Юрій Вілкул: «Чим швидше ми освоїмо європейські стандарти самоврядування, тим краще буде для держави, для людей»

Коли чотири роки тому головою Дніпропетровської обласної ради було обрано 56-річного ректора Криворізького технічного університету Юрія ВІлкула, регіональна еліта дещо подивувалася, аж ніяк не сподіваючись на докорінні зрушення в житті територіальної громади. У кулуарах, проте, констатували: в затяжній війні за обласну «булаву» між Миколою Швецем
та Олегом Царьовим поставлено крапку. І це вважалося головним результатом приходу у владу неамбіційного професора.
Однак ті, хто краще знав життєвий шлях і ділові якості Юрія Григоровича, прогнози робили оптимістичніші. І не помилилися. Притаманні йому житейська мудрість й аналітичний підхід
до розв’язання важливих проблем, інтелігентність у поєднанні
з алмазною твердістю при виконанні прийнятих колективно рішень зробили нинішню каденцію обласної ради надзвичайно плідною. Команді однодумців, згуртованій ним на всіх рівнях місцевого самоврядування, вдалося вирішити завдання, які ще вчора видавалися «непідйомними». Правда, в роботі неабияк заважали прогалини в правовому забезпеченні місцевого самоврядування. Докладніше про ці та інші перипетії в діяльності самоврядної громади Дніпропетровщини йдеться в інтерв’ю з Юрієм Вілкулом.

– Юрію Григоровичу, насамперед досить цікаво почути про перші кроки вчорашнього ректора університету на значно вищому посту голови облради.

– Знаєте, ніколи не був кар’єристом, але вмів працювати з людьми й завжди цілком поринав у довірену мені роботу. У житті переді мною поставали дедалі  важчі завдання, і я з ними успішно справлявся. Відтак у неповних тридцять став заступником голови профспілкового комітету Криворізького гірничорудного інституту. Попрацював по тому кілька років на відповідальній господарській посаді.

Повернувшись до інституту (нині – університет), за дев’ять років від старшого викладача, як то кажуть, виріс до ректора.

Тож коли дещо несподівано для себе сів у крісло голови облради й, образно кажучи, огледівся довкруж, то попри побачену доволі безрадісну картину, остраху не відчув. Це сьогодні важко уявити, але 15 відсотків сільських рад Дніпропетровщини не мали власних приміщень, 41 відсоток потребували капітального ремонту, а в 9 відсотків узагалі не було елементарних побутових умов, зокрема опалення. Сільські голови тулилися в непристосованих кімнатах будинку культури чи бібліотеки, а печатку носили в кишені. То про яку повагу до місцевої влади можна було говорити?!

Переконавшись у цілковитому небажанні центральної влади вплинути на ситуацію, у 2007 році депутати Дніпропетровської обласної ради затвердили регіональну програму розвитку місцевого самоврядування на період до 2012 року. На той час і донині це єдина в Україні справді дієва програма, яка дає реальні позитивні результати.

Сьогодні ми маємо повне право пишатися нею й  нам не соромно дивитися людям у вічі. Завдяки її реалізації на кошти обласного бюджету нам удалося придбати та капітально відремонтувати 58 приміщень сільських рад, а 62 сільради отримали новенькі автомобілі. Я вже не кажу про придбання комп’ютерної та оргтехніки. Навіть минулого року, що, як відомо, був фінансово непростий, на її реалізацію спрямували понад 11 мільйонів 776 тисяч гривень бюджетних коштів.

Над проектом «Електронне село» наша команда працювала разом із менеджерами ОБСЄ. Нині всі 389 рад різних рівнів об’єднано єдиною електронною мережею. Нові можливості для ефективнішої роботи дістали сільські та селищні ради. Відтепер їхні працівники мають доступ до необхідної для прийняття рішень інформації, зокрема актуальних нормативно-правових актів. А за допомогою електронних ключів та електронних підписів значно прискорено й здешевлено документообіг.

Аналогічні проекти в Україні працюють, але тільки на рівні обласних центрів і районів. У жодному регіоні до цієї мережі не підключені села. Ми перші об’єднали всю область, провівши перед цим необхідні тренінги й навчання відповідальних представників усіх сільських та селищних рад.

Відтак створено надійне підґрунтя для діяльності органів місцевого самоврядування не лише протягом нинішньої, а й наступної каденції.

– Це справді вражає. Як і те, що вперше за останні роки новосілля справили багатодітні малозабезпечені сім’ї, родини військовослужбовців, лікарів, учителів…

– Щодня розв’язуючи безліч проблем, я відчував підтримку своїх колег – депутатів місцевих рад різних рівнів. Звідси й результати. Стабільно діяли всі 260 обласних комунальних підприємств і закладів (а це лікарні, інтернати, друкарні тощо).

Від часу минулих виборів газифіковано 32 населені пункти в 13 районах області. Майже 4 мільйони гривень із обласного бюджету спрямовано на капітальний ремонт житлового фонду. Близько 7 мільйонів – на проведення капітальних ремонтів теплових, водопровідних мереж і котелень. Понад 6 мільйонів – на водозабезпечення.

