Вплив виборів 2006 року на владно-партійну взаємодію системи

Проблемний стан політичної та партійної систем в Україні зумовлений надуживанням політичними свободами, коли «Фінансові вливання у партійно-політичні проекти та інші форми закріплення у владі перетворили Верховну Раду на політичний бізнес-клуб, а народне волевиявлення перетворилося з форми демократії на новітній «одобрямс» у ситуації вибору з кількох олігархічних лих найменшого»
[1, с. 53].

Адже «pars» від латинського – частина, група, а партія за класичним визначенням це – добровільне об’єднання людей за спільними інтересами, які це об’єднання ставить за мету захищати, впливаючи на владу, на процес її формування та функціонування [2, с. 248]. Отже, це мало б зумовити існування певної сукупності громадян, яких об’єднують спільні політичні інтереси насамперед регіонального характеру. Оскільки місцеві представницькі органи повинні розв’язувати регіональні та місцеві проблеми, то це потребує розробки окремих регіональних політичних програм партій, що мають там представництво у самоврядних органах, або  регіональні політичні партії.  Проте закон України забороняє існування регіональних партій.

В Україні не вдавалося сформувати  представницькі органи місцевого самоврядування на таких принципових демократичних засадах, як справедливе пропорційне урахування кінцевого представництва територіальних одиниць, як того вимагає Конституція. У 2002 році начебто  вдалося розв’язати проблеми територіального представництва, коли в обраних місцевих радах зосереджувалося до 70–80% людей, що проживають у  центрі цього регіону. Тоді вперше місцеві ради формувалися вже за принципом територіального представництва, коли від кожної територіальної громади обиралося 2–4 депутати відповідної районної чи обласної ради. Так досягалося справедливе представництво адміністративно-територіальних одиниць на регіональному рівні.

Проте після бурхливих політичних подій 2004 року, коли конституційні зміни стимулювали запровадження пропорційної виборчої системи, досягнута раніше досконалість територіального представництва в обласних і районних радах руйнується через тотальне запровадження пропорційної системи на рівні  міста, району, області. Політологи, юристи, представники науки з державного управління, практики й експерти застерігали від негативних наслідків цього нововведення.

Зокрема, В. Порошко прогнозував, що після виборів у багатьох радах створиться опозиція головам місцевих громад, яка плідно працюватиме, адже партії йдуть на вибори без власних програм місцевого розвитку, тож їм зручніше критикувати тих, хто робить конкретну справу, і підтримувати обраного більшістю депутатського корпусу секретаря ради. Тому  пошириться явище дострокового усунення міських голів із посади [3, с. 354].

Інші автори вказували, що масового характеру набуде протистояння рад і місцевих адміністрацій на обласному рівні. Дійсність виявилася ще гіршою, аніж політологічні передбачення: вибори за закритими списками до місцевих органів самоврядування призвели до критичної неефективності та безпорадності самоврядування в Україні.

Слід визнати, що українське суспільство виявилося не готовим до проведення виборів за пропорційною виборчою системою. Натомість виборча кампанія 2006 року висвітлила цілу низку проблем, що постали під час здійснення тих чи інших процедур, із якими організаторам виборів і політичним силам довелося стикнутися вперше. Ці процедури відповідали новим вимогам Закону «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів». Отже, це має спонукати до відповідних змін у виборчому законодавстві.

Якщо підсумувати політичні спрямування партій як суб’єктів владних відносин, то вибори 2006 і 2007 років показали, що політичні партії за своїми партійними орієнтаціями й політичними настановами не налаштовані на децентралізацію влади, вони поки що не мають наміру перетворювати структури місцевого самоврядування на дієві владні інститути. Політичні лідери держави демонструють небажання забезпечити збалансований механізм прийняття рішень, а також ефективний доступ громадян до впливу на владні інститути, до запровадження дієвого контролю суспільства за діями органів публічної влади на рівні міста, села, селища, району, області. Аналіз партійних передвиборних програм політичних сил, які подолали 3-відсотковий бар’єр під час виборів до Верховної Ради, показує, що ці положення мають декларативний характер, розрахований на широке електоральне поле.

