передплата Українською | In English

№11, червень 2010

Терор і влада*

Поділитися:

* Рецензія на книгу: Україна в добу «Великого терору»: 1936–1938 роки. /
Авт.-упоряд. Ю. Шаповал [та ін.]. – К.: Либідь, 2009. – 544 с.


Запорізькі комуністи встановили пам’ятник «Адольфу Сталіну». Це не нова ідея. Не так давно монумент «вождеві народів» норовили воздвигнути в Ялті, неподалік Лівадійського палацу, щоб увічнити в бронзі вихоплену журналістським об’єктивом історичну зустріч Уїнстона Черчілля, Франкліна Рузвельта й Іосіфа Сталіна. Тоді постать диктатора намагалися бодай замаскувати, втуливши біля інших політиків. Тепер ця «сором’язливість» видалася зайвою і Сталіна вшановують відверто. (Звісно, на комуністичній вулиці свято.) І привід, начебто, поважний: ювілей Перемоги над фашизмом. Але роль радянського керманича в цій Перемозі, завважують історики, вельми сумнівна. Та хіба є комусь діло до історичного скепсису, коли є підстави для реваншизму?

За цим сталінським ренесансом проступають дві політико-культурні тенденції: перша – зростання російського впливу в Україні й друга – криза українського проекту в самій Україні. Донедавна в Росії Сталін був майже національним героєм. У телевізійному проекті «Символ России» на каналі «Россия» він упевнено… (використаю лексему, до якої свого часу вдався наш міністр освіти та науки Дмитро Табачник, беручи участь в аналогічному українському проекті) «трахнув» і Петра І, і князя Пожарського, і Льва Толстого, посівши почесне третє місце. Одне слово, Сталін – лапочка. Мабуть, наразі не варто копирсатися в закутках російської душі, з’ясовуючи, навіщо росіянам вусатий кумир у суконному кітелі? Це їхній клопіт і їхні проблеми. Однак, до слова: в Нострадамуса є катрен, котрий коментатори відносять до сталінської доби: «Рабський народ надзвичайно піднесеться». Слушний чи ні цей коментар – не має значення. Цікаво, що 1945 року навіть російські білоемігранти в Парижі були сповнені захвату: «Мы еще никогда так далеко не шагали!». І от, Росія знову «шагает». Спершу «прошагала» Чечню. Потім – Осетію. І там, і там російський чобіт начищають колабораціоністи.

Усупереч останнім політичним тенденціям видавництво «Либідь» видрукувало книгу «Україна в добу «Великого терору»: 1936–1938 роки». Це праця інтернаціонального авторського колективу: Сергія Богунова, Вадима Золотарьова, Тетяни Рафальської, Олени Радзивілл і Юрія Шаповала. Редакційну колегію очолювали Юрій Шаповал та Гіроакі Куромія (США). До колегії також увійшли українські історики: Валерій Васильєв, Володимир Вятрович, Сергій Кокін, Володимир Лозицький і Роман Подкур, а також зарубіжні дослідники: Ален Блюм і Ніколя Верт із Франції та Нікіта Пєтров із Росії.

Такі книги обсягом 544 сторінки альбомного формату пишуться не один рік. Автори – визнані фахівці з історії України та Росії ХХ століття. Юрія Шаповала громадськість знає як «експерта з історії спецслужб». Саме так його зазвичай представляють у телевізійних програмах, присвячених історії ХХ століття. Гіроакі Куромія відомий українським читачам за книгою «Свобода і терор у Донбасі», яку в лічені дні змели з полиць книгарень. Автори, уникаючи коментувати вже відомі науковцям факти, прагнули оприлюднити нові матеріали, що зберігаються в Галузевому державному архіві СБУ та Центральному державному архіві громадських об’єднань України.

Книга складається з трьох частин: перша, «Апогей більшовицької тероріади в Україні: погляд із ХХІ століття» – це чотири розлогі статті, в яких аналізують єжовський терор; друга, «НКВС УРСР: структура і кадри» – аналіз статистичних даних, що характеризують органи терору; третя, «Документи і матеріали» – витяги з архівних справ із зазначенням відповідних бібліографічних даних.

