№7, квітень 2006

Диктатура

(художньо- документальна повість)

Про інтелігентів хлопці з групи Шевченка нагадали режисерові десь на початку серпня, коли зйомки на станції раптом загальмувалися. Заступник Голови Ради Міністрів СРСР Лев Воронін, який заступив на вахту в урядовій комісії, ні з того ні з сього заборонив повітряні зйомки. Уладнати це питання студія попросила голову Держкіно Володимира Стадниченка, якого призначили на цю посаду недавно. До групи приєднався директор студії "Укртелефільм" Леонід Мужук, де також працювали над програмами з ліквідації аварії.

Містечко Чорнобиль уже мало геть інший вигляд, ніж у ті тривожні травневі дні. Майдан перед райкомом – прибраний і доглянутий, на клумбах – розкішні троянди, гладіолуси, чорнобривці, ранні айстри. Про незвичайність нагадувала тільки пара бронетранспортерів, що стояли напоготові біля входу до райкому.

У приймальні, райкомівських кабінетах люди працювали тихо, без метушні. Одна з головних небезпек, що під вагою сотень тонн вантажів, висипаних на реактор із вертольотів, він може завалитися і наробити ще більшої біди, минула. Під реактором гірники Донбасу проклали тунель і посадили небезпечного монстра на бетонну подушку. Разом із шахтарями під реактор проникли й документалісти.

Про те, що у приймальні чекає на розмову з Вороніним депутат Верховної Ради УРСР, голова Держкіно України, секретарка доповіла своєму господарю одразу. Однак Володимирові Стадниченку, а разом з ним і кінодокументалістам довелося голодними прочергувати біля кабінету Вороніна майже до вечора. Солдатські кухні давно виїхали, кока-колу на коридори більше не виставляли. До кабінету голови урядової комісії часом заходили то одні, то інші, на чергувальників ніхто не звертав уваги, лише зрідка в їхній бік співчутливо поглядала секретарка.

Нарешті гукнули Стадниченка, який через хвилину вийшов із кабінету з розгубленим виглядом.

– Що? – тривожно запитав Шевченко.

– Нічого, – ще не отямившись, відповів голова Держкіно. – Воронін сказав, якщо вам так хочеться, знімайте.

– І все? – перепитав Андрій.

– Усе... – відповів Стадниченко.

– І через це нас тримали цілий день! – обурено вигукнув Кріпченко і єхидно зауважив на адресу Шевченка:

– Ви тепер побачили, хто такий справжній інтелігент. Московський інтелігент...

– Не узагальнюй, – відбився Шевченко і, керуючись популярним серед народу гаслом "куй железо, пока Горбачев", почав негайно діяти.

У потужний вертоліт МІ-8 сіла вся група на чолі з головою Держкіно. На прохання режисера машина кілька разів зависала над зруйнованим реактором. Шевченко не втримався й попросив у Віктора Кріпченка кінокамеру, щоб самому зняти те, що бачилося тільки йому...

Уже стояло надвечір'я, і у згасаючих сонячних променях зранений реактор чорнів зловісною примарою.

Одначе це було потім. А того пам'ятного травневого дня після дозволу Силаєва розпочати зйомки група поверталася з Чорнобиля на студію пізно. Стояла тепла зоряна ніч. Після денної колотнечі й переживань хотілося заспокоїтися, випити горілки чи хоч паршивенького вина. Запасу ніхто не мав. Горбачовська боротьба з алкоголем, коли пляшку горілки можна було купити після 14-ї години у спеціальних магазинах, вистоявши в довжелезній черзі, була в розпалі. Щоб розвіяти горілчаний смуток, почали пригадувати, хто і де останнього разу чаркував.

– Знімали ми на Житомирщині, – почав спогади Віктор Кріпченко. – Це мав бути сюжет для "Радянської України" про вирощування хмелю. Заїхали спочатку в обласне управління сільського господарства. Супроводжувати нас узявся сам головний агроном Василь Трохимович Нетреба. Оце здорово! З начальством – жодних проблем, скрізь – зелена вулиця.

