Справді, Боженко має дивовижний хист бачити й відчувати цей прекрасний світ

Його роботи прикрашають багато вітчизняних музеїв, зберігаються у приватних колекціях за кордоном. Художник постійно бере участь у різноманітних виставках, які проводяться на теренах України. У книгах відгуків на ці експозиції можна прочитати щирі слова вдячності майстрові від багатьох людей. Але, мабуть, найбільш виразно та проникливо написав Георгій Петров, один із найстарших художників України, колега і друг В. Боженка: «У портретах вражає справжня пронизлива майстерність і знання світу й людей. Натюрморти приваблюють цікавими рішеннями, грою світла й кольору, а в пейзажах завжди присутній ліричний настрій, хвилююча краса рідного краю, з деревами, водою й небом, що відображаються одне в одному. Справді, Боженко має дивовижний хист бачити й відчувати цей прекрасний світ». І далі метр припустився незначної тавтології: «Тож хочеться побажати художнику ще довго радувати людей своїми чудовими життєрадісними роботами».

От у цьому й увесь смисл: твори Василя Боженка справді життєствердні, навіть якщо пейзаж – це звичайний швартовий пірс на Дніпрі. Могутня ріка міцно прив’язала Василя Боженка до себе ще змалку. Не відпускає й досі: мешкає Василь Артемович у Бериславському районі на Херсонщині, де й народився 7 лютого 1936 року.

Страшного 1937 року родина Боженків залишилася без батька, й мати майбутнього художника сама виховувала трьох синів, старшому з котрих Петрові на той час було 14 років, а наймолодшому Василеві – лише рочок. Та самовідданість, педагогічна освіта й хист матері допомогли їй у тяжкі часи виростити синів, прищепити їм любов до мистецтва, книги та краси. Старший брат Петро був надзвичайно талановитим. Іще підлітком він створив у селі драматичний гурток, де ставили спектаклі, зокрема й «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки­Основ’яненка. Вистави відбувалися в сільському клубі, куди сходилося все село. А репетирували вдома у Боженків, де маленький Василь жадібно всотував українські пісні та гумор, але особливо його захоплювала таїна малювання, коли Петро створював декорації. Фарб не було. Їх хлопець готував із різних трав’яних відварів. Талановитий юнак міг досягти багато. Наприкінці 1930х він влаштувався працювати у Запорізький музично­драматичний театр ім. В. Магара. Та війна обір­вала молоде життя: 1943 року Петро Боженко загинув на фронті. Але пам’ять про брата в селі жила ще довго. Зазвичай на свята вчителі зверталися до Боженкамолодшого по допомогу – намалювати якийсь транспарант чи плакат. Хлопець намагався уникнути цієї роботи, мовляв, не вміє. Педагоги, однак, дивувалися: «Як не вмієш?! Твій брат малював і ти зможеш». Так і почав Василь малювати, аби не зганьбити пам’ять про брата.

Справжніх художників у селі не було, й багатьох секретів та основ живопису Василь не знав. Своїх перших учителів він зустрів 1953 року на будівництві Каховської ГЕС, куди після школи подався за комсомольською путівкою. Художники й фахівці з Академії архітектури України проектували в Каховці літній театр, палац культури та працювали над декоративним оздобленням житлових будинків. Тому сімнадцятирічний Василь Боженко міг зустріти у Новій Каховці Григорія Довженка, Бориса Мазіна, Василя Піаніду й інших митців. Із Альбіном Гавдзинським, випускником Одеського художнього училища ім. М. Грекова, Василеві пощастило зазнайомитися ближче. Альбін Гавд­зинський пізніше стане почесним громадянином Нової Каховки, заслуженим, а потім народним художником України. Усі свої роботи цього періоду (1951–1960 рр.) він подарує Каховській картинній галереї, яку 2003 року назвуть ім’ям славетного митця. У п’ятдесяті молодий художник був кореспондентом однієї з центральних газет і часто робив замальовки на будівельному об’єкті, де працював Боженко. Користуючись нагодою, Василь спілкувався з Гавдзинським, спостерігав за його роботою, замальовками з натури, олійним живописом. Творче середовище, в яке потрапив юнак у Каховці, справило вирішальний вплив на його долю. Він відчув, що його покликання – мистецтво.

Після армії, 1963 року, Боженко вступить до Дніпропетровського художнього училища. Його викладачами стануть випускник Ле­нін­градського інституту живопису, скульптури та архітектури Борис Шутуров, заслужений діяч мистецтв України, учень видатного українського художника Карпа Трохименка Георгій Чернявський. В училищі також викладав майбутній народний художник України Михайло Кокін. Одне слово, не бракувало ані наставників, ані творчого середовища. На другому поверсі старого будинку, де розташовувалося училище, було влаштовано музей, який пишався колекцією творів відомих художників. Саме тут часто проводилися заняття і студенти мали чудову нагоду докладно знайомитися з роботами й технікою давніх майстрів. Однак через недбалість охорони музей згорів, а училище перевели в інше приміщення.

За свою дипломну роботу – картину «Пастухи на Кавказі слухають репортаж футбольного матчу» (1968 р.) – В. Боженко отримав «відмінно» та диплом професійного художника. Після закінчення училища Василь Артемович повертається до рідного краю, влаштовується в Бериславське педагогічне училище викладачем малювання. У цей період пише картини «Поштарка», «Завірюха», створює цикл робіт «Краєвиди Берислава», «Останні фортеці Кизм­Карман», «Ранок», «Тихі плеса», «Вечоріє» та ін. З’являються й жанрові роботи «Лисяча шапка», портрет дружини та «смачні» натюрморти.

Майстер не зупиняється на досягнутому й 1973 року вступає до Одеського педагогічного інституту ім. К. Ушинського, одного з най­ста­ріших навчальних закладів України, заснованого 1817 року імператором Олександром. Сьогодні це – Південноукраїнський державний педагогічний університет, у складі якого працює інститут мистецтв. А в 1970ті Василь Артемович навчається на художньографічному факультеті у Петра Афанасійовича Злочевського – народного художника України, професора живопису, головного художника Одеського театру опери та балету.

Дипломною роботою Боженка стає жанрова картина «Лучниці», що зображує спортсменок під час змагань. Ця робота виставлялася на московській виставці дипломних робіт. Перед художником відкриваються нові можливості. Однак він залишається в Бериславі. Дніпровські береги надихають митця на створення нової серії робіт (цього разу майстра привабила рибальська тематика): «Готують снасті», «На промисел», «Мрійники», «Родина рибалки». Пише Василь Артемович і серію натюрмортів: «Жоржини», «Бузок», «Овочі», «Польові квіти» та ін. Ці картини виставлялися на його персональних виставках в Бериславі, Новій Каховці, Херсоні.

1981 року В. Боженко стає лауреатом першого всесоюзного фестивалю народної творчості в Москві, а 1996го телебачення України знімає фільм про нього «Спасибі, майстре». Ці слова ми кажемо йому й нині.

Автор: Олена ПЛАКСІНА