Диктатура

(художньо-документальна повість)

Зігнувшись у три погибелі в тісному бронетранспортері, Андрій заплющив очі й почав перебирати деталі своєї першої відповідальної урядової зйомки, яка чомусь лізла в голову.

П'ята сесія Верховної Ради Української Радянської Соціалістичної Республіки одинадцятого скликання розпочинала роботу о десятій.

Кінохроніка, як завше, приїхала на годину раніше. У кулуарах другого поверху парламенту хронікери виставили світло. Синхронну камеру "Арефлекс", придбану в Західній Німеччині (єдину на студії, яку можна було зі штатива кинути на плече і знімати синхронно зі звуком, рухаючись за подією, на відміну від радянської двопудової синхронної камери "Ера", що без штатива зламала б оператору хребет), поставили в залі.

Оператор вищої категорії Олександр Лісовий повчав Андрія:

– Сесія, як правило, працює один день. Більшість депутатів у залі дрімають. Постанови написані заздалегідь і приймаються одноголосно. При появі членів Політбюро ЦК Компартії України, секретарів ЦК депутати встають і вітають їх оплесками. Тут треба не ловити гав, щоб встигнути зняти членів Політбюро й повернути камеру на зал, – на екрані має бути якомога більше схвильованих і радісних облич депутатів.

– Зі сльозами на очах! – вставив ремарку звукооператор Леонід Мороз, який писав звук.

– Цить, – з усмішкою гримнув на нього Лісовий і продовжував:

– Знімаємо традиційно: адресні плани, президія, зал, "крупняки", доповідачів і виступаючих у німу, оплески. Мороз пише шуми... Голосування, кулуари і три-чотири інтерв'ю: робітника, колгоспника, інтелігента – весь джентльменський набір.

– А якщо виступатиме Щербицький? – знову підкинув слівце Мороз.

– Не виступатиме! У порядку денному його нема, – відповів Лісовий і продовжував повчати Андрія.

– Головне твоє завдання – ловити депутатів і тягти їх до камери. Я буду напоготові. Це треба обов'язково зробити під час першої перерви, від дванадцятої до дванадцятої тридцяти. О другій усі побіжать на обід, і ми нікого не спіймаємо. А після сесії – ураган. Депутати спішать кожен до свого готелю на обслуговування, де їх отоварюють дефіцитом: імпортні чоботи, плащі, светри і т.д., і т.п.

– Вони приїздять на сесію отоваритися, – продовжував іронізувати Мороз.

– Правильно, тож мотай на вус, – підсумував Лісовий, – а то залишимося без інтерв'ю...

Зали Верховної Ради почали заповнюватися депутатами. Лісовий орлиним поглядом з другого поверху озирав прибулих і продовжував наставляти Андрія:

– Робітників і колгоспників вибирай за іконостасом – не помилишся. У кого більше орденів на грудях – тягни сюди... З інтелігенцією складніше – вже на кого натрапиш. Дивись на депутатські значки. Тут можуть бути гості – депутати Верховної Ради Радянського Союзу від України. Вони нам непотрібні. У них значок – червоний прапорець, у наших – червоний із голубим. Зрозумів? Як каже наш режисер Коваль, кожен із них хоче зніматися, "аж ногами соває", щоб потрапити в кінохроніку чи на телебачення.

У Верховній Раді тим часом ставало дедалі гамірніше. Обійми, вітання, поцілунки, сміх не могли вивести Андрія з того урочистого стану, що полонив його, коли він потрапив під високі склепіння парламенту з величезною кришталевою люстрою над головою, від якої йому перехопило подих; від білого мармуру колон і мармурових поручнів на східцях, від дорогих килимових доріжок, якими були застелені всі східці на всіх переходах, від блиску й чистоти, не баченої Андрієм у житті.

До блиску й чистоти Верховної Ради додалися урочистість депутатів, які розсідалися в сесійній залі, сповнені власної гідності та значущості. В Андрія зарябіло в очах від Золотих Зірок Героїв, що сяяли на грудях у народних обранців, від орденів та медалей, від кришталевих люстр, що враз спалахнули на повну потужність, від усього баченого, що вирувало перед його зором.

