передплата Українською | In English

№4, лютий 2010

Виборчі стратегії основних кандидатів під час президентської виборчої кампанії 2004 року

Поділитися:

Під час президентської виборчої кампанії-2004 громадяни робили вибір між кандидатами, які, на думку експертів, пропонували альтернативні напрями розвитку країни, її економічні й політичні пріоритети, зовнішньополітичні орієнтири.

Вибори-2004 істотно відрізнялися від попередніх президентських кампаній в Україні, бо йшлося про обрання нової перспективи розвитку країни, нової якості як держави, так і суспільства.

Більшість громадян усвідомлювали безперспективність курсу, котрим до того країна рухалася протягом 10 років, і визнавали потребу радикальних змін. Водночас лише меншість пов’язувала покращання ситуації з результатами президентських виборів. Виборці очікували від наступного Президента рішучих дій у соціально-економічній сфері, але не вірили, що він до них вдасться. З цими переконаннями мав рахуватися кожен кандидат на пост Президента.

Дані соціологічних опитувань (початок червня 2004 року) свідчили про ідеологічну близькість електорату, з одного боку, В. Януковича та П. Симоненка, з другого – В. Ющенка, Ю. Тимошенко та О. Мороза й були достатньо позитивними для В. Ющенка. Існував чіткий регіональний розподіл симпатій виборців до лідерів президентського рейтингу. На Заході та в Центрі країни домінував В. Ющенко. На Сході й Півдні – В. Янукович. В. Ющенко був найпопулярніший серед людей середнього та молодого віку. В індустріальних російськомовних східних і південних областях серед людей старшого віку помітно вищою була популярність В. Януковича.

Перед самим початком виборчої кампанії спостерігалася чітка тенденція поступового зменшення кількості прихильників В. Ющенка й зростання їхньої кількості в його основного суперника – В. Януковича.

«Від своїх кандидатів ми не чекаємо нічого хорошого, але сподіваємося на краще» – ось основне гасло, яким керувалися більшість українських громадян, ідучи на президентські вибори-2004. Головними вимогами виборців до передвиборних програм кандидатів були їх реалістичність, доступність, правдоподібність, спрямованість на розв’язання найактуальніших для громадян проблем (рівень заробітної плати та пенсій, тарифи на комунальні послуги, повернення заощаджень), а також суспільно-політичних проблем (корупція та злочинність). Для виборців найважливішими були особисті якості кандидата. Домінувало сприйняття в координатах «свій – чужий». Такі чинники вибору, як передвиборна програма чи належність до певної політичної сили, не стали визначальними [6, с. 6].

Незважаючи на труднощі опозиційного статусу Віктора Ющенка, стратегія його виборчої кампанії була найуспішнішою. Її найважливіший елемент – чітка орієнтація на всіх громадян, не задоволених важким становищем країни й політикою Л. Кучми, яка до цього призвела. Постійно наголошувалося на єдності цього кандидата з народом і його протистоянні з представником влади. Характерним є висловлювання одного з тодішніх найближчих соратників В. Ющенка Олега Рибачука: «Ющенко буде єдиним народним, нетехнологічним кандидатом у Президенти. Крім того, головна боротьба на майбутніх президентських виборах ітиме не між представниками окремих політичних сил, а між представником влади та представником народу» [4, с. 2].

Був успішно реалізований стратегічний план «Ющенко – народний Президент», що передбачав такі складові: ефектне самовисування або «всенародне висунення» (4 липня на столичному Співочому полі за участю делегатів від усіх населених пунктів України) на посаду Президента України, що відбулося, незважаючи на численні перешкоди з боку чинної влади, й продемонструвало силу опозиції. В. Ющенко не позиціонував себе як представника конкретної політичної сили й пішов на вибори під гаслом «Народ проти влади»; будь-яке місце, крім першого, розглядалося В. Ющенком як поразка, а добровільно залишати дистанцію він не збирався; «Наша Україна» була готова йти до кінця – аж до організації масових акцій («помаранчева революція») [1]; постійне представлення В. Ющенка як успішного глави уряду, що «зміг виплатити заборгованості з пенсій і зарплат, припинити бартерні розрахунки»; використання опозицією класичного набору характеристик «злочинного режиму», звинувачення його в усіх негараздах суспільства [4; 6]. Обрана виборча стратегія сприяла: розширенню електоральних можливостей цього кандидата; спрощенню сприйняття його образу; подоланню технологічно неминучих обвинувачень у націоналізмі; демонстрації готовності до розширення команди за рахунок інших політичних сил.

