передплата Українською | In English

№10, травень 2010

Теоретичні засади аналізу політичних наративів як засобу дослідження політичного дискурсу

Поділитися:

У політичній науці проблема дослідження політичного наративу привертає дедалі більшу увагу. Автори аналізують сутність і роль наративів у політичному процесі. Необхідно відзначити праці Г. Почепцова [12], О. Кобзєвої [6], О. Профатілової [13], а також численні публікації російських дослідників, зокрема, А. Чудинова [14], О. Шейгал [15] та багатьох інших. Переважна більшість досліджень стосуються сутності цього явища, типологізації політичних наративів і функцій наративу в політичному дискурсі. Наратив як певна комунікативна одиниця є потенційно перспективним елементом дослідження політичної комунікації.

Практична актуальність дослідження теоретичних засад аналізу політичних наративів полягає насамперед у необхідності оптимізації дослідження форм і змісту сучасної політичної комунікації. Теоретична актуальність вивчення теоретичних засад аналізу політичних наративів зумовлена потребою пошуку нових методів дослідження політичної комунікації з урахуванням напрацювань суміжних наук (зокрема, соціології, психології, лінгвістики).

Тож метою статті є визначення теоретичних засад аналізу політичних наративів як засобу дослідження політичного дискурсу. Для реалізації мети потрібно виконати такі завдання: дослідити сутність політичного наративу як форми комунікації, визначити основні форми функціонування політичного наративу у сфері масової комунікації, дослідити основні науково-прикладні засоби та форми дослідження політичних наративів.

В основі політичної комунікації лежить дискурс як певна форма, засіб організації комунікативних практик у тому чи іншому суспільстві. О. Кирилов вважає, що політичний дискурс можна розглядати як мінімум з трьох точок зору:

1) власне філологічної – як і будь-який інший текст; проте «боковим зором» дослідник дивиться на тло – політичні та ідеологічні концепції, які переважають у світі інтерпретатора;

2) соціопсихолінгвістичної – на основі дослідження ефективності для досягнення прихованих або очевидних (але, без сумніву, політичних) цілей комунікатора;

3) індивідуально-герменевтичної – за рахунок виявлення особистісних смислів автора і/або інтерпретатора дискурсу за певних обставин [6, с. 161].

Відповідно політичний дискурс може бути проаналізований на трьох різних рівнях: філологічному (на основі виявлення мовленнєвого змісту повідомлення), соціально-психологічному (через співставлення повідомлень та явищ соціальної реальності) та герменевтичному (на основі виокремлення ключових ідей повідомлення, структурування їх та створення на цьому грунті бази для співставлення з іншими елементами дискурсу).

Водночас таке дослідження передбачає необхідність виокремлення певного елементу, що буде одиницею для проведення дослідження. Наприклад, у разі дослідження на філологічному рівні такими є семантичні та синтаксичні одиниці (слова, речення). Проте з метою герменевтичного, тобто тлумачного та особистісно-мотивованого, дослідження дискурсу потрібна змістовна одиниця дослідження, якою може бути політичний наратив.

У традиційному розумінні наратив визначається як текст, що описує якусь послідовність подій; те саме, що історія, розповідь, оповідання. Дослідники наративу в соціолінгвістиці розмежовують оповідання як текст і як процес. Зокрема, Д. Шифрін визначає наратив як «форму дискурсу, через яку ми реконструюємо і репрезентуємо минулий досвід для себе і для інших» [15, с. 86].

Потрібно зазначити, що саме по собі поняття наративу як одиниці досліджень комунікації стало відповіддю на переосмислення одиниці комунікативного повідомлення – від слова до ширшого змісту. Ф. Анкерсміт вважає, що наратив не може бути зрозумілий і проаналізований на основі логіки одиничного істинного висловлення. На його думку, існує методологічне упередження, властиве вченим ХХ сторіччя. Воно полягає в тому, що складну проблему «зчеплення» мови і світу можна розв’язати тільки розпочавши з найпростіших випадків уживання мови [9]. Однак політичне мовлення є не просто накопиченням або концентрацією певних висловів і не просто поєднанням певних речень, а змістовно вибудуваним посланням, що розгортається довкола певної ідеї, зв’язно викладає ідейно-політичний матеріал, тобто фактично є наративом.