Василь Трохимович каже:

– Обідати, хлопці, будемо в колгоспі, а вечеряти – у моїх батьків. Це якраз нагода їх провідати, бо вже з місяць збираюся, а не випадає. Що будемо вечеряти?

Я візьми та й бовкни:

– Шашлики...

– Шашлики так шашлики, – з цими словами Василь Трохимович накручує телефон, дзвонить у сільраду і просить секретарку, щоб передала батькам: син, мовляв, приїде з гістьми на вечерю: шашлики готуйте.

Поїхали. Моталися по колгоспах майже цілий день. Навіть ніде не пообідали. Швидше б – на шашлики. З горілок, Василь Трохимович сказав, що визнає тільки домашню, житню. Усе інше – сурогат. Оковиту сам жене, але кращої горілки, ніж у батька, не тільки на Житомирщині – ніде немає. Ото вже як вижене, то вижене.

Зустрів нас дуже поважний на вигляд дід Трохим, білий, як молоко, й одразу повів у сад. У саду – не повірите – такий шашликовий аромат стоїть, що під коліньми залоскотало...

Сіли за стіл під яблунею. Посередині стола на величезній тарілці гора метрових шампурів із шашликами... Ну й усе решта: помідори, огірки, цибуля, часник, хліб – чого тільки душа бажає. Налили по чарці. Перший раз я пив таку горілку: у роті її не чути, а ковтнув – пішло тепло по животі, потекло по кишках... докотилося аж до пальців на ногах...

– Це з голодухи, – докинув слово Андрій.

– Не кажи, – вів далі Кріпченко. – П'єш і другу, і третю, і п'яту – не чуєш, аж поки жуки в голові не затупають.

Отож улаштував дід Трохим нам трапезу на славу. Хто три шампури поборов, хто – чотири, сидимо, пояси на штанах порозпускали, язики повивалювали, діда Трохима хвалимо та анекдоти травимо. Дід розповідає: як тільки йому з сільради передали, що їдуть на вечерю гості та ще й кіно будуть знімати, він завів мотоцикла, перескочив на базар і купив молодого баранця. Оце ми його й уплітаємо. Уплітаємо та дідові Трохиму хвалу воздаємо. Тим часом баба Наталка випустила з хлівця двох котів, яких дід заздалегідь зачинив, щоб не перебивали гостям апетит. Коти, здоровенні, мов жеребці, прибігли до стола, труться об ноги, нявчать, кричать, просять м'яса. Василь Трохимович візьми та й кинь їм шашлика. Ті, мало не збиваючи один одного з ніг, кинулися до м'яса і так само раптово відскочили від нього... Та ще й почали сичати...

– Ти дивись, які інтелігентні коти – не хочуть м'яса їсти, – мовив, масажуючи набитого живота головний агроном.

Наступного дня вранці, – продовжував оповідач, – я вмиваюся надворі під умивальником і чую:

– Тату, у вас щось залишилося від учорашнього баранця?

– Одні кістки для борщу в холодильнику. А вам баба на сніданок уже яєчню з салом приготувала та молодої картоплі наварила. Ти щось хотів?

– Та нічого, – відповів Василь Трохимович. – Так спитав...

Добряче поснідавши та від душі подякувавши дідові Трохиму, ми поїхали в Житомир. У місті Житомирі головний агроном раптом завертає на м'ясокомбінат і йде до ветеринара, як ми потім зрозуміли, свого шкільного товариша Миколи Зарудниця. Я знічев'я пішов за ним.

У кабінеті ветеринара Василь Трохимович дістає з дипломата целофановий пакет, розгортає перед господарем обрізаний від м'яса хребет тварини і питає напівжартома, напівсерйозно:

– Миколо, ти, як великий спеціаліст, можеш встановити вік баранця, якого ми вчора з'їли?