Це зумовлене надзвичайною концентрацією влади України на рівні політичного центру. Тенденції до ще більшої концентрації влади чітко простежуються в запропонованих тодішнім Президентом В. Ющенком термінових 12 законопроектах, поданих до Верховної Ради. Вони надзвичайно посилюють повноваження Президента та фактично нівелюють владоспроможність місцевого самоврядування (через вимогу легітимізації таких рішень лише після підпису всіх рішень місцевих представницьких органів відповідним главою державної адміністрації).

На виборах до органів місцевого самоврядування 2006 року не вдалося уникнути і такого прикрого явища, як маніпулювання бюлетенями та допущення членами комісій помилок під час підрахунку. Тобто назріла потреба усунути людський чинник на етапі підрахунку голосів.

Ще однією проблемою залишається недостатня вимогливість до діяльності партій під час виборів. Адже й досі недостатньо прозорою залишається така істотна їх складова, як фінансування. Сьогодні система фінансування політичних партій в Україні надзвичайно ліберальна. Ми чи не єдина європейська країна, де виборчі фонди є необмеженими. Але навіть попри те, що законом не заборонено вносити необмежену кількість коштів на рахунок виборчого фонду, вибори переважно фінансуються в тіньовий спосіб.

Тепер розгляньмо проблеми, які виникли внаслідок застосування саме пропорційної виборчої системи до органів місцевого самоврядування. Передусім слід зазначити, що голосування відбувалося за закритими списками. Така система не застосовується в демократичних країнах, а у світі діє лише в Ізраїлі та деяких країнах Латинської Америки. По суті, це означає, що виборці голосували «наосліп»: для них була доступною інформація тільки про перших п’ять членів політичних сил.

Добір інших кандидатів у партійні списки часто здійснювали не за критеріями професійності чи політичної адекватності, а на економічній чи родинно-клановій основі – прохідні місця дістаються людям, котрі фінансували виборчу кампанію, робили внески у фонд, є родичами, друзями чи просто відданими політичному лідерові особами. Така «закритість» дала змогу практично всім політичним силам внести до списків представників бізнесових кіл, які прагнули отримати суто корисні переваги за рахунок їх представництва в структурах місцевої влади.

На думку експертів, нові виборчі процедури необґрунтовано посилили і роль партійних лідерів, оскільки ті істотно впливають на формування списку кандидатів. Як наслідок, виник новий феномен – непотизм – службове сприяння родичам, друзям, знайомим, «потрібним» людям незалежно від їхніх політичних заслуг і лідерських здібностей.

Виявилося проблемою й те, що відповідно до нового закону про вибори кандидат у депутати місцевої ради не зобов’язаний бути членом тамтешньої територіальної громади. Тому не дивно, що в деяких місцевих списках фігурували «варяги», які мають особисті чи корпоративні інтереси в регіоні. Досвід показав, що в багатьох виборчих списках, як правило, були прізвища не відомих виборцям кандидатів, які переважно не мали жодного стосунку до конкретної територіальної громади, не знали її проблем і тому не несли відповідальності перед мешканцями адміністративно-територіальної одиниці за свою діяльність.

Також зазначмо: пропорційна система із закритими списками не передбачає наявної за мажоритарної особистої відповідальності депутата за певний округ, коли депутат періодично звітував виборцям про свою роботу й навіть міг бути відкликаним. Депутати не мають чітко визначеного виборчого округу, не залежать від виборців і не відповідають перед ними, а виборці не знають, за кого голосують. Відсутність звіту депутата порушує досі чинний Закон «Про статус депутатів місцевих рад», а також сприяє ще більшому віддаленню влади від народу, руйнуванню зв’язку між депутатами й виборцями.

І, нарешті, система закритих списків на обласному й районному рівнях не відповідає конституційним положенням щодо статусу районних та обласних рад як представників загальних (спільних) інтересів мешканців цієї громади. Це призвело до дисбалансу: засилля депутатів від обласних і районних центрів та відсутності представників інших територіальних одиниць. Згідно з ч. 4 ст. 140 Конституції представницькі органи самоврядування є виразниками інтересів територіальних громад, сіл, селищ і міст відповідної території. Сформовані за партійними принципом обласні та районні ради порушують цю конституційну норму.