Останній розуміють як сукупність дискурсних утворень різних жанрів, сконцентрованих довкола політичної події. Яскравим прикладом політичного наративу є журнальні статті політичного змісту. Мета політичного наративу полягає, з одного боку, в інформуванні суспільства про певну політичну подію, а з другого – у впливі на громадську думку. Тобто це не просто інформування, це інформування з політичною метою, що покликане не просто викласти інформацію про певну подію, не просто поінформувати громадськість, але продукувати власну версію тієї чи іншої події, щоб вона стала елементом картини світу представників громадськості.

Отже, політичний наратив можна розглядати як сукупність дискурсних утворень різного типу, переважно політичного дискурсу і дискурсу засобів масової інформації. Метою політичного наративу є, з одного боку, повідомлення суспільства про яку-небудь політичну подію, а з другого, – вплив на громадську думку. Чим менше ангажований автор, тим більше превалює перша мета [5, с. 11–13].

Зрозуміти сутність політичного наративу як комунікативної форми можна, визначивши його ключові властивості.

По-перше, політичному наративу притаманна множинність викладів (оповідачів), тобто  опис і коментування події різними сторонами конфлікту. Подеколи автори висловлюють свою точку зору, підкріплюючи її фактами і цитатами з висловлювань політиків, іноді викладають чужу думку, виконуючи, політичне або комерційне замовлення, а ще надають слово самим учасникам події, принагідно коментуючи.

По-друге, політичний наратив містить інформацію різного роду. Автор грунтується на певних фактах, які можуть часом становити значну частку в повному обсязі наративу. Як правило, ці факти вплітаються в канву авторського до них ставлення (авторство при цьому може йти як від журналіста, так і від політика). Нарешті, значну роль відіграє підтекст, який завуальовано схиляє адресата прийняти точку зору адресанта. До того ж цей підтекст може і не бути усвідомлений всіма або відразу, він може накопичуватися з декількох джерел.

По-третє, мова політичного наративу вирізняється найширшим використанням, з одного боку, політичних і юридичних термінів, а з другого – різних образних засобів, насамперед  метафор [2].

Наратив можна визначити як текст, схожий на гасло: він зближується з гаслом як формально, так і змістовно. Наратив поєднує з гаслом лапідарність: це не повноцінний розгорнутий текст, а такий же міні-текст, як і гасло, зазвичай обмежений рамками однієї пропозиції, максимум абзацу. [15, с. 88].

Досліджуючи політичні наративи, треба визначити певні базові характеристики:

1) інституційність, представницьке, статусно-рольове спілкування в громадських (у цьому разі – політичних) інститутах. Відмінність від інших інституційних дискурсів полягає в тому, що політична комунікація спрямована на маси, а не на порівняно вузьке оточення професіоналів чи індивідуальних клієнтів. Хоча б мінімальне масове зацікавлення та компетентність у політичному процесі є конче необхідними для підтримання політичного процесу за умов демократії;

2) смислову невизначеність як через семантичні (розмитість семантичних кордонів багатьох слів), так і прагматичні причини, такі, наприклад, як маніпулятивність;

3) ірраціональність і сугестію, вплив на емоції та сферу підсвідомого;

4) опосередкованість (журналісти, PR-менеджери, спічрайтери є співавторами політиків);

5) варіювання по вісі «інформативність–експресивність» (залежно від жанру, функції);

6) варіювання по вісі «авторитарність–діалогічність» (на одному полюсі – монологічний, ритуальний, тоталітарний дискурс, на другому – полемічний, демократичний, діалогічний (взаємодія дискурсів-стимулів, первинних текстів, і дискурсів-реакції, вторинних текстів [7, с. 232];

7) театральність (політичний процес як дійство, що розігрується).

Дисципліна лінгвістики наративу, яка оформилась не так давно, визначає свій об’єкт дослідження як «текст, що передає інформацію про реальні або вигадані події, які відбуваються в часовій послідовності» [11, с. 87–91].

Наратив проявляється як своєрідне вікно в індивідуальний людський досвід (погляд на світ очима автора-оповідача), як особлива епістеміологічна форма – навколишня реальність може бути освоєна людиною тільки через оповідання,  історії. Тож наратив як утворення, структурно подібне до найдавніших фольклорних форм соціальної комунікації, є однією з найперших форм комунікативного освоєння людиною світу.

З метою повноцінного функціонування в соціальному світі люди потребують інформації. Але інформація покликана не лише забезпечити обізнаність у навколишньому світі, а й надати пояснення. Останнє забезпечує цілісність світоглядної картини світу і стабільність соціально-психологічних когніцій. Наративи пояснення й інформування є однією з природних потреб соціального індивіда. Ця потреба поширюється і на сферу політики.