– Баранця? – ветеринар глянув на те, що йому показували. – Баранця, кажеш? Н-да...

Подивившись на Василя Трохимовича, на мою масну та задоволену морду, ветеринар відповів:

– Я тобі й без довідника можу сказати, але щоб ти не подумав, що я брешу, то зараз сам побачиш, переконаєшся сам, – і з цими словами він дістав з полиці один із своїх довідників, знайшов потрібну сторінку й показав головному агрономові кольоровий малюнок хребта, дуже схожого на той, що приніс Василь Трохимович, та й повільно, розтягуючи слова, продовжив: – Зараз сам побачиш, що ви з'їли не молодого баранця, а собаку.

– Василь Трохимович після цих слів побіг до раковини, а мені хоч би хни, – під веселий сміх закінчив Кріпченко і продовжив:

– Ветеринар сказав тоді, що в них пошесть така пішла: на базарах почали продавати фальшиве м'ясо: замість баранів і козлів – собак, а замість зайців і кролів – котів. Але його, ветеринара, не надують, а діда Трохима надули...

– І мене не надують, – майже крізь сон обізвався Шевченко.

– Надують. Ще й як надують... – сміючись, мовив, оглядаючись на кіношників, водій.

Приїхавши до Києва, Андрій зателефонував заступникові директора студії Віктору Артеменку. З його допомогою мобілізували освітлювачів, завантажили додаткову апаратуру й о третій ночі знову виїхали в Чорнобиль, щоб о 6.00 розпочати зйомку засідання урядової комісії. Їхали на цю зйомку, як переможці, не задумуючись про те, що чекає на кожного попереду.

З середини липня зйомки та монтаж фільму велися паралельно. Держкіно СРСР перевело картину з розряду чорно-білих короткометражних у кольорову повнометражну, взявши її виробництво на контроль, як головну кінематографічну одиницю з ліквідації аварії на ЧАЕС.

На допомогу в роботі над фільмом Шевченко запросив відомого кінодраматурга Ігоря Малишевського. Їх єднала давня творча дружба. Вибудовуючи твір, вони просиджували в монтажній по 12–14 годин, перебираючи та осмислюючи тисячі метрів відзнятої кіноплівки.

Настав день здачі картини в Москві. У Держкіно СРСР фільм "Чорнобиль: хроніка важких днів і тижнів" прийняли, як часто висловлювалися кіношники, "на ура", але акта, після чого можна було приступати до написання монтажних листів, здавати фільм цензурі, демонструвати його по телебаченню та тиражувати копії для кінопрокату, не видали.

Документальному кінематографу цензура, якої нібито офіційно не було, дошкуляла особливо. Спочатку стрічку дивився на предмет її ідеологічного звучання цензор Головліту, за штатним розписом – редактор. Якщо все було гаразд, але в кадрі він бачив військового (солдат строкової служби, наприклад, за сюжетом приїхав у відпустку до батьків), фільм підлягав перегляду військового цензора. Мовляв, той солдат може бути й дезертиром і його розшукують, а військовий цензор усе знає. Він благословляє все, що стосувалося армії. Якщо ж оператор забрався на якусь вишку, дерево, дах багатоповерхівки, зняв для краси панораму "з верхньої точки", а режисер цей план поставив у картину, її треба було показувати цензору КДБ. Раптом в об'єктив потрапила шахта зі стратегічною ракетою. І хоч найбільш уїдливі кінодокументалісти, знущаючись з цензора, доводили йому, що з американських супутників читають газету "Правда" на прилавках кіосків, він виправдовувався тим, що існують інструкції. Хто не згоден, оскаржуйте. Без печаток цих трьох установ на монтажних листах такого фільму дозвільного посвідчення на картину студія не одержувала.