Дуже багато зроблено у сфері охорони здоров’я. Капітально відремонтовано десятки медичних закладів – від обласної і районних лікарень до сільських амбулаторій.

Стабільно фінансувалися об’єкти соціально-культурної сфери. У рамках реалізації регіональної програми збереження пам’яток Великої Вітчизняної війни в області відремонтовано понад 70 пам’ятників, обелісків, монументів загиблим воїнам.

Для ветеранів війни та інвалідів придбано 216 автомобілів, встановлено 1318 телефонів.

– Набула розголосу ще одна ваша ініціатива – створення Музею місцевого самоврядування.

– Ми справді створили перший такий музей в Україні. Саме на нашій землі діяли п’ять із восьми запорозьких січей, які стали однією з моделей сучасного місцевого самоврядування.

Нині музей працює. Його площа – понад 200 кв. м. Експозиція охоплює період від Запорозької Січі до теперішнього часу. Кожен район, кожне місто передають туди свої матеріали. Більшість із них – унікальні.

До речі, наприкінці минулого року завершено роботу ще над одним нашим проектом – книжкою «Видатні особистості місцевого самоврядування Дніпропетровської області». Це науково-популярне видання про 118 наших земляків, котрі в різні роки були причетні до творення самоврядних традицій регіону. Безперечно, таких особистостей ще чимало. Тож обов’язково  повернемося до цієї теми й розпочнемо підготовку до видання другого тому книжки.

Варто зазначити, що це колосальний труд науковців, працівників музеїв, архівів, бібліотек. Люди по зернинках збирали інформацію, і, на мій погляд, нам удалося зробити дуже хорошу справу.

– Юрію Григоровичу, чого чекаєте від зміни влади в країні?

– До влади прийшли люди, котрі разом зі мною на всіх рівнях говорили про необхідність термінових реформ у місцевому самоврядуванні.

Тому цілком логічно надати цьому питанню першочергового значення. Доти, доки територіальні громади не стануть самодостатніми, не варто сподіватися на реальне покращення ситуації на місцях.

Що сьогодні потрібно країні й нашим громадянам? Щоб вектор управлінського впливу перемістився в регіони, а центральні органи влади зосередилися на загальнодержавних проблемах, насамперед на вдосконаленні чинних законів, що регламентують діяльність органів місцевого самоврядування й виконавчої влади.

Адже в Україні нині понад 700 нормативних актів і законів, які регулюють питання діяльності місцевого самоврядування, що значно більше, ніж у багатьох демократичних країнах світу. Проте чимало з них суперечать один одному. До того ж чим більше поправок, змін, додатків приймають до цих законів, тим більше заганяють у глухий кут органи місцевого самоврядування, тим менше простору для них залишається.

І це не просто слова. Чого варте лише прийняття у 2001 році Бюджетного кодексу, який позбавив місцеві ради фінансової самостійності – основи, фундаменту їхньої діяльності. Відтоді органи центральної влади самі визначають, скільки грошей дати кожному районові. А скаржитися на відсутність у тому чи тому населеному пункті гідних умов проживання люди йдуть не до Києва, а до сільського голови. Що він може їм відповісти?

Одна з головних майбутніх змін до Конституції має передбачити чіткий розподіл повноважень між рівнями влади. Переконаний: треба відходити від понять повноваження «власні» й «делеговані». У повноваженнях, як і їхньому матеріально-технічному забезпеченні, слід раз і назавжди чітко визначитися.

Європа йде таким шляхом уже понад 50 років. У нас на це стільки часу немає. Чим швидше ми освоїмо європейську практику та європейські стандарти самоврядування, тим краще буде для держави, для людей.

В Європейській хартії місцевого самоврядування прямо сказано: місцеве самоврядування сприяє ефективності управління та його наближенню до громадян. 

А в нас простежується дивний парадокс: що багатшою стає наша держава, то біднішими стають регіони. Наші території, їхнє ресурсне забезпечення нагадують діряву ковдру, котру кожен прагне натягнути на себе.

Про яке ефективне керування та належний рівень регіонального розвитку можна казати, якщо функції й повноваження місцевого самоврядування забезпечені ресурсами на 40–45 відсотків?!

Як приклад ми часто згадуємо Польщу, де центральні органи влади мають тільки 5 відсотків повноважень. На регіональному ж рівні – 30 відсотків повноважень, а ось на місцевому – 65. У нас усе з точністю до навпаки.

Регіональне й місцеве самоврядування, по суті, перетворилися на «транслятора» бюджетних зарплат і розрахунків за енергоресурси.

Сьогодні країні вкрай потрібне ефективне законодавство, здатне забезпечити територіальним громадам виконання їхніх функцій і повноважень.

На цю тему я міг би говорити ще багато, бо для мене це надто болюче питання. А найважливіше сьогодні – перевести реформи у практичну площину, визначити їхні етапи й рушійні сили.

Упевнений, що за підтримки новообраного Президента України, уряду та парламентської коаліції багаторічні сподівання представників вітчизняних самоврядних  громад урешті-решт стануть реальністю.

Вів розмову Валерій Гаєвський.