За депутатом із двома Золотими Зірками на піджаку Андрій майже побіг, обігнав на східцях і зазирнув в обличчя. Він його впізнав. Це був президент Академії наук Української РСР Борис Патон. Упізнав він і знатну колгоспну ланкову, двічі Героя Соцпраці Ольгу Диптан. А коли мало не зіткнувся з Олесем Гончаром, а потім у дверях побачив високого і стрункого народного артиста Радянського Союзу Дмитра Гнатюка, кінорежисера Тимофія Левчука, великого романіста Павла Загребельного, то відчув себе справді щасливим.

З ейфорії його вивів невдоволений голос Лісового:

– Куди ти зник, туди його в корінь?! У повітрі смаженим пахне... – оператор зміряв поглядом зал і поворушив ніздрями, ніби справді до чогось принюхувався. Нюх Лісового не підвів.

Депутатськими рядами прокотилося якесь збудження. Раптом зал притих, за мить усі депутати, як один, підвелися. Грянули дружні оплески, очі всіх були націлені туди, звідки, як на сцену з-за куліс, виходили Голова Верховної Ради депутат Білий, він же ректор Київського університету, за ним – член Політбюро ЦК КПРС, Перший секретар ЦК Компартії України Щербицький у супроводі членів Політбюро ЦК Компартії України, секретарів ЦК та урядовці на чолі з Головою Ради Міністрів Української РСР Ляшком.

Керівники партії сіли праворуч від головуючого у своїх ложах на сцені, члени уряду – ліворуч. Білий відкрив сесію й надав слово Щербицькому. Депутати знову дружно заплескали в долоні.

– Камера? Синхрон! – скомандував Лісовий і припав до окуляра.

З перших слів Щербицького в залі запанувала така тиша, що було чути дзижчання мухи, яка звідкілясь і собі прилетіла на сесію. Партійний лідер із непроникним обличчям, з навмисним, як здалося Андрієві, російським акцентом на окремих словах, виголошував якусь написану промову. Спочатку Андрій нічого не міг второпати. Стоячи біля камери напоготові, щоб виконати будь-яку команду оператора, він бачив, що й для більшості народних обранців виступ Щербицького був цілковитою несподіванкою. Але, прислухаючись далі до слів першого секретаря, він зрозумів, що проситься чомусь у відставку Голова Президії Верховної Ради Іван Самійлович Грушецький і що Політбюро задовольняє його прохання й тепер виносить це питання на розгляд сесії.

Почувши прізвище Грушецького, Андрій не зводив очей з людини, яка сиділа праворуч від головуючого. Йому було добре видно, як переживав упродовж виступу Щербицького той, хто просився у відставку.

Тим часом Щербицький продовжував говорити про великі заслуги Голови перед партією і державою, нагадав, що партія і держава також не залишилися в боргу перед ним, відзначивши Грушецького своїми найвищими нагородами – Золотою Зіркою Героя Соціалістичної Праці та кількома орденами Леніна.

Андрій помітив, як, слухаючи все це, Грушецький намагався всміхнутися, але усмішка в нього не виходила чи то від великого хвилювання, чи так завжди було з ним в екстремальних ситуаціях, але як тільки він хотів усміхнутися, у нього починали тремтіти губи й він гасив усмішку.

Та ось головуючий надав слово Івану Самійловичу. Грушецький став за трибуну, і в залі запанувала довга, аж моторошна тиша. Здавалося, Грушецький втратив відчуття часу й не помічав, що така довга пауза може викликати чиєсь невдоволення.

– Про що думає цей дід? – пошепки спитав Андрій свого вчителя. Лісовий, не одриваючись від окуляра й усміхаючись однією, лише повернутою до Андрія, щокою, відповів:

– Про те, що Брежнєв ще керує, а його вже виганяють...

– Вони що, ровесники?

– Майже . . .

Камера працювала. Андрій глянув на лічильник: у касеті залишалося ще метрів п'ятнадцять плівки.

– Чорт, – сказав Лісовий, – на цю паузу ми півкасети "ухлопали". Але ж план який! Геніальний!..

– Грушецький не хоче йти. Він наче з хреста знятий, – сказав Андрій.

– А ти б хотів? – засміявся Лісовий.