Термін наратив останніми роками дуже активно вживається в американському і британському політичному дискурсі, до того ж зміст поняття «наратив» у сучасному політичному дискурсі значно розширився. Б. Робертс зазначає, що наратив використовується у зв’язку з політичною біографією й автобіографією, розповідями про політичні репресії і переслідування, оповіданнями з галузі політичної історії, політичною аналітикою, системою політичних поглядів та ін. [15, с. 87].

Змістовно політичний наратив утілюється в сукупності політичних текстів різних жанрів (листівка, гасло, мітингова мова, партійна програма, аналітична стаття, телеінтерв’ю тощо), сконцентрованих довкола певної політичної події.

Варто зауважити, що часто для позначення певної ситуативної політичної єдності текстів довкола відповідної події (референдум, «путч», вибори тощо) використовують поняття «гіпертекст», котре змістовно перегукується із поняттям наративу. Водночас вони не є тотожними, бо гіпертекст указує на єдність довкола події, а наратив – на ідейно-політичну єдність.

Політичний наратив завжди існує в певній політичній ситуації і завершується разом зі зміною ситуації. Відповідно аналіз наративу передбачає аналіз ситуації, що його продукує. Зв’язок між ситуацією та наративом, що її відтворює, дає можливість визначити політичний вектор тієї чи іншої комунікативної ситуації, а отже, і «замовника» тих чи тих месиджів у межах політичного дискурсу.

Усі тексти можна поділити на описові й наративні (ті, в яких щось відбувається, а не констатується). Ключовою підставою наративу є подія [3]. Тож аналіз наративів політичної комунікації слід починати з визначення події, довкола якої розгортатиметься оповідання. Наприклад, такою подією може бути передвиборна кампанія, тоді наративи вибудовуватимуться довкола виборів.

Інтерпретація наративів може відбуватися на основі двох підходів: «холістично- категоріального» та «змістовно-формального» [10].

Категоріальний підхід передбачає поділ повного тексту  або декількох текстів, отриманих від різних респондентів, на секції, віднесення окремих частин або слів до певних категорій і аналіз останніх. Холістичний підхід, навпаки, дає можливість розглядати історію як ціле, і кожна частина тексту інтерпретується в контексті  інших частин.

Аналіз політичних наративів передбачає переважне використання холістичного підходу, оскільки політичний наратив, структурований довкола базової програмової ідеї, є цілісним утворенням, що має аналізуватися комплексно та на різних рівнях.

Насамперед потрібно виокремити вектор та інтенсивність політичного наративу. Філологи виокремлюють п’ять комунікативних типів тексту (регістрів): репродуктивний, інформативний, генеративний, волюнтивний і реактивний. Конкретні текстові реалізації цих типів – композитиви – у взаємодії створюють просторово-часовий обсяг мовного твору, по-різному структурований [4, с. 323]. Визначивши характер політичного наративу відповідно до типів комунікативного тексту, можемо визначити базову інформацію про призначення цього наративу (чи покликаний він просто поінформувати громадськість про певну політичну подію, заповнивши прогалини в інформаційній базі громадської думки, чи закликає до активних дій), а на основі цього з’ясувати інформаційно-політичний потенціал.

Переходячи на наступний рівень аналізу політичного наративу, скористаємося теоретичними засадами аналізу будь-яких текстів: 1) присутність/відсутність безпосереднього зв’язку між комунікацією і життєдіяльністю людини; 2) відсутність/наявність естетичної функції; 3) експліцитність/імпліцитність змісту (відсутність/наявність підтексту); 4) настанова на однозначність/неоднозначність сприйняття; 5) настанова на відбиття реальної/нереальної дійсності (художні тексти є не моделлю реальної дійсності, а свідомо конструйованими можливими моделями дійсності) [1, с. 91]. Переорієнтувавши цю загальнотеоретичну модель тексту на реалії політичного наративу, зазначимо, що політичні наративи переважно стосуються безпосередніх потреб індивідів, не претендують на задоволення естетичних потреб (хоча й можуть використовувати мовленнєві обороти), водночас серед політичних наративів поширені як відкрито позиціоновані, так і приховані. У такий спосіб, співставивши запропонований наратив із названими вище критеріями текстів, можемо одержати певну інформацію про політичну позицію ретранслятора наративу. Зокрема, прихований зміст, наявність підтексту, настанова на неоднозначність можуть свідчити або про слабкість політичної позиції, або про попередній етап проведення політичної кампанії, на якому лише попередньо озвучуються базові тези. Характер організації наративу відповідно до типів тексту свідчить про інтенсивність комунікативного впливу.