Після перегляду стрічки "Чорнобиль: хроніка важких днів і тижнів" керівництво Держкіно СРСР, порадившись за зачиненими дверима в кабінеті голови, вирішило не ризикувати, а одержати попередній висновок спеціалістів-атомників. Засіб був випробуваний, до нього зверталися завжди, коли начальству щось муляло, а говорити відверто про це не хотілося. Такі перегляди зазвичай для режисерів закінчувалися плачевно: твір доводилося краяти.

Щоб фільм не потрапив на полицю, документалісти й без цензури часто наступали на горло власній пісні, намагалися бути стриманими в епізодах, де, можливо, треба було кричати.

Передчуття справдилися. Після перегляду картини чиновниками-атомниками Міністерства середнього машинобудування СРСР режисер одержав понад сто задокументованих зауважень. Цільний публіцистичний фільм знищувався. Про Чорнобильську трагедію пропонувалося розповісти науковою техніко-пропагандистською мовою.

Для Шевченка це був справжній удар. Він узяв двотижневу відпустку й виїхав із Києва. Тим часом одна з найдосвідченіших редакторів Держкіно СРСР Валентина Яковлєва, куратор "Укркінохроніки", зателефонувала до редакції і сказала:

– Не мучтеся... Покажіть картину Щербині... Усе одно без нього фільм у Держкіно не приймуть...

Спочатку вирішили Щербину ловити в Москві. Андрієві пощастило додзвонитися до його помічника. І, о диво! Щербина готовий переглянути фільм у самому Чорнобилі.

До Чорнобиля виїхали ранесенько. Погода обіцяла теплий сонячний вересневий день. Делегацію очолила заступник голови Держкіно УРСР Валентина Балашова. Напередодні вона розпорядилася, щоб виконали дезактивацію в чорнобильському будинку культури, кінопроекції, глядацькому залі. Завчасно з Києва приїхали й кіномеханіки.

Перегляд призначили на 11.00. Від райкому до будинку культури відстань можна переміряти метрами. Щербина приїхав на машині разом з академіком Легасовим. Запрошених ліквідаторів – фахівців, військових зібралося душ із сорок.

До оператора Володимира Таранченка підійшов знайомий співробітник держбезпеки і запитав, чи зможуть механіки перед фільмом продемонструвати маленький ролик. Він вручив Таранченку моток плівки й додав:

– Голова просив...

Таранченко відніс ролик у проекцію. У залі погасло світло, погляди всіх зосередилися на екрані. На ньому спочатку з'явилася довга, повільна панорама зруйнованого реактора. Над реактором повиснув вертоліт, поливаючи зруйнований дах, що випромінював сотні рентгенів на годину, дезактивувальним розчином. У кадрі – сонячно. Вертоліт відлітає, з'являється ще один. І раптом машина на очах перекидається й шугає в жерло реактора – на екрані непроникний чорний дим. Ролик обривається.

У залі тихо, як біля мерця... Кіномеханік вмикає світло. Щербина командує:

– Починайте...

Фільм закінчився, і голови всіх присутніх повернулися в бік Щербини. Щербина мовчки піднявся та попрямував до виходу. Вийшовши з будинку культури, він промовив до Андрія, зауваживши на його вуса й бороду, яку той відпустив за час роботи в групі:

– Ви б ще показали, як у Прип'яті з верхніх поверхів жителі викидали на асфальт піаніно й телевізори...

Ніхто тоді цієї фрази не зрозумів. Стало моторошно від однієї думки, що картина провалилася і Щербина йде, навіть не попрощавшись.

Коли голова вже сідав у машину, до нього раптом упритул підійшов Таранченко і сказав:

– З нами дама...

Можливо, Щербині не доповіли про склад групи, але, почувши це, він зупинився. Таранченко блискавично скористався моментом і відрекомендував Балашову:

– Перший заступник голови Держкіно України, – голосно промовив оператор.

Щербина на мить завагався, а потім жестом показав на один з автомобілів, звертаючись до Валентини Адамівни:

– Сідайте в машину. Пообідаємо...

Слідом за Балашовою пірнули на заднє сидіння й Андрій з Таранченком.