У передмові Юрій Шаповал пише: «Нас дуже цікавило питання про технологію терористичної політики: як саме вона втілювалася, хто були виконавці антигуманних вказівок центральної влади, якою була мотивація їхньої поведінки та дій, у чому вони були відносно самостійні, а в чому – безжальними виконавцями безжальних директив». Цими словами означено дуже своєрідний дослідницький об’єкт: органи державного терору. Від доби перебудови, коли історична наука пережила справжній бум, дослідники, передусім, цікавилися жертвами масових репресій, а не їхніми виконавцями. І це було слушно. Вчені обдирали лискучу поліровку радянської пропаганди. Під нею виявилися мільйони кістяків із простріленими черепами. Саме історичні студії розвіяли міфи, на яких тримався радянський режим. І наприкінці 1980-х років громадськість пересвідчилася, що історія утвердження режиму так само потворна, як і його сьогодення. Тепер дослідники намагаються зазирнути по інший бік прицілу. Хто ці люди? У чиїх руках були нагани? Що робилося в їхніх душах? – запитують історики. Адже це теж історія України. Кати – так само її творці, як і замордовані ними.

Звернувшись до поданої в книзі бібліографії, можна завважити, що російські науковці вже цікавилися технологією терору. Зокрема, вийшло в світ видання «История сталинского ГУЛАГа. Конец 1920-х – первая половина 1950-х годов: Собрание документов: в 7 т.». Є й монографічні розвідки, присвячені цій темі. В Україні до цієї проблематики зверталися Ю. Шаповал, В. Пристайко, В. Золотарьов, В. Нікольський, Р. Пиріг, В. Смолій, В. Чисніков та ін.

За предметом і методами рецензована праця є історичним дослідженням. Однак спитаймося, що означає розкрити «технологію терористичної політики»? Це не лише імена, дати, статистика, документи… Це оприлюднені та приховані цілі. Це – наслідки, серед яких і нелюдський образ сталінізму, що відкрився громадськості в період перебудови, і бронзовий монумент у Запоріжжі. А відтак предмет дослідження виходить за рамки суто історичної науки. Тема книги стає політологічною. Й у цьому контексті можна бачити, що вона перегукується з класичним дослідженням Ханни Арендт «Джерела тоталітаризму» та її есеями «Айхман у Єрусалимі». Найкращим історичним працям завше притаманна історіософська перспектива. Це погляд на сучасність як витвір минувшини та потрактування історії як досвіду, що потребує етичної рефлексії.

Маючи на увазі, звісно, сьогодення, приймаючи демократію як сталість, Юрій Шаповал пише: «Спеціальні служби не повинні перетворюватися на зброю в руках політиків для нищення опонентів або для утвердження ідей, що їх спростовує саме життя. Заручниками терористичної політики не повинні бути ні соціум, ані власне істеблішмент, який цьому теророві за певних умов і в силу різних мотивацій, як засвідчує досвід ленінсько-сталінської епохи, на жаль, може сприяти». Аби написати ці слова потрібно вірити в демократію та верховенство права, принаймні, як верховенство закону. Коли ж є проблеми з демократією, коли панує верховенство волюнтаризму, зліплене заслиненою жуйкою квазізаконності, тоді цитовані слова – жменя бісеру перед свинськими рилами. Аби написати ці слова, наголосивши, що навіть «істеблішмент», котрий «сприяє» терору, не повинен бути його жертвою, потрібно бути непоправним гуманістом. Це – етичний ригоризм кантіанського вишколу. Не кожен може пишатися цією чеснотою. Бо нічого гріха таїти: мимоволі втішаєшся, читаючи про долі єжовських опричників, наркомів НКВС УРСР: Всеволод Балицький – розстріляний, Ізраїль Леплевський – розстріляний, Алєксандр Успенський – звісно, розстріляний. Чи заслужили вони своїх дев’ять грамів у серце (точніше, в потилицю)? (Питання про те, чи взагалі можна заслужити на страту, залишімо за дужками.)

Цитата: «Під орудою Балицького в першому півріччі 1937 року в Україні арештована 10931 особа, а в другому півріччі того самого року – вже під керівництвом Леплевського – 148672 особи… Під керівництвом Успенського лише за перше півріччя 1938 року арештовано 88966 осіб» (с. 32).

Терористичний бумеранг зачепив не лише його високих натхненників. За даними Вадима Золотарьова, в роки «Великого терору» з 96 керівних працівників НКВС УРСР репресовано 74, а це – 77%. У 1937-38 роках арештований 1231 співробітник НКВС УРСР, із них 237 засуджено в 1937-му, 994 – в 1938-му (с. 39). Підбиваючи підсумки власної клопіткої діяльності на високій посаді, Ніколай Єжов сказав (на суді): «Я почистив 14 тисяч чекістів. Але моя провина полягає в тому, що я їх мало чистив» (с. 41). За підрахунками комісії Алєксандра Яковлєва, в 30-ті роки репресовано понад 40000 чекістів (с. 40). Не збрехав товариш Сталін: «У чекіста є два шляхи – або на підвищення, або у в’язницю» (с. 38). І над цими словами можна було б моралізувати, якби не інші цифри: в 1937-38 роках в Україні заарештовано 267579 осіб (с. 39). Це – понад чверть мільйона. І це – за два роки. При цьому завважмо контекст: на 1936 рік, коли Єжов очолив НКВС СРСР, із України депортовано «в ході розкуркулення 1 млн. 200 тис. осіб»; «людські втрати в ході штучно викликаного голоду 1932-33 років, лише за підтвердженими даними, мінімум 4–4,5 млн.» (с. 15).