Спробуймо проаналізувати результати партійної складової на місцевих виборах 2006 року. 208 політичних партій і блоків брали участь у виборах депутатського корпусу обласних, районних, місцевих рад за пропорційною системою. Серед них 17 блоків загальнодержавного значення. Від цих блоків обрано 49 317 депутатів. «Блок безпартійних «Сонце» не отримав жодного мандату. Найбільшу кількість представників обрано від БЮТ – 11620, Партії регіонів – 11566, блоку «Наша Україна» – 5844, від Соціалістичної партії України – 3634, «Народного блоку Литвина» – 3033, Комуністичної партії – 2312, партії «Народний союз «Наша Україна» – 1836, «Українського народного Блоку Костенко–Плюща» – 1481. Блок Наталії Вітренко «Народна опозиція» отримав 980 мандатів, «Блок Лазаренка», Громадянський блок «Пора-ПРП» та опозиційний блок «Не Так» – понад 300. Більш як 200 депутатських місць отримали «Блок НДП» та «Блок Юрія Кармазіна». Від 4 до 12 мандатів у 5 блоків та 26 партій [4, с. 143].

Після виборів 2006 року, за оцінками В. Пархоменка, подекуди в депутатському складі обласних рад кількість людей з обласного центру становить майже 80%. Наприклад, у Луганській обласній раді не представлені депутати 6 районів, 4 міст, а від 8 міст і районів представлено лише по одному депутату, 58% депутатського корпусу обласної ради – представники Луганська, а три депутати – кияни. У Харківській обласній раді більш як 80% є представниками міста Харкова, а 2 депутати – мешканці столиці. У районних радах Харківщини 50% депутатів – представники райцентрів, 5,4% – не проживають на території регіонів, де вони представляють депутатський корпус. Такі приклади можна навести по 13 областях [3, с. 356].

За твердженням А. Ткачука, 80% депутатського корпусу – це нові люди, яких уперше обрано до районних та обласних рад. Вони мало обізнані із законодавством. Через партизацію місцевих рад маємо ще й «бізнесозацію» рад, коли в деяких радах до 70% депутатів є представниками бізнесу. «Це призвело до запровадження в Україні під час прийняття рішень органами місцевого самоврядування таких собі  кулуарних домовленостей. Бізнес, наприклад, фракції Юлії Тимошенко домовляється з бізнесом фракції «Наша Україна», що одна земельна ділянка має піти одному бізнесу, а друга земельна ділянка – іншому. І тому конкурентних механізмів, за які всі ратували перед виборами, не потрібно. Просто два рішення голосується в парі, і ми отримуємо абсолютно закритий процес розподілу землі і майна при так званій політичній відповідальності» [4, с. 144].

Отже, після виборів 2006 року політична складова стала одним із важливих атрибутів правової дискредитації органів місцевого самоврядування саме внаслідок проведення виборів за пропорційною системою. Для виокремлення в особливий статус місцевих  виборів 2006 року є всі підстави. У цих виборах брало участь у 4 рази більше суб’єктів, ніж на виборах до парламенту – 208 політичних блоків і партій. Для багатьох із них місцеві вибори стали справжнім іспитом на  політичну спроможність. 48  партій і блоків не отримали жодного мандата, що можна вважати реальним критерієм їх дієвості.

З огляду на викладене вище доцільним є внесення таких змін до Закону України про політичні партії:  щодо партій, які на парламентських та місцевих виборах не одержали жодного мандата або  надто малу кількість (наприклад до 0,1% по всій Україні), має бути призупинена реєстрація як суб’єктів політики, котрі не мають підтримки  в суспільстві. Тим самим партійна система України позбавиться тих, кого громадськість не підтримує. Введення такої норми примусить окремих політичних лідерів приборкати свої політичні амбіції майбутньою оцінкою безперспективності, тоді у місцевих виборах братимуть участь справжні гравці, а не пасивні співучасники або суто технологічні проекти (наприклад, участь у виборах винятково заради формування корпусу членів дільничних виборчих комісій чи спостерігачів).

Тож досвід, набутий протягом 2002–2007 років, підтвердив необхідність реформування всієї системи виборів, окреслилося щонайменше вісім ключових позицій, із яких виборча практика та виборче законодавство потребують змін і вдосконалення.