Нарешті Грушецький заговорив. Його слова розжалили Андрія. З юних літ Голова віддавав усі свої сили справі партії, куди б вона його не посилала. Партія доручила йому найвищий пост у державі. З волі партії він цей пост і залишає. Він щиро дякує депутатам, з якими не один рік пліч-о-пліч, рука в руку разом вирішували важливі державні справи, і запевняє їх, рідну Комуністичну партію, Політбюро на чолі з товаришем Щербицьким... Тут у Грушецького голос зламався, затремтів, і знову настала пауза. Позаду себе Андрій раптом почув легке схлипування когось із депутатів, а майже поруч пролунало жіноче: "Господи, на все твоя воля"... Тим часом глава держави заспокоївся, взяв себе в руки і запевнив, що й надалі всі свої сили, весь свій досвід віддаватиме служінню партії та народу, куди його партія не поставила б.

Депутати враз розслабилися й гаряче заплескали в долоні:

– Дозвольте ваші аплодисменти, – сказав Білий, звертаючись до депутатської зали, – вважати за одностайне схвалення постанови Верховної Ради про звільнення товариша Грушецького Івана Самійловича з посади Голови Президії Верховної Ради Української РСР.

Зал знову зааплодував.

– Слово надається товаришу Володимиру Васильовичу Щербицькому, – вдруге урочисто проголосив Білий.

– Якби знав, де впадеш, то й соломки підстелив би, – вражено сказав Лісовий і грізно запитав асистента: Скільки плівки залишилося?

– Ще одну касету маємо...

– Будемо економити, – зітхнув оператор.

– А що трапиться? – здивовано спитав Андрій.

– Ех ти, молодий та ненавчений... Зараз побачиш, – зосереджено й собі мовив звукооператор Мороз, щільніше надіваючи навушники.

Щербицький, відкашлюючись і беручи склянку з водою з рук дівчини в українському вбранні, яка міняла посуд на трибуні після кожного виступу, мовив:

– Товариші депутати! За дорученням Політбюро ЦК Компартії України вношу на ваш розгляд пропозицію про обрання Головою Президії Верховної Ради Української РСР депутата Валентину Семенівну Шевченко.

Андрій обернувся до депутатського загалу. Встановилася кількасекундна тиша. Більшість народних обранців, захоплені цією новиною зненацька, не знали, чи радіти, чи плакати. Зате частина депутатів усміхалися й гордо позирала навкруги: нам, мовляв, усе це було відомо...

Поки Щербицький розповідав з написаних аркушів про життєві і творчі стежки майбутньої глави держави, яка виросла в шахтарській сім'ї, навчалася в Київському університеті, характер гартувала в комсомолі, пройшовши шлях від секретаря комсомольської організації школи, старшої піонервожатої в місті Кривому Розі до секретаря ЦК комсомолу України і т.д., Андрій бачив перед собою вродливу жінку з розкішним русявим волоссям, в юності, очевидно, неабияку красуню.

– А скільки їй років? – запитав Лісового Андрій.

– Жінці стільки років, на скільки вона виглядає... Дізнаєшся в Мороза, він усе на магнітофон пише...

– А яка в неї сім'я? – не міг заспокоїтися Андрій.

Лісовий знову розсміявся.

– Ти ще спитай, хто в неї чоловік, де вона живе й домашній телефон?

На цей закид Андрій не встиг відповісти, бо Щербицький закінчив промову словами, які потонули в оплесках:

– Дозвольте висловити впевненість, що Валентина Семенівна Шевченко з честю виправдає це високе довір'я партії.

Оплески наростали. Без п'яти хвилин глава держави раз по раз вставала і кланялася.

– Дозвольте ваші аплодисменти, – сказав Білий, – вважати за одностайне схвалення постанови Верховної Ради про обрання Шевченко Валентини Семенівни Головою Президії Верховної Ради Української РСР.

Лісовий, не чекаючи фіналу церемонії, кинув "Арефлекс" на плече і скомандував Андрієві:

– Бігом за мною!

Вони вийшли у вестибюль і зайняли позицію біля дверей, якими заходили до сесійного залу й виходили з нього урядовці.

– Тільки-но оголосять перерву, – звелів Лісовий освітлювачам, – ви вмикаєте світло на повну потужність, щоб нас бачили здалеку. А ти, Андрію, чатуй біля дверей. Лишень заявиться Валентина Семенівна, хапай її на оберемок і неси сюди. Зробиш це – одразу на груди Золоту Зірку Героя Радянського Союзу. А потім серйозно додав:

– По місцях! Спробуємо взяти інтерв'ю...

Андрій, міцний під метр вісімдесят юнак, непогано грав у футбол. Побачивши новообрану главу держави у дверях, він врізався в депутатський натовп, що вишукався в довжелезну чергу для поздоровлення і, прикриваючи Валентину Семенівну корпусом від тих, хто рвався перший потиснути їй руку, раз за разом повторював:

– Вас просять туди! Вас просять туди! Вас просять туди!

Хто просить, куди просять, чому просять, у цьому збудженому гаморі важко було щось збагнути, і Валентина Семенівна механічно зробила кілька кроків туди, до світла, куди показував їй Андрій, відрізавши всі інші напрямки руху.

Опинившись перед камерою, вона зрозуміла, що від неї вимагається, й енергійно запротестувала:

– Що ви, хлопці, я зовсім не готова давати інтерв'ю...

Але тут уже не випустив ситуації з рук зубр кінохроніки звукооператор Леонід Мороз:

– Два слова подяки, Валентино Семенівно! Для вічності, для історії, для кінолітопису. Лише два слова подяки...

Подякувати – це була і щаслива думка, і щаслива нагода. Мороз наблизив мікрофона до повних, соковитих губ новообраної Голови Президії Верховної Ради Української РСР.

Валентина Семенівна дякувала долі, дякувала батькам, дякувала комсомолу, дякувала рідній Комуністичній партії за те, що зростила її й виховала, дала крила і, зрештою, виявила найвище довір'я, про яке навіть вона не могла мріяти. Тепер вона віддасть усі свої сили, уміння, здібності, енергію на те, щоб виправдати це високе довір'я, на виконання грандіозних планів партії в ім'я розквіту свого народу, його майбутнього.

Андрій бачив, що його наставник аж світиться зсередини, вимальовуючи на плівці цю красиву жінку в білому костюмі, з гарною зачіскою, схвильовану й піднесену. Та ось камера змовкла, оператор із чорним колом навколо ока відірвався від спітнілого окуляра й радісний, як на іменинах, простягнув Валентині Семенівні руку:

– Дякуємо й від душі вітаємо...

– Усе? – якось нерішуче спитала вона.

– Відмінно! – відповів Лісовий.

– Я там нічого зайвого не сказала, може, слово якесь не те вилетіло?..

– Не хвилюйтеся, Валентино Семенівно, у нас є ножиці...

– Правда! – засміялася вона і враз посерйознішала. – А можна послухати те, що ви записали?..

Лісовий перевів погляд на Мороза, який усе ще стояв у навушниках і з мікрофоном напоготові. Черга бажаючих привітати главу держави вже перетворилася на коло й дедалі тісніше обступала знімальну групу. Мороз зняв навушники й хитнув головою.

– Тільки не тут, а відійдемо вбік, – попросила Валентина Семенівна.

– Он у тому куточку, – осмілився Андрій, показуючи на порожній кут у кулуарах.

Вони попрямували в "куточок", Валентина Семенівна присіли навпопічки, Мороз поклав магнітофон на коліна й ввімкнув звук. Уже не черга і не коло, а обурений натовп депутатів йшов слідом на ними, але, почувши голос Голови з магнітофона, спинився. Наближатися далі не було сміливості. Валентина Семенівна мовчки прослухала себе всю, і там, де їй подобалося, схвально хитала головою "так", а там, де не подобалося, – "ні". Нарешті вона сказала:

– Усе нормально, але дещо ви почистите... Це треба зробити обов'язково...

Останні слова вже прозвучали не як побажання Валентини Семенівни Шевченко, а як побажання Голови Президії Верховної Ради Української РСР. У цей момент пролунав довгий дзвінок – перерва закінчилася.

Хлопці з "куточка" повернулися до камери, де застали освітлювача Людвиченка, який реготав.

– Чого ти смієшся? – спитав Лісовий.

– Та ви ж перебили весь кайф депутатам. Подивіться на їхні кислі фізіономії... Андрій також помітив, що депутати, які прагнули перші засвідчити свою любов новообраному Голові, готові були кінохроніку з'їсти.

– У них ще буде час, – махнув рукою Лісовий. – Ти давай дуй у гастроном, це діло примочити треба...

– Андрюша заробив на коньяк, – уточнив Людвиченко.

– Коньяк не коньяк, а рука в нього легка, – сказав Мороз.

Відтоді й пішло по студії: Андрій легкий на руку...

Повторне озвучення фільму після дозйомок відбувалося за авральної ситуації. Закінчувався грудень фатального 1986 року. Для трьох підрозділів – цехів обробки плівки, монтажного і звукоцеху – було оголошено суботи й неділі робочими днями. Аврал пояснювався тим, що акт про здачу фільму треба було одержати 31 грудня, навіть якщо це станеться опівночі, але не пізніше. Інакше вважалося, що студія не виконала квартального й річного планів. Тоді кіношники не одержали б "прогресивки", щоквартальної доплати, яка іноді дорівнювала сумі місячних окладів. Цієї трагедії найбільше боялися режисери як можливі її винуватці, котрі не впоралися зі строками.

Текст читав Микола Олялін, і цим усе сказано. Народний артист зрідка брався за таку роботу, йдучи назустріч режисерам, яких він знав. Був занадто вимогливий. Текст просив за два-три дні до озвучення, брав його додому, вчитувався й лише після цього погоджувався.

Перші дві частини фільму озвучили, ніби одним подихом. І раптом – стоп. У третій частині на екрані Олялін побачив епізод з Йосипом Кобзоном, який співав перед життєрадісними ліквідаторами після трудової зміни. Артист вийшов з дикторської і мовив:

– Читати не буду. Або нехай Шевченко "виріже" Кобзона...

Ні вмовляння, ні сварка, що доходила до матюків, не допомагали. Олялін наполягав на своєму. І пояснював: дівчата з Театру акторів за 7 крб. 50 коп. денної акторської ставки їздили з концертами в Чорнобиль починаючи з перших травневих днів, втрачали голоси, з набряклими щитовидками лікувалися по лікарнях, їх у фільмі нема. Кобзон приїхав, коли найстрашніше було вже позаду. Це несправедливо. Озвучення зривалося. Олялін залишив звукоцех й усамітнився в редакції. Спроби звукооператора Леоніда Мороза владнати конфлікт успіху не мали.

Шевченко палив цигарку за цигаркою і лаявся на всі заставки:

– Коли б не кінець кварталу, я його провчив би... Я послав би Оляліна, і на цьому розмова закінчилася б…

Однак відступ був відрізаний: зірвати план означало не з'являтися студійцям на очі. Шевченко викликав монтажницю і сказав:

– Виріж і збережи. Після здачі фільму ми цей епізод назад поставимо...

Кобзона "вирізали". Озвучення продовжилося. До цього епізоду Шевченко більше не повернувся чи не встиг.

Останню фразу записали за північ. Шевченко поспішив у монтажну підкладати текст під зображення і працювати до ранку. Андрій з Оляліним вийшли на вулицю. З неба сипав дрібний сніжок. Олялін сів за кермо власної "Волги" й запропонував Андрієві роз'їхатися по домівках разом, щоб бодай трохи розвіятися.

– Тоді на Оболонь, – сказав Андрій і подумав, що зможе заблукати, бо переїхав туди недавно.

– Не заблукаємо, – відповів Олялін.

Однак на вулицю Прирічну вони самотужки так і не змогли потрапити. Місто спало. Біля станції метро "Мінська" блимав фарами міліцейський "газик". Олялін загальмував і, опустивши скло своєї машини, гукнув до водія-міліціонера:

– Старшина, як проїхати на Прирічну?

Старшина стрепенувся, ніби почув рідний голос, умить вискочив з "газика", впритул наблизився до "Волги" й раптом забасив у нічній тиші:

– Товаришу старший лейтенант, ідіть сюди!

З "газика", грюкнувши дверцятами, вискочив у кожусі насторожений старший лейтенант міліції.

– Дивіться, хто в нас у гостях! – радісно й урочисто проголосив старшина, показуючи на Миколу Оляліна.

Оказія всіх розвеселила. Міліцейський офіцер, дізнавшись у чому справа, не менш радісно скомандував:

– Їдьте за нами!