Хто ці люди, хто ці понад чверть мільйона? Куркулі, троцькісти, сіоністи й поодинокі неблагонадійні та, звісно, українські, польські, чеські, німецькі націоналісти. До слова: за спостереженням Жака Россі, в’язня ГУЛАГу 1937-58 років, побувавши в десятках пенітенціарних закладах, він «не зустрів жодного росіянина, що був би засуджений за «буржуазний націоналізм», водночас кількість не російських «буржуазних націоналістів» систематично зростала» (с. 19). Тож, чверть мільйона… Завважмо, аби перемолоти таку масу людей потрібні були і вигадливість, і наполегливість. Як працювала ця машина? Радянська система відрізнялася від буржуазного хаосу плановістю. За планами працювала й система НКВС УРСР. «Ліміт» на арешти скидався в область, а звідти на 100, 200 чи 300 осіб (звісно, залежно від кількості населення) – в райони. І горе тому міліціонеру, котрий виявляв недбалість. Натомість заохочувалася пильність. Арештанти концентрувались у «відстійниках». Потім їх доправляли на «трійки», а звідти, згідно з рознарядкою, – до Сибіру або найближчого яру (як кому поталанить). Про жодне попереднє слідство на основі оперативних даних, ясна річ, не йшлося. Діяла система презумпції винуватості.

Не можна оминути увагою й інший, доволі незручний, сюжет. Ніколай Єжов, призначаючи Алєксандра Успенського наркомом НКВС УРСР, сказав: коли я їхав на Україну, мене попередили, що там в органах працює багато євреїв, але мене обманули: там працюють лише євреї. Однак звернімося до статистики, котру подають дослідники: «Національний склад вищого керівництва НКВС УРСР був такий: євреї – 60 (66,67%), росіяни – 14 (15,55%), українці – 6 (6,67%), латиші – 3 (3,33%), білоруси – 2 (2,22%), поляки – 1 (1,11%), немає відомостей – 4 (4,44%)» (с. 67). Не НКВС УРСР, а «папуга, що розмовляє на ідиш». Як пояснити такі «національні особливості» ЧК в Україні? Вадим Золотарьов пише: «Статистика свідчить, що попри проведення політики українізації в УРСР у 30-ті роки продовжувала існувати по суті колоніальна адміністрація, і ключові посади в партійно-радянському та чекістському апараті республіки обіймали здебільшого не етнічні українці. Малу кількість українців серед керівного складу НКВС УРСР, на нашу думку, можна пояснити лише прихованою антиукраїнською політикою тодішнього радянського керівництва» (с. 68). А втім, як було довірити цим українцям будівництво інтернаціонального суспільства – оази дружби народів? Адже, напевно, не дарма начальник УНКВС Вінницької області Іван Корабльов повідомляв, що «75–80% українців є буржуазними націоналістами» (с. 69). А Корабльов, пильний боєць невидимого фронту, мабуть, мав чуйку?

Від такої статистики легко збитися на юдофобство. А тому згадаю один із сюжетів книги. 1937 року в складі НКВС УРСР створено оперативно-слідчу групу, що мала дбати про чистоту чекістських рядів. До неї увійшли: Давид Перцов (керівник), Міхаїл Фьодоров, Сєрґєй Смірнов, Анатолій Рижов та ін. Новому підрозділу виділили кабінети в сучасному будинку Кабміну. Там само влаштували й в’язницю, в якій невдовзі опинилися 241 співробітник НКВС. Серед них – і Михайло Френкель. А підстава для арешту була більше, аніж вагома: безграмотний Френкель написав у автобіографії, що до революції брав участь у бунті, але зробив граматичну помилку – замість слова «бунті» написав «бунді». (Скільком людям клята граматика скалічила, якщо не життя, то нерви!) І треба ж такому статися: саме тоді позбувся посади, а згодом і життя попередній керівник НКВС УРСР Ізраїль Леплевський, колишній член партії Бунд. Допитував Френкеля його друг Перцов.