Серед основних настанов і вимог, що експлуатувалися в ході реалізації виборчої стратегії В. Ющенка, слід відзначити: докорінну зміну політичного курсу держави (рішучий євроінтеграційний курс, усунення від влади «кучмістів», боротьбу з корупцією та злочинністю, передусім у самій владі), просування нової команди, яка зможе задовольнити нагальні потреби й проблеми суспільства.

Основні проблеми виборчої кампанії В. Ющенка: цілеспрямована антиющенківська інформаційна кампанія в центральних ЗМІ, зокрема в ефірі найрейтинговіших телеканалів («Інтер», «1+1», УТ-1), що проявлялося в замовчуванні або дискредитації його діяльності й одночасному пропагуванні  діяльності «єдиного» кандидата від влади; позиції В. Ющенка видавалися вразливішими, ніж В. Януковича, адже засобів довести виборцям на практиці, що саме він найкраще виражатиме їхні інтереси, в нього фактично не було; іміджу твердого, вольового політика, міцного господарника, рішучої людини  В. Ющенку певною мірою бракувало; обмеженість використовуваних медіа-ресурсів («Сільські вісті», «Українська правда», Радіо «Свобода» та Громадське радіо, «5-й канал»), які охоплювали  менш як половину території України й значно поступалися в популярності підконтрольним владі центральним ЗМІ; постійний пресинг на них та на команду опозиційного кандидата з боку чинної влади, перешкоджання всіма можливими засобами проведенню його виборчої кампанії.

В. Януковича у Президенти висунув де-факто Л. Кучма. На засіданні в залі адміністрації Президента (за участю та «ініціативою» представників партій парламентської більшості) В. Януковичу надали статус «єдиного кандидата від демократичних сил». Його висунення мало досить логічну аргументацію: серед відомих потенційних кандидатів від влади конкурентоспроможнішого за В. Януковича не було, а на «розкрутку» невідомого кандидата бракувало часу. Статус єдиного кандидата від влади формально В. Янукович отримав лише після проведення серії з’їздів партій, що входили до пропрезидентської коаліції: Партії регіонів («найбільш щирий союзник»), СДПУ(о), «Трудової України», Народної аграрної партії, НДП.

Виборча стратегія В. Януковича формувалася «під кандидата» й складалася з цілої низки важливих складових: абсолютна впевненість кандидата у власних силах; мета – перемога за будь-яку ціну; відданість  ідеології домінування інтересів регіонів (основна ідеологема Партії регіонів). Імідж В. Януковича формувався як імідж твердого, вольового політика, міцного господарника, рішучої людини (такі риси особливо актуальні для прибічників «сильної руки»). У його руках були важелі впливу на ситуацію й можливість контролювати ресурси. Він мав практично необмежений доступ до електронних і друкованих ЗМІ як на центральному, так і на місцевому рівнях. Позитивний імідж підтримувався обласними й районними державними адміністраціями.

Серед основних вимог варто згадати такі: вступ до ЄЕП, надання російській мові статусу другої державної. Ключовим питанням було збереження політичного курсу, започаткованого Л. Кучмою, та поглиблення взаємовідносин із «братньою» Росією на противагу євроінтеграційним прагненням головного опонента – В. Ющенка. У цьому контексті досить цікава думка Єгора Соболєва, який зазначав, що «статус кандидата від влади, яким нагородив Януковича Леонід Кучма, став повішеною на шию каменюкою» [5, с. 1].

Президентська кампанія кандидата від влади розгорталася під гаслами: «Тому що», «Збереження здобутків економічного зростання – проти дестабілізації, руйнування й невизначеності». Недодавало голосів В. Януковичу й використання в політичній рекламі біло-блакитної гами кольорів, котра, як відзначала Ольга Дмитричева, на підсвідомому рівні «психічно пригнічує людей» на відміну від помаранчевого кольору (вдало використаного у виборчій стратегії його опонента – В. Ющенка), адже «помаранчевий колір психічно гармонізує людину – фізично й духовно» [2].

Основні проблеми виборчої кампанії В. Януковича: удар по позиціях кандидата як чинного прем’єра («передвиборні» проблеми – підвищення тарифів на комунальні послуги; зростання цін на бензин, основні продукти харчування; продовольча криза; накопичення заборгованості у заробітній платі); непривабливі риси його стилю керівництва, що виявилися під час виборчої кампанії 2002 року в Донецькій області; інформація про «погашені» судимості (понад 60% громадян України вважали, що людина, яка мала судимість, навіть «погашену», не може бути Президентом). В. Янукович так і не зміг дистанціюватися від «владних милиць» і дістати «можливість публічно обпертися на народне плече» [4, с. 3].

Петра Симоненка висунув кандидатом у Президенти передвиборний з’їзд КПУ (точніше – керівництво партії). Усе було без «надмірної помпезності», «буденно й діловито», «по-ленінському». Такий порядок представлення («факт всепартійної підтримки вождя») головного лівого кандидата ніхто, навіть у власній структурі, не піддавав сумніву.

Відповідно до вибраної стратегії П. Симоненко, як і В. Ющенко, використовував  імідж «кандидата від народу» (але не від усього, а лише від знедоленого), що давало йому змогу позиціонувати Ющенка як «кандидата від влади». Образ лівого «кандидата від народу» – образ «вірного ленінця» («скромність і простота у вчинках», «гнів і нещадність у словах», «не зраджував колег, виборців і переконань», «не торгував принципами, друзями й партією», «простий, зрозумілий і чесний» на відміну від продажних провладних або опозиційних політиків) [4, с. 3].

Серед основних вимог – прихід до влади справді «народного» Президента; здійснення ефективної державної політики в руслі оновленої комуністичної ідеології та в тісному союзі з «братньою» Росією; цілковита реприватизація стратегічно важливих галузей виробництва. Головним завданням П. Симоненка було «опинитися другим», бо «стати першим він не зможе, а не вийти в другий тур не має права».

Основні проблеми виборчої кампанії: безапеляційність риторики КПУ, відмова від співпраці з О. Морозом (кожен із «лівих» лідерів хотів бути «єдиним кандидатом від лівих сил»).  

26 червня 2004 року на засіданні політради СПУ було ухвалено висунути О. Мороза кандидатом у Президенти.

Найважливіший елемент стратегії його виборчої кампанії – звернення до ідеології розвинутого європейського соціалізму, досвід якого необхідно (на думку кандидата) використовувати в українській практиці. Тим самим О. Мороз доводив життєздатність соціалістичних ідей у наш час (соціалізм як альтернатива «дикому капіталізму»). Безперечно, О. Мороз бажав перемогти на виборах і отримати широкі повноваження, передбачені тогочасною Конституцією (водночас активно агітуючи за конституційну реформу). Але такий результат для нього вже від самого початку виборчої кампанії був нереальний і недосяжний.

 У діях лідера СПУ спостерігалося «чітке бажання довести всім – опонентам, соратникам і передусім самому собі, що його рано списали в тираж». Питання про союзників соціалісти вирішували «на марші» (в ході самої виборчої кампанії). Зокрема, контакти з командою В. Ющенка підтримувалися постійно, але до початку масових акцій опозиції мали «винятково ритуальний характер», потім – повна підтримка «єдиного опозиційного кандидата» [4, с. 3].

Основне гасло, яке використовувала СПУ в 2004 році, а також під час наступних виборчих кампаній (2006–2007 рр.), – «Збудуємо Європу в Україні!».

Основні проблеми виборчої кампанії О. Мороза: обмеженість у використанні медіа-ресурсів і постійний пресинг підконтрольних чинній владі ЗМІ.

Стратегія виборчої кампанії А. Кінаха ґрунтувалася на таких основних засадах: образ неметушливого й обережного політика. Його кандидатуру було висунуто на з’їзді ПППУ. Для А. Кінаха це був єдиний спосіб ведення більш-менш успішної президентської кампанії. Його оточення – цілком реалістично мислячі люди, які усвідомлювали, що шанси на перемогу їхнього лідера мінімальні. Участь у виборах була достатньо дієвим способом «засвітити» й «розкрутити» партію з допомогою участі її лідера в президентських перегонах. В основу як партійної програми ПППУ, так і передвиборної програми А. Кінаха було покладено ідеологію ліберального консерватизму.

Основні проблеми виборчої кампанії А. Кінаха: «маловідомість» чи «незнайомість» його особи широким суспільним масам (А. Кінаха просто забули, як і його «спокійне» прем’єрство), партійний спосіб висування й розкручування кандидатури, відсутність широкої суспільної підтримки.

Загальну порівняльну характеристику згаданих політичних гравців можна доповнити важливою експертною оцінкою 2004 року: В. Ющенко та О. Мороз прагнули «якісного прориву на основі європейських цінностей»; В. Янукович і П. Симоненко – «еволюції в напрямі авторитаризму»; А. Кінах – «консервації існуючого стану» [3, с. 7].

Виборча кампанія 2004 року ввійшла в сучасну українську політичну історію як приклад неприкритої і відвертої боротьби між владою й опозицією за голоси виборців та владні повноваження, заради яких кандидати (і від влади, і від опозиції) вдавалися до будь-яких засобів, використовуючи грандіозні політичні технології («помаранчева революція») й порушуючи при цьому чинні  правові норми («пакетне» голосування щодо політичної  реформи та «третього» туру президентських виборів).  

 

Джерела

1. Бортніков В. Природа, логіка, технології: (Сутність і характер Помаранчевої революції) // Віче. – 2006. – № 23/24. – С. 34–36.

2. Дмитричева О. Ми розриваємося між страхом і бажанням жити інакше // Дзеркало тижня. – 2004. – 13–19 листопада. – С. 3.

3. Команди імовірних кандидатів в оцінках експертів // Дзеркало тижня. – 2004. – 3–9 липня. – С. 7–8.

4. Рахманін С., Мостова Ю., Дмитричева О. А завтра була війна // Дзеркало тижня. –  2004. – 3–9 липня. – С. 2–3.

5. Соболєв Є. Вибори помилок // Дзеркало тижня. – 2004. – 16–22 жовтня. – С. 1–2.

6. Якименко Ю., Литвиненко О., Жданов І. Україна перед вибором – яким він буде? // Дзеркало тижня. – 2004. – 3–9 липня. – С. 5–7.

Автор: Андрій ТАТАРИН

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №11/2016 №11
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

У Криклія заперечили інформацію про можливе звільнення: "Міністр працює" Сьогодні, 25 листопада

Криклій може втратити крісло міністра інфраструктури – джерело Сьогодні, 25 листопада

Новини 24 листопада: ФОПам роздадуть по 8 тисяч, українцям анулюють борги, на новорічні свята хочуть локдаун Сьогодні, 25 листопада

Допомогу бізнесу хочуть фінансувати з ковідного фонду Вчора, 24 листопада

Марченко заявив про "значний прогрес" з МВФ і анонсував внесення бюджету-2021 у Раду Вчора, 24 листопада

Перевезення речей: азбука сервісу Вчора, 24 листопада

Радник Єрмака: Траншу МВФ в цьому році не буде Вчора, 24 листопада

Голова Євроради запропонував Байдену відновити міцний трансатлантичний альянс Вчора, 24 листопада

АМКУ вчергове відхилив звернення китайських інвесторів щодо купівлі "Мотор Січ" 23 листопада

Зеленський вивів Україну з ще однієї угоди СНД 23 листопада