься у ч. 3 ст. 72 КАС України: обставини, які визнаються сторонами, можуть не доказуватися перед судом, якщо проти цього не заперечують сторони і в суду не виникає сумніву в достовірності цих обставин та добровільності їх визнання.

Отже, в адміністративному судочинстві визнані стороною обставини можуть бути встановлені лише за наявності двох умов:  1) якщо проти цього не заперечують сторони; 2) якщо в суду не виникає сумніву в достовірності цих обставин та добровільності їх визнання.

Ми вважаємо, що ці умови ускладнюють процес доказування. В цивільному процесі законодавець передбачив ст. 61 ЦПК України, згідно з якою обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню.

На підставі вищевикладеного ми дійшли таких висновків. Поняття «засіб доказування» та «джерело доказування» не є тотожними категоріями. Засоби доказування – регламентовані процесуальним законом способи встановлення будь-яких фактичних даних, які для суду є доказами. Джерелом судових доказів в адміністративному процесі є не засоби доказування, а особи й предмети матеріального світу, що вбирають, зберігають і відтворюють у судовому засіданні відомості, які мають значення для справи.

Засоби доказування в адміністративному судочинстві України відрізняються від засобів доказування в цивільному та господарських процесах і мають певні особливості, зокрема передбачають найбільшу кількість видів засобів доказування; найчастіше використовуються письмові засоби доказування; електронні документи віднесено до письмових засобів доказування;  визнання стороною обставин не є обов’язковими  для суду.


Джерела

1. Адміністративне судочинство: Підручник / За заг. Ред. Т. О. Коломоєць. – К.: Істина, 2009. – 256 с.

2. Белкин А. Р. Теория доказывания: научно-методичное пособие. – М.: Норма 1999. – 429 с.

3. Васильєв С. В., Ніколенко Л. М. Доказування та докази у господарському процесі України.  – Х. : Еспада, 2004. – 415 с.

4. Господарський процесуальний кодекс України від 06.11.1991р. (станом на 18.03.2010р.) // Відомості Верховної Ради (ВВР). – 1992. – № 6. – С. 56.

5. Демський Е. Ф. Адміністративно-процесуальне право України: Навч. посіб. / Е. Ф. Демський. – К.: Юрінком Інтер, 2008. – 496 с.

6. Кодекс адміністративного судочинства України від 06.07.2005 року. Із змінами, внесеними згідно із Законом № 808-VI від 25.12.2008 (станом на 24.04.2009 р.) // Відомості Верховної Ради (ВВР). – 2005. – № 35–36, № 37. – С. 446.

7. Кодекс адміністративного судочинства України: науково-практичний коментар / За заг. ред. Р. О. Куйбіди  (видання друге, доповнене). – К.: Юстиніан, 2009. – 976 с.

8. Кодекс адміністративного судочинства України: Науково-практичний коментар / За ред. С. В. Ківалова, О. І. Харитонової / Ківалов С. В., Харитонова О. І., Пасенюк О. М., Аракелян М. Р. та ін. – Х.: ТОВ «Одіссей», 2005. – 552 с.

9. Кодекс адміністративного судочинства України: науково-практичний коментар / Н. О. Армаш,
О. М. Бандурка, А. В. Басов [та ін.]; За заг. ред. докт. юрид. наук, проф. А. Т. Комзюка. – К.; Прецедент; Істина. – С. 280.

10. Комзюк А. Т., Бевзенко В. М., Мельник Р. С. Адміністративний процесс України: Навч. посіб. – К.: Прецедент, 2007. – 531 с.

11. Науково-практичний коментар до Кодексу адміністративного судочинства України. В 2-х тт. Том 1 (вид. 2-е, змін. та доп.) / За заг. ред. В. К. Матвійчука / Матвійчук В. К., Хаар І. О. – К.: Алерта, КНТ, 2008. – 787 с.

12. Ніколенко Л. М. Доказування в господарському судочинстві: Навч. посібник. – Одеса: Фенікс; Суми: ВТД «Університетська книга», 2007. – 415 с.

13. Ожегов С. И. Словарь русского язика. – М., 1964. – 567 с.

14. Осипов К. С. Использование косвенных доказательств в советcком гражданском процессе // Учен. зап. Свердловск. юрид. ин-та,  – М., 1957.  – Т. 5.  – 202 с.

15. Перепелюк В. І. Адміністративний процес. Загальна частина: Навч. посібник. – 2-ге видання, змінене і доповнене. – К.: Центр навч. літ., 2004. – 368 с.

16. Фурса С. Я., Цюра Т. В. Докази і доказування у цивільному процесі: Науково-практичний посібник. (Серія: Процесуальні науки) – К.: Видавець Фурса С. Я., КНТ, 2005. – 256 с.

17. Цивільний процес: Навч. посібник. / А. В. Андрушко, Ю. В. Білоусов, Н. Л. Бондаренко. – За ред. Ю. В. Білоусова. – К.: Наукова думка; Прецедент, 2004. – 262 с.

18. Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004 року (станом на 25.04.2009 р.) // Відомості Верховної Ради (ВВР). – 2004. – № 40–41, 42. – С. 492.

19. Цивільно-процесуальний кодекс: науково-практичний коментар / В. І. Тертишніков. – Х.: інформаційно-правовий центр «Ксилон», 2006 р. – 448 с.

Автор: Микола МЕЛЬНИК

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Останні новини

Микитасю оголосили ще одну підозру – за угоду з "Енергоатомом" Сьогодні, 29 вересня

У Авакова не підтримують ідею направити кошти від штрафів на нові вагони для УЗ Вчора, 28 вересня

Після дзвінка Зеленського у Міноборони: Держзавод отримав замовлення на причали Вчора, 28 вересня

Мінінфраструкутри планує залучити 3,8 мільйона за рахунок передачі в концесію 7 вокзалів Вчора, 28 вересня

Новини вихідних: банкрутство "Київенерго" та ОВДП для погашення "зелених" боргів 27 вересня

Боррель відмовився від слів про те, що "Євросоюз - не банкомат" 26 вересня

Боррель відмовився від слів про те, що "Євросоюз - не банкомат" 26 вересня

Зеленський сподівається, що Рада найближчим часом ухвалить законопроєкт про "інвестиційних нянь" 26 вересня

Зеленський запропонував розробити стратегію розвитку автомобільної галузі 26 вересня

Новини 25 вересня: авіаперельоти Зеленського, РНБО і "Вконтакте", безробіття 25 вересня