Урядову їдальню облаштували в цокольному приміщенні будинку райкому, куди радіація, очевидно, не досягала. У залі для обідів за довжелезним дерев'яним столом могли розміститися душ за двадцять. Стіл заставлений фруктами, цитрусовими, соками на вибір, мінеральною водою, знаменитою кока-колою, холодними закусками, починаючи від чорної ікри й кінчаючи ковбасами та баликами.

На обід зійшлася майже половина тих людей, що були на перегляді. Три спритні симпатичні молодиці швидко поставили перед кожним по тарілці гарячого борщу з пампушками. На друге подали відбивну зі свинини з картоплею-фрі. На третє – деруни зі сметаною. Страви були напрочуд смачні.

– Наче на замовлення, – сказав Щербина, адресуючись до кінематографістів.

Після борщу перейшли до обговорення фільму. Щербина за язик не тягнув. Хвалили операторів, відзначали роботу режисера, жалкували, що багато подій, яких тепер не відтворити, документалісти не зняли, і одностайно критикували диктора.

Щербина слухав мовчки, але коли мова зайшла про диктора, заговорив і собі:

– Кричите, обурюєтеся, погрожуєте... Кому? І розповів, як під час евакуації з Прип'яті жителі не пускали в квартири міліціонерів, а були й такі, що на зло викидали через вікна з верхніх поверхів на асфальт телевізори, піаніно, люстри, шафи, посуд...

– А прийшли ж їх рятувати, – гірко усміхнувся Щербина.

Тепер документалістам стала зрозуміла репліка голови, сказана ним після перегляду картини.

Однак хтось із присутніх за обідом зауважив:

– Людей зрозуміти можна... Залишити все, що наживалося роками. Навіть ложки й виделки не можна було з собою брати.

– Роботу зроблено, – підсумував Щербина. – Кінематографістам спасибі. Але дещо доведеться поправити. Сподіваюсь, ви погодитеся?

Балашова хитнула головою й поглядом показала на списаний Андрієм блокнот.

– Допоможе вам Валерій Олексійович Легасов, – Щербина повернувся до академіка, який сидів поруч. – Допоможеш? Не відмовишся?

– Звичайно, допоможу, – відповів Легасов.

У машині дорогою до Києва Балашова кілька разів, ніби переконуючи сама себе, повторювала:

– Тепер я знаю, кіно буде...

Усю дорогу до Києва гадали, що сталося з вертольотом, який упав. Пізніше дізналися: в перші дні аварії вертолітники скидали в жерло реактора пісок, доломіт, свинець, бор тощо. А коли почалося спорудження "саркофага", на зруйнований дах реактора зі спеціальних балонів виливали дезактивувальні розчини. Екіпаж МІ-8 мав слідом за вертольотами-дезактивувальниками скинути в реактор корзину з приладами для замірювання радіації. Версія: величезні перевантаження тих днів, утома, що накопичилася, сліпуче сонце (день стояв ясний) спричинили один невірний рух... Вертоліт заходив на "ціль" низько, на стометровій висоті поблизу стріли крана, і зачепився гвинтом за стальні троси, натягнуті з кінця стріли крана до землі. Лопаті зрізало моментально, наче сірники бритвою. Вертоліт одразу перекинувся й полетів униз.

Загинули четверо: командир Володимир Воробйов, старші лейтенанти Леонід Христич, Олександр Юнгнід, прапорщик Микола Ганжук.

У ті трагічні хвилини, сховавшись у "бункері" від радіації, "промивання" даху реактора знімали документалісти Західно-Сибірської студії кінохроніки ("Укркінохроніка" відкрила шлях до Чорнобиля багатьом кіно- і телестудіям, а "саркофаг" будувала вся країна, зокрема й сибіряки). Ось як розповів про ту трагедію режисер зйомок Валерій Новиков: "Притискуючи до грудей свій "Конвас", оператор Віктор Гребенюк тремтячим голосом прошепотів мені на вухо:

– Я зняв... Я його зняв... Я якраз за ним вів панораму, а він...