По-перше, Україні потрібен Виборчий кодекс – звід відповідних законів комплексного характеру, що регулював би всі виборчі процеси та діяльність усіх пов’язаних із цим сфер суспільства. Підвалини такого майбутнього українського кодексу українським законодавством фактично закладено, але необхідно систематизувати й узгодити чинні нормативні документи. Потребує перегляду й ціла низка законів, що опосередковано стосуються проблеми виборів. Очевидно, що закони «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про статус депутатів місцевих рад», «Про політичні партії в Україні» потребують цілковитого перегляду.

По-друге, необхідно розвести в часі вибори до парламенту та місцевих рад, міських, селищних та сільських голів. Місцеві вибори перебувають у тіні парламентських: основна увага прикута до боротьби політичних велетнів. Тому замість політичної структуризації (явища, безперечно, позитивного) відбувається політична поляризація (абсолютно негативна), оскільки структуризація відбувається не за наказом чи законом, не шляхом розколу на «своїх» і «чужих», а винятково під час відкритих конкурентних змагань програм, ідей, шляхів розвитку суспільства в процесі виборів.

По-третє, вдосконалення, безперечно, потребує система адміністрування виборів. Насамперед треба посилити правовий і професійний статус територіальних виборчих комісій та їхніх членів, відповідне матеріальне й організаційне забезпечення, бо територіальні виборчі комісії – орган постійної дії і за оновленим законом є юридичною особою. А отже, її робота має бути належно забезпечена, зокрема профінансована.  Слід визнати, що працювати у виборчих комісіях мають обов’язково професійно підготовлені організатори виборів, яким необхідна серйозна освітня підготовка в галузі виборчого права, демократії та місцевого самоврядування.

По-четверте, потрібно виключити  людський чинник на етапі підрахунку голосів, що цілком логічно в наш час стрімкого розвитку передових технологій. Варіанти зміни можуть бути різні. Наприклад, одноразові магнітні чіпи (виборець на виборчій дільниці в комісії отримує такий чіп, входить до кабінки для голосування й проводить ним по зчитувальному пристрою навпроти назви та символіки партії або фотографії та прізвища кандидата, й на виході з кабінки здає чіп члену ДВК).

По-п’яте, вважаємо, що Україні доцільно було б відмовитися від діючої виборчої закритої пропорційної системи на користь пропорційної з «відкритими» регіональними списками за умови заборони вносити до регіональних списків осіб, які не є представниками цієї територіальної громади. За таким принципом можна сформувати 50% депутатського корпусу місцевих рад, а 50% – за класичною мажоритарною системою. Це дасть можливість урівноважити представництво в радах від територіальних громад і водночас забезпечити формування в радах дієвої більшості, базою для якою буде депутатський корпус, обраний за представництвом від політичних партій.

Отже, результати виборів 2006 та 2007 років свідчать, що політичні партії за своїми ідеологічними орієнтаціями та політичними настановами не налаштовані на радикальні зміни в системі організації місцевої  влади, не демонструють політичної волі до перетворення структур місцевого самоврядування на дієві владні інститути відповідно до вимог Європейської хартії місцевого самоврядування. Це підтверджує аналіз діяльності обласних, районних та міських рад, в яких з 2006 року цілковито домінують політичні партії. Сьогоднішні партійні еліти ділитися повноваженнями центру з регіонами та здійснювати довгоочікувану та давно обіцяну адміністративно-територіальну реформу не налаштовані.

Джерела

1. Афонін Е. Всевладдя політичних партій як загроза демократизації держави // Політичний менеджмент. – 2007. – № 4 (25) – С. 48–54.

2. Політологічний енциклопедичний словник / Упор. В. П. Горбатенко; За ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенка. – 2-ге вид., доп і перероб. – К.: Генеза, 2004. – 736 с.

3. Місцеве самоврядування: пошуки та здобутки: Збірник матеріалів та документів / За заг. ред. М. О. Пухтинського, О. В. Власенко.  – К.: Атіка, 2007. – 896 с.

4. Політичні партії як суб’єкт формування політико-управлінської еліти в умовах політичної модернізації: Навч. посібн. – К.: Парламентське вид-во, 2008. – 416 с.

Автор: Антон ЛІСНИЧИЙ