...До Москви вирядилися 3 січня вже наступного, 1987 року: Шевченко, Андрій і незмінний директор картини Володимир Дихтяр. Купили чотири квитки, щоб ніхто в дорозі не заважав: троє пасажирів і місце для апаратури – залізний яуф з коробками плівки. Шевченко переживав і нервував. Дихтяр його заспокоював. В Андрія був день народження. Він дістав пляшку закарпатського коньяку, яку припас заздалегідь, і поставив на столик. Почали вечеряти. Випили за здоров'я іменинника, далі по черзі за всіх і за все, поки пляшка не спорожніла. Дихтяр вибрався на верхню полицю, Андрій із Шевченком постелилися внизу. Шевченко дістав із сумки порожню півлітрову баночку, яку прихопив із собою, і цілу ніч туди відхаркував. Його душив кашель. Проговорили майже до ранку. Про все...

Здачу картини в Держкіно призначили на 16.00. Раніше не зможе Щербина. Дізнавшись, що при цьому має бути голова урядової комісії, Шевченко зовсім спохмурнів.

Чекали в редакційній кімнаті куратора студії Валентини Яковлєвої. Час тягнувся нестерпно повільно. Ніколи й ніхто не бачив Шевченка, щоб він так переживав. Режисер лише раз посвітлішав, коли Андрій почав розповідати москвичам, як студія здавала його попередній фільм із Брежнєвим. Тоді також усі страшенно переживали.

... Стояла казкова весна. На студію приїхали кандидат у члени Політбюро, секретар ЦК Компартії України Олександр Семенович Капто в супроводі завідувача відділу ЦК Компартії України з ідеології Леоніда Макаровича Кравчука, якого щойно призначили на цей пост, і завідувача відділу культури ЦК Компартії Бориса Васильовича Іваненка.

З цеху обробки плівки доповіли, що доклеюють останні зарядні рекорди фільму й через хвилин п'ятнадцять картину ще теплою можна забрати в кінопроекцію.

Високі гості вирішили прогулятися студійним подвір'ям. А там усе буяло і квітувало. Натхненні весною і красою, у світлих костюмах, піднесені і привітні, партійні керівники весело гомоніли поміж собою. Через кілька днів Володимир Васильович Щербицький їде до Москви й бере фільм із собою, щоб вручити Леонідові Іллічу. Треба не забути замовити подарункові футляри для плівок. Осторонь стояв і так само, як тепер, переживав, палячи цигарку за цигаркою, режисер Шевченко. Заради цього дня він не виходив із монтажної майже два тижні.

Почався перегляд. Коли фільм закінчився й у залі спалахнуло світло, Капто звернувся до Іваненка, який сидів ліворуч від секретаря:

– Борисе Васильовичу, вам слово, це по вашій лінії...

У раптом Іваненко каже:

– А ми попросимо Леоніда Макаровича... Він людина нова, хай скаже...

Такого удару нижче пояса Леонід Макарович від колеги, звісно, не чекав. Запанувала моторошна пауза. Кравчук, оговтавшись, спочатку непевно, а потім дедалі оптимістичніше почав:

– Колір гарний... Люди не екрані (тут завідувач з ідеології на хвилинку замовк) радісні, веселі, святкові... Музика, як на мене, підібрана вдало... Бадьора. Ще що? Більш нічого... Добре...

Після цих відважних слів було чути, як звалилася з плеч і прогуркотіла десь за стінами переглядового залу величезна гора, що лежала на кожному.

Капто встав і без заключного слова потиснув руку режисерові, подякував керівникам студії, Держкіно України. І гості, щасливо усміхаючись, сіли в авто та поїхали.

Чи потрапив фільм на очі генсеку, студія інформації не одержала. Зате дотепники запевняли: хоч би там як було, а Галя його подивилася...

З приймальні Щербини зателефонували, що голова приїде на перегляд о 18.00, згодом о 19.00. Начальник управління з виробництва документальних, науково-популярних і навчальних фільмів Анатолій Іванович Проценко, якому не чекалося, намовляв Андрія:

– Ви, кияни, дзвоніть у приймальню Щербини... Набридайте... Нагадуйте... Вам за це нічого не буде.

Нарешті після довгої мовчанки звідти повідомили:

– Виїхав...

Про колишнього першого секретаря Тюменського обкому партії, Героя Соціалістичної Праці Бориса Євдокимовича Щербину в Чорнобилі говорили з повагою. Розповідали, що коли на третій день після аварії до його значка депутата Верховної Ради Союзу РСР наблизили дозиметр, прилад зашкалило. Шевченка найбільше гнітило те, що у фільмі зі Щербиною не було жодного епізоду. Так сталося... А в кожного ж своє самолюбство.