– Давиде, – казав Френкель, – сталася помилка. Я звинувачений несправедливо. І я напишу про це самому наркому.

– Кажеш, друже, «напишу наркому»?

– Напишу, Давиде.

– Міхель, ти не можеш написати наркому.

– Чому, Давиде?

– А ось чому…

Давид узяв палицю й перебив другу-Міхелю обидві руки. Потім поклав перед ним аркуш, вмочив у чорнило перо й сказав:

– А тепер пиши! Чого ж ти не пишеш, Міхель!?

Френкеля заволочили в камеру й кинули на підлогу. Той доповз до нар, ліг і помер.

Набагато показовішою, аніж національність, є інформація про освіту керівних працівників НКВС УРСР. Статистика безжальна: «Лише чотири чекісти (4,44%) мали вищу освіту… Двоє (2,22%) – неповну вищу освіту… 16 чоловік (17,78%) – середню, 6 (6,66%) – незакінчену вищу, 50 (55,55%) – початкову, 1 (1,11%) – незакінчену початкову, 3 (3,33%) були самоуками. Причому керівники відділів УДБ НКВС УРСР – Михайло Александровський та Абрам Сапір – узагалі не мали ніякої освіти. Освітній рівень іще 8 чоловік (8,88%) невідомий. … Переважно, – зазначає Вадим Золотарьов, – це були малоосвічені грубі люди, неспроможні виробити якусь ефективну тактику при розв’язанні складних політичних, національних і культурних проблем» (с. 72–73). І це керівники Народного комісаріату! А що вже казати про працівників на нижчих щаблях, в областях і районах? Як то кажуть, коментарі зайві.

Як так сталося, що неуки й садисти опинилися на верхів’ї владної піраміди? Такий собі Д. В. Орлов щиро зізнавався: «Я вважав, що звання чекіста дасть мені можливість добре влаштуватися матеріально і жити, не маючи потреби ні в чому» (с. 76). Промовисто, чи не так? Дорвавшись до влади, ці люди не зупинялися ні перед чим, оберігаючи можливість «жити, не маючи потреби ні в чому». Всеволод Балицький ще 1927 року напучував підлеглих: «Якщо є наказ стріляти в натовп незалежно від того, хто б там не був, – відмовитесь – розстріляю усіх» (с. 75). Однак попередження наркома, безперечно, були зайвими. Ці люди не могли засумніватися в доцільності наказу «стріляти в натовп». І таки стріляли! І таки саме ці люди, що 1927-го слухали інструкції Балицького, в 1932-33 роках влаштували Голодомор і вселили в українців страх, що не вивітрився й досі! Щоб засумніватись у наказі, бодай «стріляти в натовп», потрібно мати моральні застороги. Моральні ж застороги та влада – іноді речі несумісні.

Можна почути, що сталінізм – аномалія, манівець на шляху комуністичного будівництва. Це хибна думка. Сталінізм – закономірність. Якщо політики не гребують засобами, домагаючись влади, то не гребують ними й утримуючи її. Для Владіміра Лєніна та Льва Троцького влада була самоціллю. І задля цієї цілі вони знищили новонароджену в Росії демократію й розпалили громадянську війну. Задля утримання ж влади Іосіф Сталін розкрутив маховик терору. А терористична політика не може обійтися без осіб, для котрих наказ партії – це і совість, і честь, і освіта, і квиток в особисте світле майбутнє.

Автор: Валентин БУШАНСЬКИЙ

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №12/2015 №12
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Комітет Палати представників затвердив статті звинувачення у справі імпічменту Трампа Вчора, 13 грудня

"Нафтогаз" планує у 2020 роцi cтворити бiржу для торгiвлi газом Вчора, 13 грудня

Швейцарія продовжила на рік замороження активів Януковича Вчора, 13 грудня

Влада планує змінити порядок надання монетизованих пільг на комуналку Вчора, 13 грудня

Нафтогаз та Газпром ведуть перемовини у Відні — ЗМІ Вчора, 13 грудня

Україна і Молдова підписали меморандум щодо постачання газу Вчора, 13 грудня

Німецький міністр звинуватив Путіна в спробі виправдати вбивство в Берліні Вчора, 13 грудня

Реструктуризація "зеленого" тарифу: Мiнекоенерго не пiдтримує запропонований нардепами сценарiй Вчора, 13 грудня

Президент розповів, кому найбільше підвищать пенсії Вчора, 13 грудня

Європейська Рада продовжила санкції проти Росії Вчора, 13 грудня