Гарний день 11 травня 2010

Є дні, про які кажуть «вікопомні», що вони «перевернули світ» чи принаймні «сторінку історії». Є дні, про які кажуть із пафосом, з помпою, натхненно, зі сльозою в кутику ока, з надривом у горлі. Я не знаю, чи всі ці стандартні прикметники й епітети, чи всі ці візуальні прояви якось туляться до 11 травня 2010 року.

А день видався гарний. Накрапав дощ, справжній весняний дощ. Він пройшовся над Києвом, як вантажівка-поливалка безлюдними проспектами, збиваючи порох і ґрунт на газонах, десь так удосвіта. І асфальт потемнів од вологи, наче випраний трикотаж, який хазяйки викладають на полірованих столах. Цвіли каштани, густо й пишно, осипаючись у ринви, налипаючи на парасольки і дахи автівок. Гарний видався день 11 травня 2010 року.

Однак сумніваюся, що він запам’ятається Україні саме метеорологічними принадами. Він западе у пам’ять подіями політичними. Цього дня Народний комітет захисту України скликав під стінами Верховної Ради мітинг. Майоріли державні прапори, стяги БЮТу та «Свободи», надривалися динаміки, якими взивали Дмитро Павличко, Левко Лук’яненко, Юлія Тимошенко, Олег Тягнибок. Оптичними прицілами зблискували лінзи фото- і телекамер. І здавалося, що київське середмістя провалилося в часову діру й опинилося десь на початку дев’яностих ХХ століття. Минуло, без якоїсь там дещиці, двадцять років суверенного життя-буття, двадцять років державотворення й елітотворення, а на барикадах – загалом ті самі обличчя: Дмитро Павличко та Левко Лук’яненко, а на телеекрані – Володимир Яворівський. І, звісно, Юлія Тимошенко – «свобода» на барикадах. І якась історична аберація – Олег Тягнибок. Годі й уявити, щоб у дев’яності на демократичному мітингу з’явилася персона на кшталт Тягнибока.

«Україна в небезпеці», «демократи, єднаймося», «ні – неоколоніалізму» – це мітингові гасла. З єднанням не склалося. Ні Арсеній Яценюк, ні Анатолій Гриценко не вшанували зібрання власною присутністю. А на заклик Павличка, щоб до них приєднався Віктор Ющенко, пролунало дружне «ганьба». На демократичному фронті анархія та партизанщина. І жодних ілюзій: до завершення наступних парламентських виборів про жодне єднання не може бути й мови. (Якщо вони взагалі відбудуться, себто пройдуть демократично і вільно. Чогось беруть сумніви. А чого, не знаю.)

А поряд щасливо зайняла позиції когорта Партії регіонів. Я маю на увазі не армію міліціонерів, котра перегородила півміста й запрудила всі провулки довкола вулиці Грушевського, а прибічників Президента Віктора Януковича – людей, котрі в довгих розмислах дійшли висновку, що перебування російського флоту в Севастополі – це благо для України, тих, котрі, зваживши всі «за» та «проти», після безсонних ночей і дискусій з аналітиками, таки збагнули, що зростання економічної присутності російського капіталу в Україні – на користь кожного маленького трудівника.

А тим часом у Верховній Раді: Адам Мартинюк обраний першим віце-спікером парламенту, бо ж він – ідеологічний опозиціонер коаліції. Вітаємо Адама Івановича!

Валентин БУШАНСЬКИЙ.