Про це не повідомляли. Кадри, зняті Віктором Гребенюком, до першої редакції фільму сибіряків "Чорнобиль, осінь 1986 року" також не потрапили. Заборонив заступник Голови Ради Міністрів СРСР Г. Ведерников (ще раз про інтелігентність), який заступив на вахту в урядовій комісії.

Через рік знімальна група режисера Олександра Косінова, яка працювала над повнометражним фільмом "В армію іду служити", розшукала в Ярославській області сім'ю капітана Володимира Воробйова – його дружину і двоє дітей, щоб розповісти в картині про героїчну і трагічну долю льотчика, який потрапив у Чорнобиль з Афганістану. Але це вже інша історія.

Володимир Таранченко за відсутності Шевченка негайно зібрав знімальну групу, і вже наступного дня кінодокументалісти виїхали в Чорнобиль. До групи включили також кінодраматурга Ігоря Малишевського.

Легасов, як член урядової комісії, якраз готувався до звіту у Відні перед МАГАТЕ про наслідки аварії і їх ліквідацію. Академік добросовісно відпрацював із документалістами до пізнього вечора, демонструючи на моніторі графіки і схеми, заготовлені для МАГАТЕ, які пояснювали, що сталося з реактором унаслідок непродуманого експерименту.

Учений наполягав, щоб "в емоційному та яскравому репортажі", яким він вважав фільм, головною прозвучала тема про "нерозв'язаність проблем взаємодії людини й машини у складних технологічних системах". Невирішені технічні, психологічні та організаційні проблеми в цій сфері, переконував Легасов, стали причиною аварії.

Андрій із Малишевським міняти інтонацію картини не погоджувалися й заперечували. Коли після вибуху в реакторі продовжує горіти графіт, а в його череві – сто тонн ядерного палива, то не на часі розмірковувати "про взаємодію людини й машини", доводили документалісти. Адже рішення приймали на ходу. У фільмі Веліхов каже: "День і ніч йдуть експерименти". Вертолітники висипали в розтрощений блок 5 тисяч тонн бору, доломіту, свинцю, щитом накрили радіацію. Це ж його, Легасова, ідея. У реактор закачали тонни рідкого азоту, шахтарі пробили під ним тунель, підперли монстра бетонною подушкою. Усе це знімали камери кінохронікерів, які разом із ліквідаторами ризикували здоров'ям. Емоційність і репортажність у картині треба зберегти.

Зійшлися на компромісі: Легасов сам розкаже з екрана про своє бачення причин і наслідків аварії. Так і зробили.

Після однієї такої зйомки звукооператор Ігор Капланов, не скидаючи навушників, гукнув:

– Увага! Народна творчість у руслі нашої теми...

Він увімкнув магнітофон, і звідти соковитий бас "ліквідатора" весело рекомендував:

"Якщо з ... щось не те,

То звертайся в МАГАТЕ!"

– Цей народ безсмертний! – сміючись, сказав академік.

На реактор поїхали з Легасовим у його бронетранспортері. Хто – всередині, хто – зверху на броні. Щоразу оформляти окремо перепустки набридло. Легасов показував КПП, яких по дорозі було чимало, своє посвідчення члена урядової комісії і під козирок бронетранспортер пропускали далі.

Таранченко почав знімати спорудження "саркофага", академік пішов у своїх справах. Через кілька годин групі передали розпорядження Легасова повертатися в Чорнобиль самим, не чекаючи на нього.

Без академіка доїхали тільки до першого КПП. Тут і зупинили: хто такі? Де перепустки? Як потрапили до режимної зони?

Пояснення, що приїхали з академіком Легасовим, на військових не подіяло. Можливо, вони й не знали, хто такий Легасов, якщо недавно заступили на зміну.

