"В Іспанії я бачив напис на церкві: "Не забирайте ваші органи на Небеса. Небеса знають:вони потрібні нам тут"

Контекст, у якому трапляється словосполучення "стовбурові клітини", – від захоплено-оптимістичного до негативно-звинувачувального. Я був би щасливий, якби розвиток і можливості клітинної терапії досягли такого рівня, що стали б альтернативою трансплантаціям органів. Але дива сподіватися поки що марно. Так, цю галузь медицини треба розвивати й досліджувати, адже стовбурові клітини мають колосальний потенціал. Хоча ще рано радіти з того, що вчені зробили революційні відкриття. Звичайно, позитивні результати досліджень є, та поки що немає жодної хвороби, алгоритм лікування якої стовбуровими клітинами був би достеменно відомий. На сьогодні мене як хірурга-трансплантолога більше хвилює, де взяти донорські органи для лікування людей, які потребують пересадки зараз.

У нашому інституті на листі очікування нині понад 100 осіб, а на діалізі (штучна нирка) – 300. Перебування на діалізі для однієї людини коштує приблизно 60 тисяч гривень на рік. Цього року ми провели близько 30 операцій пересадок печінки, нирки й підшлункової залози. Усі органи взято в родичів. Співпрацюємо з багатьма лікарнями і знаємо, що, скажімо, в лікарні швидкої допомоги щорік 50–60 людей могли б бути потенційними донорами. Цього року ми не отримали жодного донорського органа.

В Україні існує презумпція незгоди на взяття донорських органів. Родичі загиблих зазвичай згоди на вилучення не дають. Це проблема просвітницької роботи. І ми, крім наукової, проводимо ще й таку діяльність. У 2001 та 2005 роках на наше замовлення Статистичне управління досліджувало ставлення громадян до донорства. Останнє опитування засвідчило: людей, які позитивно ставляться до донорства, стало на 20 відсотків більше. Ця тенденція не може не радувати. Але на практиці такого ставлення людей ми не відчуваємо. Наприклад, католицька Іспанія посідає перше місце у світі з донорства. Там існує національна координаційна система, і якщо сьогодні, скажімо, в Мадриді потрібна нирка, про це знають в усіх містах країни. А робота всіх служб скоординована так, що буквально впродовж дня або двох хворий може отримати необхідний орган.

Як ми знаємо, католицька церква – одна з найнепримиренніших у боротьбі з абортами й дослідження ембріональних стовбурових клітин не схвалює. Однак щодо донорства вона займає дуже активну позицію: намагається допомагати й веде просвітницьку роботу. В Іспанії я бачив напис на церкві: "Не забирайте ваші органи на Небеса. Небеса знають: вони потрібні нам тут". Ось це і є зразок розв'язання проблеми на високому рівні. А у США, приміром, спеціальний телевізійний канал мало не цілодобово веде роз'яснювальну роботу стосовно донорства.

У нас ситуація цілковито протилежна. Люди не знають про наш інститут. Можливо, хтось і погодився б віддати нирку або печінку загиблого родича людині, яка рік чекає і перебуває на межі життя і смерті. Але як це зробити й куди звернутися, не відає. Державні люди цим не переймаються. Особливо мене засмучує, що законотворці жодного разу не звернулися до нас по консультації. Скажімо, Закон України "Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини", прийнятий 16 червня 1999 року, стосується безпосередньо роботи нашого інституту. Ми готові співпрацювати з відповідними комітетами, комісіями, однак нікого, вочевидь, наша думка не цікавить.

Але попри всі складнощі інститут проводить 6 тисяч операцій на серці й печінці на рік. Створено колектив, який виконує надзвичайно складні багатогодинні операції з пересадки, що інколи тривають до 24 годин. Усі ці люди говорять однією мовою й діють, як злагоджений механізм. Це справжні самовіддані професіонали.

Автор: Валерій САЄНКО