Будь-якому політичному наративу властива тематична єдність, спільність основних «героїв» (конкретних політиків, партій та ін.), загальна канва подій (літературознавці назвали б її сюжетом або фабулою), локалізованість у часі і просторі. Сюжет політичного наративу – це послідовність певних фактів. Проте політичний наратив не просто їх викладає, а добирає (згідно з політичною потребою ті чи інші факти можуть бути опущені), упорядковує їх згідно з певною ідейною базою.

Ключовими параметрами політичного наративу є персонаж та сюжет.

Персонаж – дійова особа, котра розгортає події та виступає смисловим центром, довкола якого об’єднується сюжетна фабула.

Персонажем політичного наративу є політичний діяч. Відповідно наратив постає як своєрідне масово-комунікативне відтворення особистісної ролі в політиці.

Політик постає або відтворювачем наративу, або його героєм. «Найкращий спосіб для політика описати свою позицію, свої переконання – це передати свої ідеї у вигляді історії… Маргарет Тетчер вважається видатним ідеологом, але насправді вона була генієм наративу» [15, с. 90].

Ще відомий радянський філолог В. Пропп запропонував відтворити сюжетну основу будь-якого змістовного наративу у вигляді певних сюжетних елементів особистісного шляху персонажа, на основі традиційних сюжетів такої фольклорної форми, як казка. Зокрема, він запропонував такі сюжетні елементи: заборона, порушення, виведення [12, с. 188]. Політичний наратив за таких умов постає як певна форма відтворення героїчної складової політичного процесу, за якої персонаж долає перепони та здобуває перемогу над опонентами. Необхідність наративних конструкцій в описі політичного зумовлена тим, що останні відтворюють певні близькі та зрозумілі для кожного мовленнєві структури, а тому забезпечують краще засвоєння інформації [12, с. 344].

А. Дуранті співвідносить наратив політика з дискурсивною стратегією побудови наративу причетності (narratіve of belongіng). Послідовність життєвих подій політика представлена в такий спосіб, щоб продемонструвати, що його життєвий досвід такий самий, як і в більшості аудиторій, і це дає йому змогу морально й емоційно ідентифікуватися зі своїми виборцями [15, с. 90].

Особистісний наратив може мати проспективну і ретроспективну спрямованість. Проспективний наратив представляє політика на етапі боротьби за здобуття політичних висот. Зокрема, наратив у формі біографії (автобіографії) є усталеним жанром передвиборного дискурсу. Ретроспективний наратив створюється на фініші політичної кар’єри [5, с. 91].

Елементарною сюжетною одиницею політичного наративу (як і будь-якого іншого зв’язного тексту) є подія, що являє собою «переміщення персонажа за межі семантичного простору» [8, с. 165]. При цьому подія органічно пов’язана з політичною картиною, що є панівною у межах цього суспільства. Подією є те, що виходить за межі її повсякденної впорядкованості. Зібрання депутатів на чергову сесію з метою продовження законодавчого процесу не може бути подією та основою для формування політичного наративу, водночас позачергова сесія з неординарного питання цілком може бути сюжетною базою для розгортання наративів.

Найважливіші властивості політичного наративу – багатоголосся учасників політичної боротьби, множинність оповідачів і відповідно множинність раціональних і емоційних оцінок.

Кожен з оповідачів виокремлює у своєму тексті ті або інші події і, можливо, залишає за межами своєї уваги якісь інші факти, по-своєму структурує відповідну канву подій, створюючи тим самим у своїх текстах оригінальну політичну картину світу. У кожного з них свій «голос» – специфічна раціональна й емоційна оцінка елементів наративу (яка здатна розвиватися одночасно з подіями); існують також колективні «голоси» – офіційні політичні оцінки, які створюються від імені партії або іншої організації і сприймаються як офіційні документи [14, с. 63–64]. Відповідно аналіз політичних наративів завжди передбачає врахування названого вище плюралізму. Це завжди аналіз політичного наративу в контексті суспільного дискурсу та взаємодії з іншими наративами. Загалом політичний наратив виникає не сам по собі, а як відповідь на інші комунікативні форми.