Капітан у марлевому респіраторі сказав водієві-механіку від'їхати на узбіччя, щоб не загороджував дорогу, і чекати до з'ясування.

Водій виявився веселим хлопцем з Вінниччини. Звали його Миколою. Відслужив армію й тільки одружився, як із військкомату прислали повістку на перепідготовку. Таких хлопців у Чорнобилі було багато. Їх ще називали "партизанами". "Партизани" відзначалися тим, що неохоче слухали командирів, форму носили, хто як хотів, та не пропускали найменшої можливості збігати в самоволку.

День був хоч і осінній, але сонячний, теплий. Микола, сяючи з радості, що потрапив до компанії кіношників, просив обов'язково повідомити, коли "він буде по телебаченню", щоб попередити дружину й батьків у Вівсяниках, які "ахнуть".

Потім він вибрався на броню, скинув сержантську сорочку, розстелив її та улігся загоряти:

– Навіть медовий місяць не дали відгуляти, – мовив водій, ляскаючи себе по животі.

Таранченко спробував було умовити сержанта, погрожуючи радіацією, але той, солодко потягуючись, відповів:

– Що радіація?! Літо пропало...

Незабаром до бронетранспортера підкотив міліцейський "газик". З машини вийшов викликаний майор міліції. Побачивши сержанта, який загоряв на броні, майор зсунув свій респіратор на підборіддя й сердито гукнув:

– Ей ти, козел, негайно одягнися!

Микола підвів голову, побачив майора, сів, потягнувся і, щиросердно усміхаючись, голосно продекламував грізному начальникові:

"На горі стоїть реактор,

Під горою оре трактор.

Ізотопи, як собаки,

А Івану все до ..."



– Миколі, – сміючись, уточнив Ігор Капланов.

– І Миколі також, – мовив, не ховаючи усмішки, сержант і почав одягатися.

Майор наказав їхати за ним, вивів бронетранспортер за КПП до пункту дезактивації і вже якось по-батьківськи звернувся до водія-механіка:

– Думати треба, ти ще молодий, нежонатий...

Однак після дезактивації бронетранспортера, довозячи групу до Чорнобиля (від реактора до містечка – кілометрів з п'ятнадцять), водій усю дорогу насміхався з майора, в якого від страху, напевно, "мокро в штанях". Що буде після Чорнобиля у його, водієвих штанях, Микола не думав...

– Усі в землю ляжуть, усе прахом стане, – весело завершив дискусію водій. Так легасовська проблема "взаємодії людини й машини у складних технологічних системах" несподівано висвітлила ще одну грань людської свідомості.

А водій має рацію, подумалося Андрієві. Людське життя – суєта суєт.

(Далі буде)

Автор: Анатолій АДАМІВ

Архів журналу Віче

Віче №3/2016 №3
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Парламент Греції не зміг оголосити вотум недовіри уряду Сьогодні, 29 березня

Молдова не підтверджує дані про проліт ракет своєю територією під час удару РФ по Україні Сьогодні, 29 березня

Прем’єр Бельгії: Деякі євродепутати поширювали роспропаганду за гроші Сьогодні, 29 березня

1 млн снарядів навесні, новий пакет зброї з Німеччини, переговори з урядом Польщі: новини дня Сьогодні, 29 березня

Прем’єр: Україна домовилася з ЄС про пріоритетний скринінг законодавства у сфері агрополітики Сьогодні, 29 березня

Рада Україна-НАТО зібралась у Брюсселі через останні удари РФ по інфраструктурі Сьогодні, 29 березня

Зеленський розповів про розмову зі спікером Палати представників США Джонсоном Сьогодні, 29 березня

Польські ЗМІ розповіли, як Туск переконав Макрона змінити умови імпорту не на користь України Вчора, 28 березня

Шмигаль прибув на міжурядові переговори до Варшави Вчора, 28 березня

Болгарію чекають дострокові вибори: ще одна партія відмовилась формувати уряд Вчора, 28 березня