Виконувач обов'язків голови Держкіно СРСР В. Рябінський зі своїм почтом поспішив до парадного входу назустріч. Стрілки годинника у вестибулі показували 21 годину 30 хвилин. Так пізно в цьому будинку урядовців ще не приймали.

Щербина приїхав з академіком Легасовим та з півдюжиною фахівців. Переглядали в маленькій затишній кінопроекції голови Держкіно. Щербина, глянувши на незнайому аудиторію, побачив Андрія і мовив, пригадавши чорнобильський обід.

– І бородатий тут, тож усе буде гаразд...

Після цих слів усім якось стало легше. Спалахнув екран, пішли перші кадри фільму...

Коли він закінчився, пауза тривала недовго. Її перервав Щербина:

– Молодці, – сказав він, звертаючись до глядачів у залі.

Цього було досить, щоб зал заворушився, повторюючи кожен на свій лад: молодці, хлопці.

– У тебе є зауваження? – звернувся Щербина до Легасова.

– Нема, гарна робота, – відповів академік.

– Тоді її треба відзначити, – мовив голова урядової комісії. – Ми – зі свого боку, Держкіно – зі свого.

Рябінський одразу підтримав цю пропозицію.

Вечеряли в готелі й до ранку обговорювали день, який пережили. Шевченко записав до свого щоденника ще одного московського інтелігента – Б.Є. Щербину.

Поверталися до Києва порізно. Шевченко з директором картини Дихтярем вирішили летіти літаком.

– У поїзді задихаюся, – пояснив режисер.

Андрій затримався у Москві ще на день і повертався з актом у валізі про здачу фільму на союзний екран.

Ніхто тоді не думав, що в березні Володимира Шевченка не стане, а у квітні академік Валерій Легасов повіситься.

Шевченко згорів за кілька тижнів від раку легенів. До останнього подиху він не вірив, що це кінець і, на переконання Андрія, не знав про справжній діагноз. Його дружина Валерія Миколаївна Воронянська робила все, щоб урятувати чоловіка.

Поклали режисера на лікування в пульмонологічне відділення міської лікарні неподалік від "Укркінохроніки", щоб ніщо не нагадувало про онкологію.

На студію приїхала відомий режисер-документаліст, лауреат Ленінської премії Джемма Фірсова. Разом з американськими колегами та групою московських хронікерів вона свого часу працювала над багатосерійною документальною епопеєю "Велика Вітчизняна війна", яка на телеекранах США і решти світу йшла під назвою "Невідома війна".

Володимир Шевченко поважав Джемму Фірсову й підтримував з нею дружні стосунки. Джемма з Андрієм відвідали режисера за кілька днів до його смерті. Шевченко вразив обох своєю жагучою вірою в життя. Він мокрів і весь час витирався рушником, повторюючи:

– Я вирвусь з цієї біди...

Сів і дістав з-під подушки списані аркуші паперу, на яких спав:

– Тут 100 зауважень, які зробили специ... Вони хотіли поховати кіно... Але я не здамся... Я вже задумав продовження, щоб розказати правду про Чорнобиль... Вона в мене ось, – гаряче промовив Шевченко і постукав себе по лобі.

– Диктатура не дасть, – сказала Фірсова.

– Дасть... Вони ще не знають мене... Ось тільки вирвуся з біди...

... Режисерові Володимиру Шевченку (посмертно), кінооператорам Віктору Кріпченку, Володимиру Таранченку присвоїли звання лауреатів Державної премії Союзу РСР. Документальний фільм "Чорнобиль: хроніка важких днів і тижнів" здобув багато призів на міжнародних кінофестивалях.

У зйомках на ЧАЕС під час ліквідації аварії на станції брали участь понад 30 кінодокументалістів, операторів, звукооператорів, освітлювачів, механіків, водіїв, асистентів, адміністраторів "Укркінохроніки".

Більшість втратили здоров'я і стали чорнобильськими інвалідами, решта з посвідченнями ліквідаторів ще тримаються.

Кадри, зняті ними, мандрують країнами та континентами в телепрограмах, передачах, рекламних роликах, кліпах, нагадуючи людям про загрозу, що криється в атомній енергії.

Ніхто не згадує при цьому, що документальні кадри мають точних адресатів і за них заплачено життям та здоров'ям їхніх творців.

Кінець.

Завершення теми в наступному номері.

Автор: Анатолій Карась