Підсумовуючи викладене, зазначимо, що політичний наратив є однією з основних форм політичної комунікації. Змістовно політичний наратив являє собою сучасну варіацію традиційної фольклорно-оповідної форми комунікації. Політичний наратив – це структурована, впорядкована у відповідній послідовності форма подачі політичної інформації, що покликана пояснювати громадськості певні політично значущі події.

Аналіз політичних наративів відкриває перспективи у вивченні головних ідей політико-комунікативного процесу, напряму та інтенсивності політичного дискурсу (зокрема, щодо обговорення ключових проблем суспільства), позицій ключових політичних гравців стосовно ключових проблем.

Теоретичною основою для здійснення аналізу політичних наративів є виокремлення ключових елементів останнього: персонажа та сюжету. Персонаж – це персоніфіковане відтворення в дискурсі того чи іншого політика, котрий, з одного боку, демонструє властивості легендарного культурного героя, що долає труднощі та підступи, а з другого боку, виражає біографічну близькість до громадськості. Сюжет – це впорядкована в ідейно визначеній послідовності сукупність подій, що розкривають відповідний політичний месидж. На основі визначення персонажа та сюжету наративу можемо визначити політичну позицію, а також деякі аспекти стратегії певного політичного актора.

Найважливішим аспектом політичного наративу, що вирізняє його з-поміж інших текстових форм суспільної комунікації, є його зануреність в умови багатоголосся та плюралізму, що зумовлює ситуацію постійної взаємодії (та дискусії) з іншими наративами. Відповідно й аналіз політичного наративу передбачає комплексне заглиблення у досліджуваний політичний дискурс.

 

Джерела

1. Гвенцадзе М. А. Коммуникативная лингвистика и типология текста. – Тбилиси: Изд-во Тбилисского университета, 1986. – 164 с.

2. Дементьева И. А. Политический нарратив как явление общественно-политической жизни / Культура общения и стратегии языкового функционирования. – http://www.acis.vis.ru/8/2/2_3/Dementieva.htm

3. Духнич О. Дискурс и нарратив // Психологический портал. – http://olga.psycom.info/182/

4. Золотова Г. А. К вопросу о структуре текстов разного коммуникативного назначения // Языковая система и её развитие во времени и пространстве: Сб. науч. статей к 80-летию профессора Клавдии Васильевны Горшковой. – М.: Изд-во МГУ, 2001. – С. 322–328.

5. Кириллов А. Политический нарратив // Современные стратегии обучения английскому языку: Теория и практика: Материалы и тезисы докладов VII Межрегиональной научно-практической конференции. – Самара: Изд-во Самарской гуманитарной академии, 2001. – С. 13–15.

6. Кобзєва О. О. Структура та функції політичного наративу «вибори президента» / Вісник Житомирського державного університету імені Івана Франка. – 2008. – № 38.– С. 161–165.

7. Лассан Э. Дискурс власти и инакомыслия в СССР: когнитивно-риторический анализ. – Вильнюс: Изд-во Вильнюс. ун-та, 1995. – 232 с.

8. Лотман Ю. М. Структура художественного текста // Об искусстве. – СПб., 1998. – С. 14–288.

9. Мироненко С. В. Политический нарратив / Библиотека уникальных научных статей и монографий. – http://alfasci.ru/2009/07/politicheskij-narrativ/

10. Нарративный анализ // Социологический словарь. – http://mirslovarei.com/content_soc/NARRATIVNYJ-ANALIZ-11108.html

11. Попова Е. А. О лингвистике нарратива // Филологические науки. – 2001. – № 4. – С. 87–91.

12. Почепцов Г. Г. Теория коммуникации – М.: Рефл-бук; К.: Ваклер. – 656 с.

13. Профатилова Л. Г. Нарративы как междисциплинарный конструкт // Методологія, теорія і практика соціологічного аналізу сучасного суспільства. – Харків: Вид-во Харківського національного університету ім. Каразіна, 2008. – С. 153–156.

14. Современная политическая коммуникация: Учебн. пособ. / Отв. ред. А. П. Чудинов. – Екатеринбург: Уральский государственный педагогический университет, 2009. – 292 с.

15. Шейгал Е. И. Многоликий нарратив // Политическая лингвистика. –2007. – Вып. 22 (2). – С. 86–93.

Автор: Петро ОЛЕЩУК

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад